Українські військовослужбовці гідно дають відсіч ворогам та боронять нашу державу. Є ще одна категорія героїв цієї війни, які опікуються духовним та душевним станом бійців.
Це капелани, місію яких складно переоцінити. Мало хто знає, але в нашій армії налічується понад тисяча євреїв, і у них теж є свій духовний наставник — це киянин Микола Корсун, полковник запасу, капелан Християнської служби порятунку, який представляє Єврейську месіанську громаду, передає видання Факти.
— Історія єврейства цікава тим, що ми проходили непрості шляхи для того, аби вижити. Тому, на жаль, в мене та дружини немає документів як доказ того, що ми євреї, — розповідає «ФАКТАМ» Микола Корсун, військовий капелан. — Взагалі до віри та церкви я прийшов 30 років тому. Це було виважене рішення, яке підтримала вся моя родина. Весь цей час я практично не використовую нецензурну лексику, не вживаю алкоголь, уникаю конфліктів з людьми та намагаюсь допомагати всім, хто мене оточує.
— Чому ви стали на шлях капеланства?
— Почну з того, що я сам військовий, ветеран російсько-української війни, маю за плечима 25 років служби. Тож чітко розумію, чого саме потребують військовослужбовці. Про це мало розповідають, але майже всі військові отримують психологічні травми в результаті бойових дій. Зі мною теж так сталося свого часу… Але подолати гостру фазу посттравматичного синдрому мені допомогли віра та єврейство. Я зрозумів, що хочу розвиватись не просто як віруюча людина, а як особистість. І в минулому році в мене виникла ідея спробувати себе на капеланському поприщі. Звернувся до Християнської служби порятунку, там займаються підготовкою таких людей. Після стажування вирушили із колегами-капеланами на схід країни, на нульові позиції.
— Я так розумію, що ця поїздка змінила ваше життя…
— Так. Саме у ній я побачив суттєву різницю між солдатом, який знаходиться в окопі, та цивільними священиками, між ними — велика прірва. Духовної підтримки я майже не побачив та не відчув. Ми передали воїнам продуктові набори, духовну та українську літературу. Коли запитав одного із розвідників, скільки разів він бачив капеланів, він відповів: двічі. Перший раз у 2014 році, другий раз це був я. Звісно, мене переповняла певна гордість, що приїхав підтримати дух бійців, а з іншого боку — як же так може бути, що за сім років військовий не бачив поруч священнослужителів, хоча як ніхто потребує духовного забезпечення? Тут я зрозумів, що є капелани штатні, а є — за покликанням. Представником останніх вирішив стати і я. Моя місія — подолати прірву між солдатом та церквою, щоби остання направила свої обличчя та зусилля на допомогу своїм солдатам, які вмирають також і за неї щоденно. Ми повинні надати в першу чергу духовну підтримку солдату, незалежно від його віросповідання. Хоча на війні, звісно, є представники і єврейської месіанської громади. А ще — капелани римо-католицької, греко-католицької громад, протестантів, баптистів…
— Розкажіть про так званий графік вашого служіння і з якими питаннями найчастіше звертаються воїни.
— На передову їздимо з колегами-капеланами раз на десять днів. Аби бути ближчими до захисників, одягаємось принципово у військову форму, не в ряси. Окрім гуманітарної допомоги, веземо «Нові Заповіти» у форматі пікселя — вони невеличкі й для солдатів виступають певною бронею. Був навіть випадок, коли куля застрягла у священній книзі та не змогла її пробити… Вже на місці у першу чергу обіймаємо кожного. Потім збираємо усіх та передаємо вітання військовим від мирних громадян, лунають слова подяки та пошани. Говоримо, що їх називають героями, бо вони рятують нашу землю від ворога. Що вони найкращі й ми віримо у них та молимось цілодобово! Пояснюємо, що у Біблії йдеться про те, що військові — це слуги Божі для того, аби творити правду. Не гріх захищати рідну землю! Творимо молитву спасіння, Святе Причастя. А потім — індивідуальні співбесіди з капеланом. Зазвичай запитую, як у бійця справи, як його родина, як себе почуває. Тобто ті запитання, які пролунали б із уст його найрідніших людей.
— Під час особистих розмов про що найчастіше розповідають наші захисники та захисниці?
— Знаєте, що помітив? Наші воїни на війні, де щодня над головами летять кулі і втрачаються життя, переживають за свої родини. За себе — в останню чергу. Вони ночами не сплять, турбуються за тих, хто вдома, у них присутня травма розлуки. Якось під час однієї з поїздок до мене підійшла захисниця. Вся її розмова була лише про те, аби всі побратими залишились живими, вона думала за них, теж не про себе. Буває так, що бійці запитують в мене, чи нормальним є відчуття ненависті до своїх ворогів. Бо ж, як ми знаємо, у Біблії йдеться про те, що «полюби ворога свого». Тож пояснюю, що це стосується особистих взаємовідносин з ближнім. А щодо окупантів, це нормально — мстити за вбивства людей, за Бучу, Ізюм, Херсонщину, за побратимів. Після розмови капелан індивідуально молиться за військового та його потреби. А ще я не зустрічав жодного важкопораненого, який втратив якусь частину тіла й на цій підставі не хотів жити!
— А як представники Єврейської месіанської громади на фронті живуть церковним життям?
— Священним днем є субота, тож бійці намагаються відсторонитись від мирських справ. Ставимось до цього з розумінням, адже це фронт, війна, не завжди вдається. Проте наші герої встигають гідно давати відсіч і знаходять час для того, щоб послухати Боже Слово. Був випадок, коли боєць, в якого на позиції не було світла та інтернету, не міг молитись з нами онлайн. Для нього ми на плеєр записали шабати й відвезли. Ви б бачили його радість. Повірте, це для героя потужна духовна підтримка, тут, на війні, йому бракує спілкування з общиною. Тож усіма можливими способами намагаємось подбати про захисників. Також раз на тиждень наші віряни відмовляються від їжі, моляться посильно. Насамперед — за перемогу над ворогами. Вважаю, що нашим солдатам потрібна підтримка. Ми можемо їх послухати, потоваришувати з ними, пригостити кавою, обійняти та подякувати. Повірте, вже й цього буде достатньо.
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини