Крім мами, в полон потрапив наречений старшої Влади, теж захисник Маріуполя.
Сестри – 14-річна Христина і 21-річна Влада Мордіки – всю війну провели наодинці. Їх батько встиг відправити дівчат з Маріуполя до Прикарпаття. Кулеметник Сергій Мордік загинув на “Азовсталі”, а їхню маму Олену росіяни забрали в полон. Дівчатам довелося самим упізнавати тіло батька і хоронити його, всі 7 місяців вони чекали на зустріч із мамою, йдеться в ТСН.
Їхні родина вдруге втрачає дім. Вперше – під Донецьком 2014 року. Тато знав, що буде повномасштабна війна, і за 10 днів до вторгнення відправив дівчат з Маріуполя до Івано-Франківська. 15 лютого вони бачилися востаннє, все, що вони знали, що їхні батьки десь у бункерах “Азовсталі”.
В мирні часи в полку “Азов” батьки керували майстернями, мама – швейною, а тато – ремонтною. Після вторгнення їх мобілізували і вони опинилися разом на “Азовсталі”, але в різних бункерах. Сержант Сергій Мордік на позивний “Шахтар” стає кулеметником у групі спеціального реагування. Сержантка Олена Мордік на позивний “Шахматистка” опиняється на господарській позиції. Вони за місяць не бачилися жодного разу, щільність обстрілів на “Азовсталі” була такою, що дістатися від бункера до бункера було складно. Коли пробився зв’язок, він написав для Олени віршоване зізнання в коханні під назвою “З підвалу в підвал”, а згодом зробив і неможливе. “Я піднімаю очі, мій чоловік заходить у бункер. Це щастя було. Не чекала, що його побачу, ми переписувалися і він говорив, що, напевно, не доля, вже не побачимося, напевно, ми загинемо, так і не зустрівшись”, – розповідає Олена.
Це було 28 квітня, вони разом записали для дітей коротеньке відео. Наступного дня після цієї зустрічі Сергій загинув у машині, коли їхню групу накрили 120 мінами. Побратим ще доніс Сергія до госпіталя на собі. “Він помер на операційному столі, у нього рука була відірвана, нога роздроблена”, – пригадує Олена.
“Я вмикаю телефон і бачу повідомлення, що донечко, тато загинув. Він герой, пишайтеся ним”, – пригадує Влада.
Рівно за тиждень по смерті батька дівчата втрачають зв’язок із мамою на довгі місяці, бо бункер, де перебувала Олена, росіяни зруйнували авіабомбами – 70 людей загинуло, 14 – вижило, серед них і мама Христини і Влади. “Ракета потрапила в бункер, я отямилася, не розуміла, що відбувається, все горіло, вибухало. Мене завалило стіною, я почалася ворушитися, побратим підтримував: “Лєна, ти жива?”. Я кажу, що так”, – пригадує пережите жінка.
В неї була роздроблена рука, яка і зараз ледь рухається, була розбита голова, опіки на тілі. В такому стані Олена разом зі всіма захисниками Маріуполя потрапила в полон. “Я навчилася тихо плакати, я просто відверталася до стіночки вночі і просто тихо плакала. Ніде було усамітнитися, щоб оплакати його”, – ділиться жінка.
Крім мами, в полон потрапив наречений Влади, теж захисник Маріуполя. Всі клопоти про побут у новому для них місці, про Христину, навчання лягають на старшу Владу. Кожен її день починався і закінчувався зверненнями до установ, що займаються полоненими і пошуками загиблих. Тіло Сергія Мордіка повернули на підконтрольну територію України під час першого обміну ще влітку, але стан був такий, що навіть ДНК експертиза не одразу змогла його ідентифікувати. “9 разів у нього намагалися вилучити ДНК”, – розповідають рідні.
Коли підтвердили, що це тіло саме їхнього тата, дітям довелося поховати батька. “Ми вирішили його кремувати, бо ми не знали, коли повернеться мама, де ми будемо жити, тому що у нас немає дому”, – розповідають про своє рішення сестри.
З татом не могли попрощатися ані близькі, ані друзі. “На всіх похоронах багато людей приходило, а у нас – я стою, моя маленька сестра і всі військовослужбовці. Ми попросили покласти цей прапор, ми його самі купили на труну, і коли ми говорили останні слова, цей прапор ми забрали”, – розповідають дівчата.
Прапор “Азова” і орден за мужність – це все, що залишилося з матеріальних речей на згадку про тата – Сергія Мордіка, солдата полку “Азов” на позивний “Шахтар”, захисника Маріуполя.
Влада і Христина від цього моменту молилися лише про те, щоб їхня мама залишилася живою в полоні. Вони вдивлялися в кожне відео з обміну, а наприкінці вересня почули найбажаніший голос із незнайомого номера. “Через 7 місяців ми почули маму, коли вона сказала, що діти, я їду до вас”, – пригадують дівчатка.
Через добу після дзвінка змогли побачитися. “Ми обнялися, мовчали та плакали”, – пригадують вони.
Зараз так проходять усі їхні вечори, вони не можуть набутися разом і наговоритися. Їхні розмови – це згадки про тата.
Дівчатам зараз дуже важливо відновити мамине здоров’я. Дочекатися з полону нареченого Влади. І знайти свій дім. Дім, кажуть дівчата, це там, де прапор, яким була накрита труна їхнього батька, можна буде повісити на постійне місце і не перевозити цю безцінну для них річ з міста до міста.
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини