У звільненому Ізюмі Харківської області серед могил на місці масового поховання вбитих росіянами мирних жителів та військових знайшли тіло захисника міста 36-річного Сергія Сови із Нікополя. Саме його рука з синьо-жовтими браслетиками стала ще одним символом нелюдяності російських солдатів.
Ці браслетики впізнала дружина Сергія Оксана. Також вона впізнала чоловіка за тату, що збереглося на його руці, з ім’ям дочки, – пише OBOZREVATEL.
Патріотичні браслети подарували діти
Минулу п’ятницю 16 вересня Оксана згадує зі сльозами. Цього дня вона переглядала фото та відео з місця ексгумації тіл загиблих на цвинтарі Ізюма. Вона вже відчувала, що їхня остання зустріч з чоловіком ось-ось відбудеться. Тоді її увагу привернула рука з тими самими синьо-жовтими браслетиками. Їх чоловіку ще у 2014 році подарували донька та син.
“У 2014 році Сергій був мобілізований в АТО. Він потрапив до 93-ї бригади і багато років служив у ній. Вже тоді з’явилися у продажу ці браслети, діти купили їх і подарували татові. Відтоді він з ними ніколи не розлучався. Навіть коли приїжджав у відпустку або на кілька днів відпочити – вони завжди були на його руці”, – каже Оксана.
Також вона серед фото з цвинтаря знайшла і знімок тіла чоловіка – на ньому збереглися його татуювання, а на руці було добре видно ім’я дочки.
“Тоді я не змогла стримати емоцій, просто впала на коліна і почала кричати. Дітям я сказала, що тіло тата знайшли. Син добу не виходив зі своєї кімнати, він дуже переживав. А потім взяв і написав той самий лист президенту”, – продовжує Оксана.
У листі син попросив нагородити Сергія Сову: “Я ним дуже пишаюся. І вважав би за честь прийняти від вас нагороду для тата посмертно”.
За дві години його не стало
Сергій Сова з початку війни пройшов разом із 93-ю бригадою донецький напрямок, був у Пісках, у Донецькому аеропорту. І з першого дня повномасштабної війни він боронив Україну.
“Остання розмова з чоловіком у нас була 19 квітня о 8 годині ранку. Вони стояли на Ізюмському напрямку. Там йшли важкі бої. Ворог обстрілював їх з артилерії, танків, завдавав авіаудари. У наших хлопців такої зброї не було. Мені чоловік сказав, що тут у них ідуть дуже важкі бої, але вони не відступлять і не віддадуть ні метра своєї землі. Звісно, я плакала, просила його берегти себе. Але треба знати характер мого чоловіка, він нікуди не піде звідти. Потім зв’язок зник. Через декілька днів я почала звертатися у військкомат, до бригади. Тоді мені повідомили, що о 10-й годині ранку там був сильний бій. Після нього бійця на позиції не було”, – розповідає Оксана.
“Тепер я виходжу одна. Вони лягають біля моїх ніг і сумно мовчать, ніби втішають мене. Вони дуже любили Сергія, знали його запах. Навіть коли він тільки під’їжджав до будинку, вони вже починали не те що скиглити, а розмовляти між собою. Тепер ми з ними залишилися самі”, – зі сльозами каже дружина Сергія.
Також Сергій займався боксом. Захоплювався ним ще зі школи, був кандидатом у майстри спорту та чемпіоном України серед юніорів. До спорту він привчив своїх дітей.
Ми багато років у Нікополі ходили на один стадіон. Я займалася легкою атлетикою, він – боксом. Але жодного разу раніше не бачили одне одного. Вже потім, коли Сергій проходив службу в армії, у ППО, був у відпустці, ми з ним зустрілися. Й сміялися, що стільки років ходили одне повз одного і не помічали”, – згадує Оксана.
Оксана сподівається, що скоро вона вирушить по тіло чоловіка, щоб повернути його додому, до рідного Нікополя, і гідно поховати. Вона його вже впізнала, лишилися лише формальності.
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини