Блогер Володимир Гевко закликав цивільних українців не прирівнювати свій внесок у війну з Росією з внеском військовослужбовців.
Про це він написав у Facebook, повідомляє Про Львів.
Блогер, зокрема, наголошує, що фразою «Я воювати не вмію» люди прикривають або свій страх перед війною, або небажання воювати.
Гевко також переконаний, що внесок у боротьбу військовослужбовців, готових жертвувати здоров’ям чи життям, є набагато більший, ніж внесок працівників ІТ-сфери чи волонтерів.
“Є одна тема, обговорення чи навіть обдумування якої мене вводить в ступор і викликає величезний комплекс того, хто вижив, замішаний на соромі та пригніченні.
Ця тема – обговорення “спеціалізації” професій на війні, ефективності різних людей, придатності і де “кожен на своєму місці”. І от від численних індульгенцій, самовиправдань та “аргументів” мене просто перевертає.
Так, якщо мислити логічно і відсторонено “очима бога” – то так, один воює, інший працює, ще хтось допомагає. Але між собою вони ні разу не взаємозамінні і не рівні за глибиною самовіддачі.
Теза “я воювати не вмію, але я айтішник чи бізнесмен і тому краще зароблятиму і допомагатиму грошима” настільки цинічна і гротескна водночас, шо її всерйоз можуть сприймати лише ті, хто теж нею користується. А так, як безпосередньо військових у нас в країні декілька відсотків, а решту допомагаючі – то такі тези цілком серйозно ходять соціумом.
Звісно, всі не можуть воювати, бо мусить працювати система. Але тут є один нюанс – яким чином визначати, хто має сидіти в окопі і відстрелюватись, а хто за ноутбуком в офісі з кондиціонером писати код? Адже військовий – це, звісно, професія, але війна – це не робота. Служба в армії – це робота.
Теза “кожен на своєму місці” страшенно притягнута за вуха і самовиправдальна. Бо нема такого місця для одних, з якого вони вертають в трунах, а інші покаліченими, а для інших його ніби і нема. Ці люди там, не тому що там їх місце, а тому що це їх вибір і вони захотіли там бути, свідомо пішли на ризик заради цілої країни, а не лише себе і знайшли в собі мужність та ресурси для такого рішення. Це принципово різні речі.
Такі речі окрім внесків та ефективності насамперед треба оцінювати ступенем ризику і жертовності. Не хто шо віддає в армію, а чим жертвує. І прирівнювати шмат своєї зарплати чи волонтерську допомогу до чийогось життя, ноги або руки – це дуже цинічно.
Так, якщо мислити розфокусовано лише професіями – то така схема працює. Але коли дивитись фото з похоронів і лікарень, де двомісячне немовля тримають на руках коло фотографії тата, а на лікарняних ліжках лежать молоді хлопці та дівчата з ампутованими кінцівками і важкезними каліцтвами і пораненнями – то варто спитати себе, а чи не вони такі самі як я? Чи їм не було б краще так само ходити на роботу, донатити на армію і казати “ну шо, кожен на своєму місці”? І там навіть не всі військові, а й медики та інші.
Безіменний тракторист, який віддав своє життя в найпершому ж бою з росіянами чи залишився без ніг – віддав незмірно більше, аніж волонтер який зібрав і переслав тисячу бронежилетів чи айтішник, який задонатив на армію 10 тисяч євро. Бо купувати і возити бронежилети – це навіть приблизно не те саме, що вдягати бронежилет і йти в атаку. Навіть приблизно.
Аргумент “я даю гроші” означає я даю гроші, бо маю можливість, ходжу на роботу і живу менш-більш нормальним життям. Це не героїзм. Пригадую, як під час рейду на бурштинових копачів на початку війни вони кричали до Нацгвардійців “Та ви знаєте скільки ми грошей даємо на АТО?”
Будьмо чесними перед собою. Кожен з нас під час війни робить те, на що йому вистачає мужності. Не ресурсів, зарплат, зв’язків, самовиправдань. А саме мужності і самовідданості.
І якщо люди, котрі їдуть з місць ведення бойових дій в західні регіони або в інші країни, рятують свої життя, то військові роблять цілком зворотній процес – свідомо піддають свої життя додатковому ризику, перебуваючи на передовій і в безпосередніх боях. Ці люди наче рознесені по різні краї координат ризику, де одні його мінімізують, а інші максимізують. І порівнювати себе з ними – абсурдно.
Так, можна нашукувати безліч аргументів, що не всі можуть воювати, і не всі психологічно готові і таке інше. Але це все самовиправдання, бо не існує спеціальних людей, які народжені вмирати і калічитись. Просто є ті, котрі справились зі своїм страхом і ті, котрі ні. І це варто розуміти і приймати.
Теза “Не всі можуть воювати” звучить зазвичай від тих, хто не воює і насправді означає “я не можу, але хтось точно може, той хай воює”.
Я зараз нікого не засуджую, бо справді кожен робить лише те, на що здатен. Або на що наважився.
Я лише хочу, щоб люди відмовились від цієї зрівняйлівки і розуміли РЕАЛЬНИЙ вклад тих людей. І не приміряли себе до них, намагаючись додати собі ваги.
І знецінюючи таким чином їх”
