“У д*пі наша безпека й оборона, якщо секретар РНБО Данілов, а не Данилов” – Юрій Андрухович

1374

“Сьогодні вранці, мимохідь зауваживши на одному з ресурсів допис автора із прізвищем Антонєнко, я вирішив повернутися до давно не порушуваної теми.”

Про це пише український поет, прозаїк, перекладач Юрій Андрухович:

“З дитинства – така вже, очевидно, специфіка майбутнього романіста, що йому хоч-не-хоч доведеться якось називати майбутніх персонажів, – мене цікавили прізвища. Чому вони такі, а не інші. Або чому в одних такі, а у других інші.

“Якщо прізвище закінчується на –енко, – пояснювала мама, – то це українець. Якщо на –чук – також. Бондаренко, Кравчук – українці. Якщо на –ов або –ін, то це росіяни”.

Мама все це бачила просто. Але мене таке бачення часом засмучувало. “Тату, виходить, що Банников і Соснихін – росіяни?” – розчаровано допитувався я, маючи на увазі деяких героїв тодішнього київського “Динамо”.

Державна машина робила все, щоб витравити нашу мову навіть із більшості прізвищ. Їх свідомо переписували на російський манір
Тато бачив усе складніше, ніж мама. Його відповідь мене дещо заспокоювала: “Розумієш, на Сході України люди вже котре сторіччя під Росією. Державна машина робила все, щоб витравити нашу мову навіть із більшості прізвищ. Їх свідомо переписували на російський манір. Був Іванів – став Іванов. Ковалів – Ковальов. Ну й так далі”.

Нині я впевнений, що батько згрубша мав рацію. Хоча річ не тільки в системі, яка справді щосили тиснула на людський пластилін. Бували, однак, і такі його сорти, що й тиснути не треба. Самі наввипередки побіжать переписуватися.

Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її телячою – перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти Швець. Ти Кравець – не Портнов
Це усвідомлення, мабуть, і підштовхнуло мене колись до таких емоційних рядків: “Українці, що масово дезертирували з рідної мови в години історичного їй несприяння, все одно позалишали своїм нащадкам родимі плями українства, хоч як прагнули їх позбутися. Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її телячою – перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти Швець. Ти Коваль або Коваленко – не Кузнєцов. Ти Кравець – не Портнов. А якщо хоча б один із твоїх прапрадідів був козаком на Січі, то ти взагалі який-небудь Убийвовк, Вирвихвіст, Непийпиво чи Неїжборщ. Можливо, ти навіть – хоч як неприємно – Голосраченко”.

З останнім прізвищем я, може, перестарався. Але класичну трансформацію Голохвостого в Голохвастова вигадав не я – таке явище, причому і типове, й масове, було.

Було і є.

Дописувач Антонєнко, прізвище якого трапилося мені сьогодні вранці, мимоволі спричинився до нагадування про ще один цікавий аспект цієї загалом дуже показової ономастики: як подає свої прізвища наш теперішній політичний клас. Бо в цьому нюансі, як у краплі води, вся його сутність.

Узяти, наприклад, знане прізвище Хомутиннік. Чому не первісне Хомутинник? Або, якщо вже так важливо зректися, то чому не до кінця – Хомутіннік? Або й зовсім уже – Хамутіннік?

Аж цитувати кортить: “Їдеш день – чия земля? Калєтніків!”
А клан Калєтніків, предки яких у сиву давнину були безумовні Калитники, що від них рукою подати до хрестоматійного Калитки? (Аж цитувати кортить: “Їдеш день – чия земля? Калєтніків!”)

Гаразд, Калєтнікі з Хомутинніком – це щось ніби вчорашній день. Парламентська фракція “Слуги народу” натомість – абсолютне наше політичне сьогодні. Тож цілком показово, що один із заступників голови цієї фракції, за свідченням офіційного сайту Верховної Ради, носить прізвище Кісєль. На цьому ж сайті, в цьому самому списку бачимо депутатів Літвінова й Новікова, хоч останній волею абетки вимушено опинився поруч із депутаткою Овчинниковою. Чому вона не Овчіннікова, якщо він Новіков? Чому він не Новиков, якщо вона Овчинникова?

З депутатом Шевченком натомість усе було б цілком непогано (принаймні в сенсі прізвища), якби своє ім’я він не писав як Євгеній. Це, щоправда, вже з дещо іншої теми – про імена. А я тут головно про прізвища.

І саме вони хоч-не-хоч породжують певні припущення й запитання.

Чи не служила б вітчизні пані генпрокурорка значно достойніше, якби звеліла медіям писати своє прізвище як Венедиктова? Якою це взагалі мовою – Венедіктова? Якщо російською, то хай уже Вєнєдіктова. Однак пані генпрокурорка, сподіваюся, російського громадянства не має? То чому б їй як українській громадянці не стати врешті Венедиктовою? Може, й гучні розслідування поточилися б якось сенсовніше?

А віцепрем’єр Резніков, який ані Рєзніков, ані Резников (хай уже навіть не Різників)?

А віцепрем’єрка Стефанішина, прапрабабця якої, свого часу звана по-вуличному СтефанИхою, ніяк не знайде собі спокою на тому світі, бо нетямущі нащадки зробили з неї російську СтєфАніху?

А секретар Ради національної безпеки й оборони Данілов? У дупі ціла наша безпека й оборона, якщо він Данілов, а не Данилов!

Не навівши елементарний лад у найпростішому, в азах ідентичності, якими є наші прізвища, ми даремно сподіваємося звладати з усім іншим безладом існування
Та й омбудсманка Денісова могла б захистити хоч би своє особисте право на правильне написання власного прізвища і стати Денисовою. Тільки от чомусь не захищає й не стає.

Але, не навівши елементарний лад у найпростішому, себто в тих азах ідентичності, якими є, наприклад, наші прізвища, ми даремно сподіваємося звладати з усім іншим безладом чи, грубше кажучи, мотлохом існування.

Якщо взагалі ще сподіваємось, а не давно вже какая разніца.”