На Волині живе єдина з усіх «помаранчевих» подружніх пар, яка досі разом

0
764

П’ятнадцять років тому у засніженому помаранчевому Києві народилася мода – одружуватися на Майдані. Тоді на рушничок щастя стали кілька десятків молодят. Волиняни Юрій Жук і Христина Єсейкіна були парою № 38. І їхній шлюб виявився найміцнішим. Бо вони єдині з усіх тоді одружених досі разом.

Про це пише Вісник.

Шлюб у чорній кофтині

До листопадового Києва 2004 року Юрій і Христина потрапили в перші дні Помаранчевої революції. Луцькі й володимир-волинські намети в наметовому містечку «Хрещатик» стояли по сусідству. Тендітній Христині дісталася непроста робота – її бойовий пост був біля величезних казанів, у яких готували гарячий харч для мешканців наметового містечка.

– Це збоку здавалося все таким красивим, ефектним. Насправді було дуже тяжко. Спробуй-но начистити 50-літрову каструлю картоплі! Холод, морози, а ще воду носили здалеку. Хлопці не завжди були поруч, щоб допомогти, – згадує Христина. – Юра якраз на Новий рік з Луганська повернувся. Втомлений, змучений. Він спостерігачем на виборах був. А я саме перебралася у володимир-волинський намет, бо там трохи вільніше і спокійніше. Там наша любов і почалася. Це треба було поїхати в Київ, щоб знайти свою половинку-земляка!

І вже 1 січня хлопець освідчився їй у коханні, а 12 вони повінчались на Хрещатику. Обряд здійснив отець Валерій з Києво-Печерської лаври, який правив служби в наметовому містечку.

– Весільної сукні у мене не було, купити теж не мали за що. Побігли з подругою на ринок і повернулися ні з чим. З Луцька передали святкову спідницю жовто-кавового кольору і кофтинку чорненьку. Темний вінчальний одяг – нібито прикмета погана, але куди діватися. Усе інше було як на справжньому весіллі – букетики білі, рушники. Жених позичив у друзів «перехідний» шлюбний костюм – у ньому женилися ледь не всі хлопці на Майдані. Обручки купили за 20 гривень у переході біля метро. Святкували одруження в приміщенні, де була студія Ірини Білик. Я випросила у своїх командирів харчів, щоб стіл був святковішим, трохи вина…

– Після весілля 12 січня нас відпустили на кілька днів додому. Ми поїхали до моїх батьків у Володимир-Волинський. Приїжджаємо туди о другій годині ночі на Старий Новий рік. Дзвоню у двері, мама питає: «Хто?». – «Мам, це я. З жінкою приїхав». «З якою ще жінкою?» – не може спросоння нічого второпати, – сміється Юра. – Я ж їм нічого не казав про своє одруження. Підняли вночі старшого брата, всю родину, давай стіл швидко накривати. Потім знову повернулися до Києва і вже були до інавгурації президента Ющенка.

Молода сім’я мешкала спочатку у невеличкій кімнатці гуртожитку у Володимирі-Волинському. Але там протікав дах, син часто хворів, та й тісненько стало у чотирнадцяти квадратних метрах. Довелося терміново шукати нове помешкання. У листопаді 2008 року їх запросили на програму Савіка Шустера «Шустер Live». Приїхали телевізійники з Києва, наробили переполоху на весь гуртожиток, монтуючи пряме включення через супутник. Щоб втерти носа помаранчевій команді, нардеп Нестор Шуфрич від імені Партії регіонів по телевізору заявив, що вони куплять помаранчевому подружжю квартиру. Жуки почали шукати варіанти, а коли знайшли, у виборчому штабі їм сказали: вибачте, нічого не знаємо, вашу справу передали іншим людям. Словом, вкотре розвели. Врешті подружжя оселилося у старій хатині своєї родички на хуторі неподалік села Березовичі Володимир-Волинського району. Була свідком, як важко вони приводили до ладу стару хату, у якій 15 років ніхто не жив.

Чотири синочки і лапочка дочка

А тут підоспів новий Майдан. Розчарований в українських реаліях Юра казав, що туди він навряд чи поїде. А коли побачив, що діється у Києві, сказав дружині: «Христино, там жах! Я мушу їхати». Вона його не відмовляла, бо якби не діти, то поїхала б і сама. На той час у них було вже четверо малюків, найменшому, Стасику виповнилося лише чотири місяці. На Майдані Юра отримав контузію від розриву світло-шумової гранати. Коли повернувся додому, довго нічого не розповідав. Мовчав кілька днів. У нього на очах снайпер убив хлопця з Нововолинська, 23-річного Сергія Байдовського.

– Це наш добрий знайомий. Він стояв біля Юри третім у шерензі. Ростиш ту дитинку, думаєш – на щастя, а вони забирають у нас синів, – ледь стримує сльози Христина.

– Це був не той Майдан, що у 2004-му. Тим, хто все вимірює матеріальним, не зрозуміти, як у тому пеклі можна було не боятися. Там не думав про страх, а як виручити друзів, – спогади про ті дні для Юри болючі. – Коли були морози, а нас поливали водою і хлопці відморожували пальці, наступного дня раптом виходило сонечко – як знак того, що ми не одні, що Небеса з нами… В Італії, де був на лікуванні та реабілітації, якось забігає в мою палату чоловік: «Я тебе упізнав! Це ти знайшов протитанкову гранату і передав на сцену. Бачив тебе по телевізору!» Справді, це я знайшов ту РГД…

А потім була війна. Коли Христина чекала п’яту дитину, Юра пішов на фронт. Воював у складі «Правого сектора», потім підписав контракт і дослужував у 101-й бригаді. Після поранення звільнився з армії за станом здоров’я у квітні 2017 року. Після дев’яти місяців у київському госпіталі вдалося отримати групу інвалідності. Просто вибивав її, у прямому сенсі цього слова, бо лікарі, яких не так давно арештували, вимагали у нього, батька п’ятьох дітей, тисячу доларів хабара. Це зі знижкою, бо решті називали суму у дві тисячі.

– Як живемо? Як усі в селі. Господарюємо потихеньку. Христина їздить на роботу. Четверо школяриків, найменший ходить у садочок. Здоров’я не дуже. Пам’яті немає, забуваю багато чого, – каже Юра. – І слух падає. Без пігулок спати не можу. Але… Треба жити. Бо діти ростуть.