Сучасний Львів очима відомого британського урбаніста
Пропонуємо увазі читачів переклад есе британця Оуена Хезерлі, в якому той описує свої враження від поїздки до Львова. Хезерлі об’їздив практично всю Східну Європу і навіть відносно непогано тямить у місцевих контекстах.
Оуен Хезерлі є впливовим незалежним архітектурним критиком, його колонки друкуються у багатьох британських виданнях. Тому його “львівські спостереження” можуть дати нам уявлення про те, як наше місто сприймається сучасними західними урбаністами.
Одним словом, не Іллею Варламовим єдиним.
Після повалення режиму Януковича, коли протести проти нового уряду в Криму та на сході України злилися з махінаціями російського спецназу, журналісти полюбляли вдаватися до певного порівняння у своїх польових замітках. З одного боку, вони писали про такі все ще радянські міста як Запоріжжя, Харків чи, звичайно ж, Донецьк. Там були статуї та вулиці імені Леніна, там була важка індустрія, потворний релікт мертвої імперії.
На противагу згадувалась поїздка до Львова, з його гарною, західною, європейською архітектурою та культурою гордого патріотизму. До того ж там вже на початку 1990-х завершилась місцева “декомунізація” вуличних назв та пам’ятників. У цих історіях Львів є найбільш європейським, найменш радянським, а також найбільш українським містом, і в культурному сенсі, і у мовному. Тоді як інші регіони тепер тягнуться услід за Львовом.
Якщо дивитися на це лише з архітектурної і естетичної точки зору, то все це вірно. Справді можна прогулятися Львовом, з його бароковими куполами, неокласичними площами та сецесійними садами, та уявити, що ви у Австрії, яка раптом збідніла та прийняла кириличний алфавіт. Але про що свідчить таке поверхове уявлення і що воно приховує?
Попри всю красу міста, історія Львова у двадцятому сторіччі така ж потворна, як і будь-де у Європі, а можливо й ще більше. Львів – Lwów, Lemberg, Львов – увійшов у минуле століття одним з найбільших міст Габсбурзької імперії, керованим німцями, але з польською, єврейською і українською мовами спілкування.
Після 1918 року – це був один з головних міських центрів відновленої Польщі, зі значними суперечностями у місцевій політиці. Полонізаційні заходи призвели до виникнення українського опору, який спочатку діяв з лівих позицій.
А згодом, упродовж 1930-х, коли голод під боком зробив ідеї комунізму менш привабливими для західних українців, він набрав і більш правих форм, під проводом ОУН. У 1939 році Львів приєднали до Радянської України в рамках пакту Молотова-Ріббентропа. Тисячі львів’ян з різних етнічних груп були депортовані до Сибіру.
Коли до міста наблизились нацисти у 1941 році, НКВД умертвило всіх, хто залишався у місцевих тюрмах. З прибуттям Вермахту, ОУН, що розглядала євреїв як комуністів, подібно як фашисти тоді і зараз, організувала жахливий Погром і спробувала встановити свою незалежну державу за підтримки нацистів. Зрештою ці плани зруйновали німці, які бачили в Україні лише колонію, а не союзника чи хоча б підконтрольну державу. Навіть за такої ситуації дві фракції ОУН, тією чи іншою мірою, співпрацювали з нацистами – також і у Голокості – упродовж кількох наступних років. Найбільш радикальна фракція Бандери заснувала УПА, головною метою якої у війні була етнічна зачистка Західної України від поляків. Після того як Львів разом з іншими територіями, раніше контрольованими поляками, ре-анексовали до УРСР, поляків депортували у Померанію та Нижню Сілезію, тоді як УПА продовжувала криваву партизанську війну проти Рад, жорстоко придушену у 1950-х роках.
Великою дурістю було б стверджувати, що ця жахлива історія все ще визначає львівський контекст й сьогодні. Хоча подібні узагальнення зазвичай робляться стосовно Східної України. У кращому випадку Львів у сорокових і п’ятдесятих роках був черговим нагадуванням про те, що опції “бути європейцем” і “бути варваром” можуть співіснувати. Проте, залишаючи етнічні чистки за дужками, — що саме робить якесь місце “європейським”? І що саме робить Львів “не-радянським”?
Львів, заснований в межах Київської Русі, але його архітектурне тіло походить з часів польсько-литовсько Речі Посполитої, специфічної обширної держави, котра існувала з 16 по 18 століття. Анархістська польська аристократія правила на піку своєї могутності величезною багатоетнічною територією, що простягалась від Гданська до Смоленська. Ревні католики, правителі Речі Посполитої із запалом ставилися до Контрреформації. Саме тому у її найбільших містах – Кракові, Вільнюсі, Львові – стилі бароко та рококо розвинулись у пишні, мальовничі крайнощі. Уродженець Вільнюса Чеслав Мілош порівнював його архітектуру з колоніальною Америкою. Це порівняння показує нам багато чого, як у естетичному сенсі, так і політичному.У центрі Львова є багато тієї архітектури, що так полюбляють туристи. І, в принципі, в цьому немає нічого поганого. Будь-яке місто прагнуло б мати в себе щось подібне до барокової пишноти костелу Бернардинів, або вже пізнішого і більш аскетичного Домініканського костелу. Вони зведені голландським та італійським архітекторами, відповідно. Також, будь-де пишалися б Ринковою площею, з її декорованими кам’яницями, розташованими довкола Ратуші. Львівське бароко можна назвати надзвичайно плідним та завзятим, прикладом чого можуть бути фігури та мотиви, що скупчилися на фасаді каплиці Боїмів.
Хоча центр Львова може видаватися музейною зоною, придатною лише як тло для фотографій, сувенірних крамниць чи “хлопчачих” вечірок (на що місто могло б з певністю перетворитися за кілька років, якби дешеві авіалінії не почали скасовувати свої бюджетні перельоти), за цим всім приховується нормальне живе місто.
На маленькій неформальній площі, між двома бароковими красотами Домініканського костелу та Успенської церкви, під гігантською статуєю першодрукаря Івана Федорова, розміщується найкращий книжковий ринок, який я бачив будь-де в Україні. На вулицях довкола площі Ринок багато цікавих барів та кафе, куди учащає численне львівське студенство. Зважаючи на місцеву молодь та анти-гомофобні графіті (напис “LGBT Rights = Human Rights”, виведений на стіні англійською мовою – часте явище в Україні), Львів усе ж точнісінько така прогресивна європейське культурна столиця, як це подають його прихильники.
Львів горбисте місто, то ж щетинисті, покручені вулиці – із саме тією дозою вишуканого занепаду, що й потрібно, – часто дозволяють вам насолодитися видом веж і куполів.
Якщо є якась архітектурна епоха, настільки ж популярна як Ренесанс чи Бароко, то це fin-de-siecle, а особливо в контексті Габсбурзької імперії. Львів був найбільшим містом Галичини, кусня Речі Посполитої, взятого Австрією, після того як Польщу розшматували між собою великі імперії наприкінці 18 століття.
Сама по собі Галичина була відома своєю бідністю (як і зараз – у 2013 році прибуток та ВВП цього регіону був набагато нижчим, ніж на Донбасі), проте у культурній та національній політиці Габсбурги поводилися більш по-просвітницьки, ніж пруси чи росіяни, з їхнім брутальним націє-будуванням. Полякам та українцям були надані доволі великі мовні та освітні свободи. У 1870-х роках Львів став столицею напівавтономної провінції Галичина. У місті збудовали місцевий парламент, разом з обов’язковим Ringstrasse – зеленим кільцевим бульваром, на якому красувалися звичні розкішні нео-барокові театри, Опера, музеї, університети та шикарні житлові кам’яниці.
Габсбурги застосовували Міжнародний Стиль, завдяки якому створювалося однакове міське середовище, де б ви не перебували – у Трієсті, Загребі, Будапешті, Відні, Празі чи у Львові. Хоча цей стиль й хибував засиллям кліше та маньєризму, але завдяки йому постали надзвичайно легкі та елегантні міські ландшафти, які деколи змушують дослідників приймати їх за ознаку більшого багатства та розвитку, аніж було насправді. Навіть так, у 1914 році Львів був потужним зростаючим містом. Тогочасні вулиці, забудовані чиншевими кам’яницями, що оточують колом міський центр, є винятково гарними. Тут, на балконах і фасадах будівель можна надибати багато цікавих декоративних експериментів у залізі чи кераміці, що втілюють особливу віденську сецесію. Похмура історія міста подекуди залишила по собі кілька шрамів, але їх важко помітити. Наприклад, великий купол собору св. Юра, приховує всередині кітчеву реставрацію з гладенькою підлогою, майже як у супермаркеті, – наслідок його перетворення на православну церкву у 1940-х та ре-католизації у 1990-х. Переважно ж, місто залишилося збереженим. Міжвоєнний Львів небагато додав до загальної картини, окрім декотрих шик-модернових будівель та кількох цікавих експериментів, як наприклад, міська електростанція, збудована у стилі німецького функціоналіста Еріка Мендельсона неподалік від центру. Сьогодні, тут розташувалися офіси Служби безпеки (!). Якже ж прекрасно бачити місто, що не постраждало від бомбардувальників чи комуністичних містопланувальників.
З 1945 по 1991 роки радянський Львів справді був милостивим до історичного центру, як і всі соціалістичні містопланувальники зазвичай (звідси маємо всі “хлопчачі вечірки” у Вільнюсі, Празі, Будапешті тощо).
Дещиця важкого гострокутного соцреалізму причаїлася всередині передмість. Але правильним місцем для споглядання радянської влади у Львові є готель “Дністер”, склобетонний ящик, у якому відразу впізнається продукт Інтуристу, так майстерно вставлений у простір на куті вулиць біля чудового парку Івана Франка, що його практично і не побачиш, якщо не дивитися прямо на нього. Зазирніть у путівник Львовом 1987-го року Лінди Алєксєєвої та Григорія Островського. Автори рекомендують починати звідси, з панорами, що відкривається з дев’ятого поверху, з якого можна побачити ці особливі флорентійські обриси львівського виднокраю.
А далі, на горизонті можна упертися поглядом у точно такі ж бетонні панельки як і в будь-якому іншому радянському місті. Автори путівника пишаються ними.
“Тоді як до встановлення радянської влади у Львові добрі житлові та громадські будівлі були лише в центрі та в деяких елітних кварталах, то тепер їх можна знайти в усьому місті і, звичайно, у промислових районах, де живуть десятки тисяч робітників. Якщо йдеться про будівельні стандарти, то між центром та околицями немає жодної різниці”. У стандартах, можливо й так. А у естетиці, ні. У Львові стоять такі ж самі панельки, як і в Донецьку. Однак, навіть в до-радянських кварталах Львова можна знайти багато залишків радянської епохи, залишених після того ленінопаду, що відбувся ще у 90-х. Навпроти колишнього галицького парламенту, приміром, стоїть червоногранітна статуя поета та журналіста Івана Франка, гостроскулого та суворого, оточеного бунтівними робітниками, яку звели у 1964 році. Франко був одним із засновників українського націоналізму, проте багато в чому і лівацькою фігурою та першим перекладачем “Капіталу” українською. Разом із всюдисущим Тарасом Шевченком та поетесою-соціалісткою Лесею Українкою Франко удостоївся рідкісної честі бути шанованим і в радянській, і в пост-радянській Україні. Відразу за межами центру простягається Парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького – типова міні-версія Парку Горького, із класичною сталіністською аркою, за якою починається дорога, що поступово підіймається, аби кульмінувати Меморіалом Слави радянським воїнам (володарем державної Шевченківської премії за 1972 рік). Декомунізаційні закони, в усьому іншому безкомпромісні, чомусь залишили цей меморіал у спокої.
Як вказують нам Алєксєєва та Островський, “комбінація домінуючих вертикальних та горизонтальних ліній, масивні форми і чіткі контури створюють складне і, одночасно, гармонійне ціле і надають монументу героїчної постави”. Беззаперечно, меморіал справді вражає і, подібно до пізньорадянських меморіалів демонструє потужну і тривожну комбінацію фігурного мачизму – деталізовані наративи боротьби та плачу, реалістично вилиті у бронзі, – і абстракції, втіленої у масивних багатокутниках, на яких тримаються композиції. Серп, молот та напис “Переможцям над нацизмом” все ще залишаються там, і, як видається, залишаться й у майбутньому. Відразу навпроти розташовується українська військова частина. Перед її входом екран на якому демонструються кадри, що захочують вступати до війська. Мілітаризм двох епох пліч-о-пліч.
Їх пов’язаність ще більш очевидна, якщо дивитися на пам’ятник Степану Бандері. Монумент лідеру ОУН (б), який відкрили у 2007 році, має комічно радянський вигляд. Висока вигнута колонада, що не заперечує в собі подібність до шибениці, зроблена з того самого червоного граніту, яким може похвалитися чи не кожен пам’ятник Леніну. А перед колонами кудись цілеспрямовано прямує бронзовий Бандера. Складки його військового тренчу навіки застигли. Додайте йому борідку і скажіть мені на кого він подібний. Втім, хоча ідеї Леніна все-таки важко звести лише до сталінізму, бандерівські етнічні чистки і безглузде насильство є чистим прикладом політики ненависті та расизму. “Декомунізаційні” закони розроблені передусім, Юрієм Шухевичем, лояльним сином Романа Шухевича (колега Бандери по ОУН) – надають законності встановленню монументів, що присвячені ОУН, так що незабаром їх стане ще більше.Втім, монумент Бандері освоюється львів’янами у той повсякденний спосіб, що й інші авторитарні меморіали. Тут їздять скейтбордисти, прогулюють вільний час перехожі, гуртуються п’яниці. Є у Львові одна радянська споруда, що справді дивує. Її майстерне уникнення політичного символізму означає, що сьогодні їй загрожують лише забудовники, а не ідеологія.
Львівський цирк, збудований у 1968 році, – це великий веселий поп-модернізм, безтурботність якого сильно виділяється на тлі міста.
Біля цирку знаходиться дитячий майданчик, створений зі скульптур – гноми, монстри, невідомі створіння, звірі, вкриті мозаїкою, трансформовані у гірки, гойдалки та драбини. Чудовий майданчик, сюрреалістичний, гарний і непомильно радянський та модерністичний. Він відчутно контрастує, як із помпезними соцреалістичними будинками з одного боку вулиці, так і з потьмянілим габсбурзьким шиком, на іншому. Неподалік у парку Івана Франка є інший майданчик, його збудували завдяки спонсорству французької фірми з виробництва сиру “Весела корівка”. Бренд фірми видніється на кожній гойдалці чи колесі. Як не як, Європа.
Джерело: Варіанти
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини