«Володя любив дивувати подарунками: на моє весілля подарував перстень з діамантом» – сестра Володими Івасюка

Ексклюзивне інтерв’ю з рідною сестрою Володимира Івасюка — Галиною Івасюк.

Легендарному українському поету і композитору Володимирові Івасюку 4 березня мало би виповнитися 70 років. Доля відміряла йому коротке життя. Але за свої 30 років Володимир Івасюк написав 107 пісень, 53 інструментальні твори. Мабуть, нема такої країни у світі, де би не співали його знамениту «Червону руту» чи «Водограй», «Я піду в далекі гори…» або «Два перстені». Він був талановитим з малої дитини. І не лише до музики. Яке мав дитинство, як вчився у школі, яким був сином і братом, Високому замку в ексклюзивному інтерв’ю розповіла рідна сестра композитора Галина Івасюк.

«Тато казав, що дитина, яка навчається музики, красти не піде»

— Пані Галино, пригадайте найяскравіше враження про Володю з вашого дитинства.

— Нам батьки подарували розкішне безтурботне рожеве дитинство. Попри те, що історія нашої сім’ї дуже складна. Батько повернувся після Печори, де від­був каторгу сім років, мама — із Запо­ріжжя, знала, що таке Голодомор і пере­селення. Але наші батьки оточили нас літературою, музикою… Та й сама Кіц­манщина красива: ліси, степові місце­вості, талановиті люди. У п’ятирічному віці Володя почав вчитися гри на скрип­ці. Тато заснував музичну школу у Кіц­мані. Ходив від хати до хати і збирав підписи, щоб відкрити цю школу. Люди носили поліна, щоб діти і вчителі у тій школі не мерзли. Тато казав, що дитина, яка навчається музики, ніколи красти не піде. Тож наше дитинство — це навчан­ня, музика і розваги. Запам’яталися прогулянки лісами, де ми збирали гри­би. Під час прогулянок тато нам розпо­відав, що таке репресії, але подавав це в доступній для дітей формі. Запитува­ли, що робив на Печорі. Тато пояснював у напівгумористичній формі. Скажімо: «На Печорі мені окуляри розбили. Уяв­ляєш? Доводилося читати без окулярів, що було складно». І відразу додавав, що якісь злодії у нього вкрали мешти, але у злодія, казав, така професія. Добре, що взагалі нам щось розповідав про Сибір. Ми були настільки «підковані» цими роз­повідями, що на першому курсі медін­ституту могли сказати одногрупникам: «Неопалима купина» буде вилучена з продажу. Купіть, доки вона ще є”. Тато досконало знав шість іноземних мов.

— Чим займалися після уроків?

— У нас, крім Володі, було ще два двоюрідні брати. Ми з Оксаною (молод­ша сестра) мали виховання, як хлопчи­ки: стріляли з рогаток, вміти вилізти і спуститися з граба, стріляти з лука. Мама нас навчила добре плавати. Ми збиралися цілою вулицею після уроків і грали вулиця з вулицею у «вибивали» (гра з м’ячем), у скакалки та інші ди­тячі ігри. Взимку санкували. Наш сусід зробив сани на вісім осіб. Ми їх назва­ли «тарандайка». У горах збирали перші весняні квіти. Сині проліски у нас нази­вали бриндушками. Збирали їх оберем­ками.

— Продавали?

— Та що ви? Де у Кіцмані можна про­дати бриндушку? Мамі приносили цілі оберемки.

— Чим Володя вирізнявся серед ін­ших?

— Своєю ретельністю. Добре вчив­ся. Так само добре поводився. Мені запам’яталися наші поїздки у Бер­дянськ, де жила мамина сестра. Там за­ймалися підводним плаванням. Любили йти з наметами у гори. Це було, коли відпочивали у Криму. Володя казав: «Що вполюємо, те й наше». Тобто те, що пій­мали у водоймі, те й мали їсти. За три дні вполювали одну рибину і кілька мі­дій. Я сіла на величезний камінь і гірко плакала. Мусила їсти тверді, як каменю­ка, яблука, але такою була умова нашого полювання.

— Володя був старшим на два роки. Виховував вас, як старший брат?

— Аякже! Запитував, що я прочитала. Те саме питав і в Оксани. Обурювався, коли ми щось не прочитали, казав: «Та я у твоєму віці батькову бібліотеку три рази перечитав». Не сварив. Достатньо було подивитися на нас своїми синіми очима і запитати: «Як?». Ми всі добре вчилися. Це був золотий період, коли діти поважали вчителів, а вчителі дітей.

— Який у Володі був улюблений предмет?

— Гуманітарні предмети. Ми вчили точні у тому обсязі, який вимагала про­грама. Володя любив малювати. Ходив на гурток з малювання. Малював аква­реллю і олівцем. Мій син знайшов неве­ликий портрет нашого батька, намальо­ваний пастеллю. А ще Володя займався фотографією. І ще пошив з мішка грушу, набив її тирсою, причепив у садочку і так «боксував». Хотів мати гарні плечі.

— Яка у нього була найкраща риса характеру?

— Доброзичливість. Великий пошані­вок до батьків, любов, повага і мудрість до сестер. Його щедрість була безмеж­ною. І велика уважність. Нас виховувала няня Міля — Магдалена Порфирівна Ко­лотилюк. Міла прожила у нашій сім’ї 45 років. Уявіть собі, як їй було з нами, що вона нас не покинула?! Мій тато хотів її видати заміж, вона ледь не розплакала­ся, сказала, що її сім’я — це ми.

— Пані Галино, ви також вчилися у музичній школі, але не по класу скрипки, а віолончелі. Чому на ві­олончелі?

— Так хотів тато. Він казав, що віо­лончель — це голос людини. Директор музичної школи річні академконцерти (іспити. — Авт.) проводив у Будинку культури Кіцманя, всі ґазди і ґаздині йшли дивитися на своїх і сусідських талановитих дітей. Академконцерт міг тривати понад п’ять годин. Кіцманщи­на — багата на таланти. Звідти вийшов Дмитро Гнатюк, у Мамаївцях працю­вала Віра Лебедова, там народився знаменитий тенор Європи Орест Рус­нак.

— Але Володя не лише вчився у музичній школі у Кіцмані, а в Києві, у школі для особливо обдарованих дітей…

— Він там провчився лише семестр. Його там перевели на альт. Скажу щиро: не впевнена, чи могла би свою дитину, яка вчиться у восьмому чи дев’ятому класі, відпустити кудись на навчання. А ще так далеко! Щоб він по­їхав вчитися до Києва, наполягали кіц­манські викладачі музики. Але коли ми зустріли Володю через кілька місяців у Чернівцях на вокзалі, можна було зне­притомніти: худий, з запалими щока­ми. Бабуся Олександра (татова мама) сказала батькові: «Михайлику, я звідси не вийду доти, поки не скажеш, що Во­лодя більше до Києва не поїде». І Воло­дя не поїхав.

«Своїми дівочими проблемами ділилася тільки з ним»

— Перше кохання, як правило, тра­пляється у підлітковому віці. Коли Володя вперше закохався?

— Він був закоханий у Люду Шкур­кіну. Вона була на рік молодша. Во­лодя створив ансамбль «Буковинка», і скрипалька Люда увійшла у склад цього ансамблю. Це було взаємне ко­хання. Коли Люда навчалася пізніше у театральному інституті імені Карпен­ка-Карого, Володя їздив на її диплом­ну роботу. У нас досі збереглася одна з останніх фотографій Володі, на якій він, 30-річний, і Люда йдуть вулицею Кобилянської у Чернівцях. Вони плану­вали одружитися.

— Це було кохання усього його жит­тя?

— Важко сказати. Були різні періоди. І у нього були ще якісь захоплення, та й у Люди також.

— Але свою легендарну «Червону руту» Івасюк присвятив зовсім іншій дівчині?

— Це Володина одногрупниця з медін­ституту Марія Соколовська. Він написав вірш і сказав: «Мусь, це я тобі написав». Вони мали дружні стосунки.

— А яким Володя був кавалером?

— У нього було закохано багато ді­вчат. Його блакитні очі, мабуть, не одну зводили з розуму. Коли ми вчилися в медінституті, паралельно вчилися у му­зучилищі. І ходили на танці, які прово­дили у цьому училищі. Там був викладач з музлітератури, який казав, що кожен музикант є ритмічний і повинен вміти гарно танцювати. Володя танцював пре­красно.

— Чим найбільше вас вразив Воло­дя? Про який випадок ніколи не забу­дете?

— Це був 1977 рік, коли він привіз отой гігант (платівку. — Авт.). «Софія Ротару ви­конує пісні Володимира Івасюка». Він стояв такий зніяковілий, такий зворушений, і ті його очі блакитні… Каже: «Я щось зробив». Сказати, що був щасливий, — то не те слово.

— Ви були з ним такі близькі усе життя?

— Так. Своїми дівочими проблемами ділилася тільки з ним. Не з батьками, а з Володею. Він мені казав: «Галю, ми все зробимо. Ти у мене будеш лялюня, най­краща». А якби я сказала, що хтось мене образив, тому би настала чорна година. Він нас, сестер, дуже любив. Їздив від­почивати чи з концертом, мене і Окса­ну завжди брав зі собою. Ми з Оксаною були як хвостики.

— Кажете, був дуже щедрим…

— Не те слово. Робив подарунок не лише мені, Оксані чи мамі, міг подарува­ти щось коштовне виконавиці за добре виконану його пісню.

— Знаємо, Володя їздив на фести­валь у Сопот і брав вас зі собою.

— О, ця поїздка мені запам’яталася на все життя. Ми не їхали, як учасники де­легації, а за власні кошти. Нам дозволи­ли перевезти 900 рублів. Перші три ночі прожили у готелі, а потім через дорож­нечу номера нас забрали до себе укра­їнці, які жили у Сопоті. Коштів, які нам не «з’їв» готель, вистачило, щоб поїхати у Варшаву, Краків і у Перемишль. Мені пощастило, що я побачила Польщу, бо такий був у мене брат. Пригадую, дири­гент Генріх Депіг обмацав Софію Ротару і каже: «Боже, а де ж у тебе голос той береться?». І запитав, чи приїхав з Со­фією композитор, який написав «Водо­грай». Ротару показала на Володю, мов­ляв, ось він. Генріх був шокований, що перед ним Івасюк — молодий хлопець, а не старший пан, як він собі його уявляв. Для нас це був надзвичайний успіх, бо вперше українська пісня прозвучала на міжнародному пісенному фестивалі.

— Це правда, що Софії Ротару, коли вийшов цей диск-гігант, Івасюк подарував перстень з діамантом?

— Правда. Софія ще тоді сказала: «Мене з цим перстенем і поховаєте». Досі його носить.

— А татові Володя подарував ма­шину?

— Це неправда. У нас машини ні у кого не було. Тато ніколи не водив машину. Володя також не водив машину. Пер­шу машину, яка з’явилася у нашій сім’ї, тато подарував мені, коли я народила другу дитину. І це вже було після смерті Володі. Тато тоді написав: «Написав ба­ладу і купив Галинці «Ладу».

— Софії Ротару подарував пер­стень, а вам який найкоштовніший подарунок зробив?

— На моє весілля — перстень з діа­мантом. А мамі подарував перстень з бурштином. У нас було таке правило: ми отримували стипендію і віддавали усі гроші батькам. Кошти, які були нам потрібні, виділяли батьки. Стипендія тоді була 28 рублів. А батьки на кожно­го з нас на місяць витрачали понад 100 рублів. Володя завжди був дуже щи­рим, навіть коли не мав великих мож­ливостей. Я студенткою мріяла про сережки. Купила собі срібні сережки з позолотою за 4,50 рублів. Володя по­дивився на них і промовчав. А через півроку Володя приніс золоті сережки зі словами: «Поміняй, будь ласка. Хочу, щоб ти носила красиві сережки». А на випускний вечір у медінституті купив мені у чековому магазині модні кос­тюмчик і босоніжки. Сказав: «Щоб ти була красотуля!». Любив дивувати по­дарунками.

— Володя почав писати музику у ранньому дитинстві. Першою була «Колискова для Оксанки», коли йому виповнилося 11 років…

— Трошки більше. Це був один з пер­ших його творів. Але першим серйозним твором була пісня «Я піду в далекі гори». Ми тоді були на Говерлі. Володя надих­нувся горами, і з’явився цей шедевр. Це було на третьому курсі.

— У 20-річному віці на Володимира Івасюка обрушилася слава. Як він ніс цей тягар? Не мав зіркової хвороби?

— Тоді одномоментно Буковина дала світові багато талантів — Зінкевич, Ярем­чук, Ротару, але на нікого з них не впала зіркова хвороба. Справжні таланти не мають часу на такі хвороби.

— Володя вчився у Чернівцях у медінституті, але його відрахували вже на першому курсі. Що то був за скандал?

— Це була дуже важка і драстична істо­рія. Володя тоді вчився у десятому кла­сі. Хлопці ввечері гуляли поблизу рай­кому партії у Кіцмані. Колись там стояв пам’ятник Сталіну. Згодом Сталіна зня­ли і встановили погруддя Леніна. Бюст був гіпсовий. Хлопці закинули шапку на голову Леніну. А коли хотіли її зняти, по­тягнули, і погруддя впало й розбилося. Це була випадковість. Але уявіть наслід­ки. Наступного дня казали, що то ди­версія бандерівців. Коли ж довідалися, хто це зробив, усіх хлопців посадили на 15 діб. Поголили голови. Директор Кіц­манської школи Ніна Цибульська казала, що бере усю відповідальність на себе, а секретар райкому щодня телефонував у деканат університету і запитував, чому досі працює в університеті Михайло Івасюк. «У Сибір його», — кричав райко­мівець. Володя у школі вчився на відмін­но, але через цей випадок за поведінку отримав «чотирку». Відповідно, золотої медалі йому не дали. Ми думали, що на цьому покарання закінчилися. Володя після закінчення школи подав докумен­ти у медінститут і вступив. А 1 вересня, коли на урочистих зборах сидів увесь курс, зайшов ректор в аудиторію і ска­зав: «Серед нас є ворог народу — Воло­димир Івасюк». І того ж дня, 1 вересня, його виключили з медінституту.

— І що він робив?

— Пішов працювати слюсарем на за­вод «Легмаш». Через рік знову склав іспити у той самий медінститут. Став студентом, і його відразу призначили старостою групи.

— Володя закінчив медінститут і лише тоді вступив у консерваторію? Чому не відразу, адже музику любив понад життя?

— Таким було наше рішення. Колись тато нам розповідав про лікаря-рятівни­ка зі Сибіру. Нам це запало, і ми з Воло­дею вирішили стати медиками. Але ме­дики лікують тіло, а музика — душу.

«Таксисти, як чули, що їдуть на похорон до Івасюка, не брали грошей»

— Скоро буде 40 років, як серед нас нема Володимира Івасюка. Дех­то схиляється до думки, що його вби­ло не КГБ, а звичайний рекет, бо ви­магали у нього гроші…

— Версій Володиної смерті багато. Досі ведеться слідство. Вірю, колись стане відомо, хто це зробив. Пригадую, минуло два місяці після похорону, за­телефонував мені один чоловік і каже, що треба зустрітися. Коли зустрілися, представився працівником КГБ, казав, що має до мене прохання. Хотів, щоб я виступила на цвинтарі і попросила лю­дей не ходити на могилу. Мовляв, зби­раються люди, правлять панахиди… Знаєте, що я йому відповіла? «Скажіть мені, будь ласка, якби ви поховали свого сина чи улюбленого брата, ви би йшли виступати на його могилі?».

— На похорон було категорично за­боронено йти.

— Так, погрожували виключити з ін­ституту. Людям, які працювали, погро­жували звільненням з роботи. Ростис­лава Братуня за виступ на могилі через місяць зняли з голови Спілки письмен­ників. Таксисти, як чули, що їдуть на похорон до Івасюка, не брали грошей. А музиканти у день похорону не грали у ресторанах.

Розмовляли Наталія Балюк і Галина Ярема.

Фото з родинного альбому Галини Івасюк.

Дорогі друзі! Ми продовжуємо працювати лише завдяки тому, що ви нас читаєте та підтримуєте. Якщо ви вважаєте вартим уваги те, що ми робимо, будь ласка, станьте нашим щомісячним спонсором, або зробіть одноразовий донат за посиланням👇

☑️ patreon.com/lvivukr || або || ☕️ buymeacoffee.com/lvivukr


А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини

Дякуємо!