Мадонна, прима українського кіно й театру, ікона стилю та краси, кумир мільйонів поціновувачів справжнього мистецтва по усьому світі, берегиня українських воїнів Ада Миколаївна Роговцева розмовляла з журналісткою “Еспресо.Захід“.
Адо Миколаївно! Хочу від імені львів’ян висловити вам особливу пошану та вдячність за невтомну працю. Будь ласка, якнайдовше тіште нас новими ролями і неперевершеним талантом.
Дякую вам за щирі, теплі слова. Хочу відразу сказати, що і я дуже люблю Львів, бо Львів для мене то “святеє місце, в якому живе моє серце”. І я дуже люблю усіх моїх львів’ян.
Для мене досі великою загадкою залишається відповідь на запитання: звідки у вас така сила волі і жага до праці? Ви ж досягли своїх успіхів “не завдяки, а всупереч” складним життєвим обставинам. У часи тоталітарного режиму і цензури у 23 ви були вже “Заслуженою”, а в 30 – “народною”. Вас, українку, визнали найкращою актрисою Московського міжнародного кінофестивалю.
До своїх вершин я якось скромніше ставлюся, ніж ви… А сили і наснаги до роботи мені завжди давали і любов, і цікавість до життя. Я завжди займалася улюбленою справою, й Господь подарував мені великий привілей – отримувати радість від своєї праці. Коли ти робиш щось, чого не любиш – то є важко. А я завжди любила і театр, і кіно. І змалечку хотіла знати все. І зараз, у мої 84, мені цікаво далі пізнавати світ. Нещодавно я перенесла тяжкий ковід і двосторонню пневмонію, але і з того стану вийшла сама й доволі швидко. Сама переборола хворобу і вже три тижні знову граю у виставах і їжджу із гастролями по Україні.
А що на те кажуть лікарі? Не відмовляли вас від такої завзятості?
Ні, не відмовляли. Самі мені дозволили скоро встати після хвороби, йти на сцену, грати ролі. При тому ще й казали співати побільше, щоб я швидше “повернулася до форми” й одужала.
А чи не було важко? Вистава триває три години, у залі – тисяча людей…
Важко було грати тільки перші дві вистави. Потім з кожним разом легше й легше. І сил мені додало те, що я люблю свою роботу, глядачів і мій театр…
Ви були однією з перших, хто відкрито заявив про свою громадянську позицію у 2014 році під час Революції Гідності, були на Майдані.
У 2004, коли почався Помаранчевий Майдан, мене запросили до Петербурга на вручення звання “Почесного громадянина” цього міста. Я вже й збиралась їхати туди… Та коли в Києві на Майдані зібрались мільйони, я не могла не бути разом із моїм народом. Бо то був час, коли потрібно було боронити нашу гідність.
На початку Майдану-2014 я сильно хворіла. Жила новинами і прямим трансляціями. А моя родина була на Майдані. Я зустрічала їжею на кухні зголоднілих і змерзлих майданівців, друзів моєї дочки та онука, а іноді й випадкових знайомих з інших міст. Їх треба було нагодувати та відігріти. А сама я вийшла на Майдан 11 грудня, після штурму, коли там усю ніч стояли обидва моїх зяті. В перші ж дні зі сцени я звернулася зі “своїм словом до своїх”, оскільки дуже хотіла бути серед тих, хто боронить нашу незалежність. І власне тоді з моїх уст вперше зі сцени й прозвучала фраза про Революцію Гідності.
Чи змінилося ставлення до вас з боку російських шанувальників після такої заяви? Чи пропонували вам після цього співпрацю російські театри?
Ще на початку акторського життя мені пропонували співпрацю більшість театрів Петербурга та Москви. Але я твердо відмовлялася від них. Мої сцени тут, мої могили тут. Я українська актриса. Згодом, вже у 2000-х, я мала кілька антрепризних вистав у Росії і багато знімалась там у кіно і серіалах. Після анексії Криму та з початком війни з Росією я, звичайно, відмовилась від будь-якої співпраці, хоча кликали мене десь року до 16-го. А згодом мене попередили, що на мене завели кримінальну справу. Мовляв, гонорари, які я, начебто, заробила під час зйомок у російських фільмах, витрачаю на підтримку бандерівських “каратєлєй”, “хунти”, чи хто ми там для них?.. Це було після того, як ми з колегами влітку 2014-го року зіграли благодійну “Варшавську мелодію-2” у Будинку офіцерів і зібрані глядачами гроші – хто скільки міг – передали Київському військовому шпиталю. Саме та сума фігурувала в тій “кримінальній справі”. Але до Росії я більше не їздила не тому. Не маю ні найменшого бажання виходити з моїм добрим словом, з відкритим серцем до недобрих людей, які ставляться по-злому і до мене, і до мого народу, і до моєї Батьківщини.
Ви регулярно їздите на фронт, виступаєте перед нашими бійцями. На власні очі бачила, там вас носять на руках, обіймають, як рідну Маму. Коли я запитала у вояків, кого вони вважають найбільш мужньою жінкою України, і чиє інтерв’ю вони б хотіли найбільше зараз прочитати, називали саме ваше ім’я. Скільки було фронтових доріг у вашому житті і які емоції переживаєте там, де замість сцени їдальня чи відкрите небо, а замість концертного костюма – бронежилет і каска?
Не знаю, скільки тисяч було тих доріг. Об’їздила весь Схід, була на передовій, в землянках і бліндажах. Я знаю, що то є, “життя на фронті” і що лише перебування там є вже великим подвигом. Але вони ще й захищають нас. Відірвані від світу, від жінок та дітей, від матерів. Без ніжної, жіночної підтримки, що завжди додавала сил чоловікам у їхній боротьбі. Я звертаюся до них з поетичним словом, уривками з вистав, завжди говорю їм про прості, одвічні істини життя: про любов, вірність, і про любов до Батьківщини.
У день свого народження, 16 липня 2021 року, в Київському будинку кіно ви презентували допрем’єрний передпоказ фільму “Вітер зі Сходу”. У ньому співавторкою сценарію та режисеркою є ваша донька Катерина Степанкова, а оператором-постановником – онук Олексій Степанков-Ткаченко. На коли планується прем’єра?
Ми мали випустити картину ще восени, та ковідні обмеження змусили міняти плани. Прем’єру спробуємо зробити до Дня добровольця 14-го березня. А потім ми її будемо презентувати по всій Україні.
До чого веду. Ви виховали прекрасних дітей: сина Костянтина, який, на жаль, вже відійшов у засвіти, і доньку Катерину. У вас чудові онуки…
У тому, що в мене прекрасні діти, не стільки моя заслуга, як мого чоловіка Костя Петровича і його оточення. У нас вдома завжди були його друзі – цвіт справжньої української культури: Іван Миколайчук, Дмитро Павличко, Іван Драч, Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук, Валя Ковальска, Леонід Осика, Георгій Якутович, Микола Вінграновський.
І моя донька Катерина вивчила наш гімн “Ще не вмерла Україна” – заборонену тоді пісню, у п’ять років, “сидячи під столом”, коли Іван Миколайчук разом з Костем Петровичем співали її пошепки. А потім Катя вже співала його скрізь й усюди. І ми його співали щоразу, коли в нас були гості, друзі чи родина. І вже багато років я завершую кожен виступ й навіть вистави, де граю російською, незмінними словами “Слава Україні!”. І великим щастям у такі моменти для мене є почути відповідь “Героям слава!”.
У вашому житті були щасливі випадковості. Під час війни в Одесі ви з родиною спізнилися на пароплав, а через мить після відходу він загорівся й вибухнув. Дивовижна ситуація із вашим вступом до вишу: ви хотіли на журналістику, а подруги переконали піти в “театральний”. Вашу викладачку терміново викликали з іспиту і вона попросила Костя Петровича прийняти у вас екзамен. Саме ця зустріч стала для вас обох доленосною, а Кость Петрович став вашим найбільшим і єдиним коханням… Що для вас особисто було найбільшим щастям?
Найбільшим, найчистішим щастям було народження обох моїх дітей. Та мить, коли я мріяла про сина, і мені сказали: “Син”. І вдруге, коли я мріяла про дівчинку, і в мене народилась Катя. Більшого щастя за ці дві миті я не знала.
У чому, на вашу думку, полягає воно – ото правдиве людське щастя?
Коли живе людина на своїй землі, у мирній сім’ї. Коли знаходить свою “половинку”, послану їй Господом. Коли робота – у радість, а не тягар… Здавалося б, банальні й прості речі… Але вони якраз і є тим справжнім щастям для людини.
Що б ви сказали наймолодшим українцям? Які б настанови дали їм із вашого життєвого досвіду? Саме тим, у кого життя – чистий аркуш паперу, на якому ще можна написати все.
Я не маю таких порад. Якби ж то нам Господь і дав велику милість, і ми могли уберегти наших дітей від бід… Знаєте, як кажуть в нас в Україні: “І небо прихилю, лише б моїм дітям було добре…”. А вони все одно йдуть лише своїм шляхом, не слухаючи нас…
Довідка:
Ада Миколаївна Роговцева (Роговець) – українська актриса кіно і театру. Народна артистка УРСР, народна артистка СРСР, Герой України.
Народилася у місті Глухові Сумської області 16 липня 1937 року. Зіграла понад сотню ролей в театрі і стільки ж у кіно.
Нагороджена орденами “За заслуги” I, II, III ступенів, Орденом княгині Ольги. Серед нагород акторки — чотири театральні премії “Київська пектораль” за найкращі жіночі ролі у виставах “Дама без камелій” (1991), “Обдурена” (1997), “Схоже на щастя” (2014), а також за видатний внесок у театральне мистецтво (2003). Лауреатка кінопремії “Золота дзиґа” за визначний внесок у вітчизняне кіномистецтво (2020).
Ада Роговцева входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Лауреатка Шевченківської премії та премії імені Олександра Довженка.
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини