Письменник, який підняв прапор України на вершину Кіліманджаро

Знайомтеся: Микола Хомич – людина, яка в зрілому віці – під п’ятдесят – яскравою кометою увірвалася в українську літературу. Три роки тому побачила світ дилогія “Територія брехні” та “Загадка гробниці” (історичні детективи-осмислення витоків української нації), а трохи згодом – роман “Чорний місяць”. Став лавреатом двох літературних премій: “Воїн Світла” пам’яті Михайла Жизневського та “Глиняний кіт”.

А ще в період із 7 до 15 лютого 2017 року Хомич підкорив найвищу вершину Африки й одну з найвищих гір світу – Кіліманджаро, де й розгорнув прапор України, що побував на Майдані під час Революції Гідності.

Пророцтво тібетського астролога

– Розумієте, є Україна – моя улюблена Батьківщина, – розмірковує Микола Хомич. – І є земна куля, де кожен із нас – уже обранець долі, бо народився. Шалено хочеться пізнати місце нашого перебування – Землю. Тому я всім бажаю любові й подорожей. Мандруючи, людина розкривається і розуміє, що головне – повернутися до рідної домівки, відчути всім єством, що у тебе є свій дім. Зрозуміти, наскільки цінуєш ту землю, де, як мовиться, твій пуп закопаний.

Народився Микола Хомич 1959 року в Новоград-Волинському, а родовим гніздом вважає селище Радулин на Житомирщині. Дитинство провів у Казахстані. Закінчив Вінницький медичний інститут. Працював дитячим лікарем-реаніматологом у Новограді-Волинському. 1998 року переїхав до Києва. Займався підприємництвом у царині страхової та приватної медицини.

Коштом Миколи Хомича на подвір’ї гімназії № 1 у Новограді-Волинському встановлено пам’ятник Лесі Українці та закладено “Алею талантів” у межах Всеукраїнського дитячого конкурсу “У пошуках літературних талантів”.

Понад усе любить мандрувати світом. Подорожуючи Індією до Тибету, зустрів астролога, який напророкував, що Микола Хомич стане “публічною” людиною. Не повірив, оскільки публічність уявляв собі лише як політичну діяльність, до якої байдужий. Та невдовзі передбачення справдилося: став письменником.

Почалося з того, що коротко занотовував враження від улюбленого хобі – подорожей. Одного дня дружина Тамара Хомич зауважила, що її чоловік, власне, створює оповідання, і наполягла, щоб видав їх друком. Відтак з’явилася перша книга – “Ніч Русалки”. Далі був роман “Час”. А потому – дилогія “Територія брехні” й “Загадка гробниці”.

Нині письменник працює над твором, присвяченим переосмисленню цивілізаційного переходу України-Руси від язичництва до християнства.

Пройти шляхами Гемінґвея

– У кожної людини є дитяча мрія, що обов’язково має здійснитися, – переконаний Микола Хомич. – Моє дитинство збіглося з утвердженням держави Танзанія (1964 року Танганіка і Занзібар уклали договір, унаслідок якого постала Танзанія). Змалечку я захоплювався Гемінґвеєм і його оповіданням “Сніги Кіліманджаро”. У моїй уяві Танзанія й Кіліманджаро стали звабливою казкою, тож давно прагнув пройти шляхами Гемінґвея. До того побував у Південній Африці, Ботсвані, Зімбабве.

З огляду на вік спробу піднятися на вершину Кіліманджаро я сприйняв як можливість вскочити до останнього вагона. Перед тим, по 12 годин на добу працюючи над романами, півтора роки перебував у постійній гіподинамії. Однак, сталося, що, образно кажучи, встав з-за столу і… піднявся на Кіліманджаро.

Чи збіглася мрія з реальністю? Я не побачив того, що було в часи Гемінґвея. Відомий на весь світ письменник їхав до Африки заради полювання. Описував, наприклад, охоту на левів. Я радий, що ті часи минули назавжди: у Танзанії заборонено відстрілювати тварин і вони не бояться людини.

Що таке сучасне сафарі? Ви, сидячи в авто, їдете по території, де живуть жирафи, леви й чимало інших тварин, але вони абсолютно не бояться ні автомобіля, ні людини. Одна з груп розповідала: зустріли лев’ячий прайд, який шукав затінку, і вожак сховався від спеки в тіні від коліс їхньої автівки, інші ж – обступили та мирно вляглися спати. Головне – не висовуватися з авто. Леви сприймають машину як щось цілісне й не атакують.

Так, існує відстріл. Але ліцензія дуже дорога й дозволяється вбивати лише старих і хворих тварин. То є певна стаття доходів таких держав як Танзанія, Кенія, ПАР. Я бачив цих мисливців. До них здебільшого негативно ставляться в суспільстві. Убити лева вважається варварством, адже звір не втікає, не боїться, довіряє. І так кожна тварина. Радію, що часи дикого полювання минули.

У повісті Гемінґвея “Старий і море” є епізод, де герой ловить блакитного марліна. Зараз їх ловити заборонено: можеш упіймати, але зобов’язаний відпустити.

Я побачив цей зріз – від 30-х років XX сторіччя до дня нинішнього. Відчув, що відбувається гуманізація людства. І коли приймаються закони на захист тварин – я щасливий.

Захід сонця над Африкою

– Кіліманджаро – дуже підступна висота: якщо не готуватися – можна не дійти, – посвячує в туристичні тонкощі Микола Хомич. – Оповідання Ернеста Гемінґвея “Сніги Кіліманджаро” по суті є описом красивої смерти. 1934 року письменник перебував в Африці, де тяжко захворів на дизентерію і ледь не вмер. А от герой його книги помирає, і останнє, що бачить, – красу довколишніх гір.

Ми всі – смертні. Але можна в мить відходу побачити просто стелю. А можна знайти смерть у горах. Останнє, що відіб’ється у тебе на сітківці ока – це захід сонця над Африкою. Надзвичайно красиво. Гемінґвей геніально вловив відчуття жахливо-красивої смерти, адже і його самого дивом врятували.

Під час сходження на вершину Кіліманджаро щороку в середньому гинуть від 5 до 10 туристів і до 50 місцевих, які носять речі мандрівників.

Річ у тім, що на Кіліманджаро є кілька вершин. Якщо ви дійшли до першої – Стелла Поінт (5 730 метрів над рівнем моря) – отримуєте офіційний сертифікат – свідчення того, що підкорили гору. Можна зупинитися, не йти ще 400 метрів до основної висоти – Ухуру Пік (5 895 метрів над рівнем моря). Але декотрі люди рушають далі попри всі перестороги.

На великій висоті спершу з’являється так звана тунельна свідомість, коли ви перестаєте бачити навіть оточення, а потім може статися набряк мозку й легень.

На щастя, усі мої товариші дійшли до вершини, де й розгорнули прапор України з Майдану.

Що я відчув? Для мене то був останній шанс здійснити мрію. Я – найстарший у групі. Усі інші – молодь, спортсмени. Могло статися будь-що. Як лікар я чудово розумію, що таке високогірна хвороба. Якщо врахувати мій вік, то ризики були доволі високими. Перед тим, звісно, готувався: два місяці занять у спортзалі тощо. Знав, що це лотерея, яка невідомо чим завершиться для мене. Налаштувався йти з останніх сил, пересилювати себе. Тим паче, що мав доправити прапор України.

Вирішальний штурм відбувся 14 лютого. Доба видалася надважкою. Напередодні рухалися безперервно упродовж 8 годин до штурмового табору “Барафу”. Трішки перепочили. О 12 годині ночі потрібно було рушати на головну вершину: цілу ніч іти. Це колосальні навантаження: треба піднятися, а після цього ще спуститися вниз до 4 000 тисяч метрів над рівнем моря.

Відчути себе на вершині світу

– На найвищій вершині Кіліманджаро – дуже холодно, – пригадує письменник-мандрівник. – Льодяний вітер пронизує до кісток. Могло й серце прихопити. На щастя, обійшлося. Я мав велику мотивацію, але не знав, чи витримає організм. Будь-який зайвий рух – і одразу втрата кисню, задуха. Навіть опускаючись згори не можна прискорювати крок.

Коли дійшов – відкрилося друге дихання. Відчув величезну радість, ейфорію, після чого абсолютно спокійно зійшов додолу з траси.

Відбулася могутня переоцінка цінностей. Я раптом уявив себе на Вершині Світу: уся земна куля – переді мною.

Для мене у цій подорожі поєдналося все – дитяча мрія, Гемінґвей, література. Океан емоцій. Краса.

Сам схід сонця був просто неймовірний! Коли світило зійшло над Африкою, мені пригадалося полум’я пожеж на Майдані, коли горіли шини: чорне і червоне. Тривога. Драматизм…

Допомогло під час сходження те, що раніше я вже побував у Гімалаях, на висоті 5 380 метрів над рівнем моря. Проїхав найвищою дорогою світу. У мене й повість є така – “Дорогами Реріха і Ван-Гога”.

Вважається, що у людини є також фізіологічна пам’ять. Можливо, саме вона й допомогла впоратися з навантаженнями під час мандрівки на Кіліманджаро…

Я радо повертаюся в Україну. Дуже люблю помічати все, що змінюється на краще на моїй Батьківщині. Вірю в Україну. Наш тернистий шлях, на жаль, затягнувся. Та ми повинні його пройти. Дійти до вершини розквіту могутньої, мирної, європейської України.

Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини