15 викладачів здали іспити на викладання української мови в школах штату Парана, де проживає багато українців.
Про це в Twitter повідомила дружина посла України в Бразилії Фабіана Троненко, передає Depo.ua.
Відтепер в бразильському штаті Парана, де проживає майже 500 тисяч етнічних українців, в школах викладатимуть українську мову.
“Гарна новина до Дня Української Мови – 15 українців в Бразилії успішно склали іспити і професійно викладатимуть українську в школах Парани”, – говориться у повідомленні.
Раніше в мережі виклали фото бразильської діаспори.
Фото датуються приблизно 30-ми роками минулого століття, тобто ще передвоєнним періодом. На одному фото зображені жінки в українських національних костюмах. Як свідчить надпис, це учасниці жіночої секції імені Лесі Українки при Українському центрі міста Куритиба, що в штаті Парана.
Серед українських поселень за межами України, українська громада у Бразилії займає особливе місце. Це одна з територіяльно найвіддаленіших від нас громад і одночасно одна з найближчих за своєю духовністью, ментальністю, звичаями, традиціями і за мовою.
Про цю громаду до недавнього часу ми знали дуже мало, та й зв’язки її з Україною були слабкі, а протягом богато десятиліть просто ніякі.
У Бразилії, чи не в єдині країні світу, де є українські поселення, побутує термін “Бразилійська Україна”. І ця назва наповнена повнокровним змістом як для українців, так і для різноетнічних груп населення Бразилії. Цей термін увійшов у наукову літературу і його цілком нормально сприймають офіційні кола бразилійського уряду.
Незважаючи на обставини, бразилійські українці, переважно україномовна громада, яка не тільки зберегла свою мову, мистецтво, традиції, свою віру, національну самобутність, а й, інтегруючись економічно і культурно у бразилійське життя, примножила і збагатила українську культуру, живе інтересами України, яка для більшості з них усе ще залишається дуже далекою, “казкою своєї бабусі”.
Більшість авторів про імміграційний рух у Бразилії є згідні в тому, що масова імміграція починається в 1895 р. з Східної Галичини, бо в тому році приїхало найбільше число українців до Парани, а з того мала частина поселилася в Санта Катарині і в Ріо Гранде до Сул.
Але архівні матеріали дають можливість ствердити, що перша організована група приїхала до Бразилії у 1891 р. з Золочівського повіту і поселилася в Парані.
Дослідники виділяють кілька хвиль української імміграції. Найчисленнішою була імміграція під час так званої “бразилійської гарячки”, яка тривала від 1895 до 1899 років. Вона була спровокована агентами італійських пароплавних компаній, які в погоні за легкою наживою представляли Бразилію як “правдивий рай на землі”.
У цей час до Бразилії приїхало понад 15 тисяч осіб переважно з Північно-Східної Галичини (з околиць Бібрки, Бродів, Заліщик, Жовкви, Золочева, Кам’янки-Струмилової, Перемишля, Сокаля, Тернополя).
Умови життя перших українських поселенців у Бразилії, як і сама дорога до цієї країни, були надзвичайно важкі.
Бразилійський уряд уже через два тижні відмовився від допомоги переселенцям.
Людей розселювали по земельних наділах так званих “шакрах” (1000 метрів завдовжки і 250 метрів завширшки) у дрімучих пралісах, не надаючи при цьому ніякої допомоги.
Без відповідних знарядь для праці, без даху над головою, без елементарних засобів для існування, при повній антисанитарії і відсутності медичної допомоги, в незвичних кліматичних умовах, які були причиною тропічних недуг, перші поселенці зазнали справді великих людських втрат.
Друга хвиля української еміграції до Бразилії припадає на 1907 – 1914 роки, і знову ж таки це були вихідці переважно із Східної Галичини. Мала вона заробітчанський характер.
В той час, бразилійський уряд розпочав будівництво залізниці між Сан Пауло й Ріо Гранде до Сул, для якої не вистарчало робочих рук. У цей час понад 15 тисях українців знову переселилося до Бразилії, до штату Парана, де у звязку з будівництвом залізниці були надійні заробітки.
Але заробітки при будівництві залізниці не були прості. Річ в тому, що залізниця повинна була пролягати через індіянські території племені ботокудів, які, захищаючи свої землі, безжально нищили українських поселенців, убивали не тільки окремих людей, а й цілі родини. У цих важких умовах не було захисту ні від бразилійського, ні від австрійського укяду, до яких зверталися з проханням про захист українські поселенці.
Нова хвиля української еміграції між двома світовими війнами не була чисельна, приблизно 9 тисяч осіб, які прибули не тільки з Галичини, а й з Волині і Полісся, менше з Буковини і Закарпаття.
Останньою хвилею була еміграція після Другої світової війни, що складалася переважно з переміщених осіб, серед яких був досить високий відсоток інтелігенції. Прибули вони до Бразилії здебільшого з Австрії і Німеччини (1947-1951 рр.), але залишились там не всі, частина переїхала згодом до США і Канади, пише історична правда.
