Вночі 24 лютого 2022 року Юрій Дацько прокинувся від вибухів: він мешкає неподалік від того місця, куди прилетіли перші російські ракети. Прочитавши новини, дізнався, що розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. За кілька днів Юрій Дацько вже був у військкоматі.
Про це ветеран російсько-української війни, боєць 125 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Юрій Дацько розповів Суспільному.
До повномасштабного вторгнення чоловік працював інженером-конструктором і не мав жодного стосунку до війська.
“Я не очікував такого вторгнення. Тоді в інформаційному просторі була постійна напруга і до цього вже звиклося. Здавалося, що до такого не дійде”, — каже Юрій Дацько.
Вранці він поїхав на роботу та протягом дня постійно перечитував новини.
“В новинах вже повідомляли про перших загиблих. Мене це дуже мучило, я не знав, як правильно вчинити. І таки ухвалив рішення доєднатися до ЗСУ”, — розповідає ветеран.
Тож за кілька днів він вже був на подвір’ї військкомату, серед таких як і він — добровольців.
“Людей було багато. Дехто вже сідав в автобуси та від’їжджав у свої частини. Коли ми їхали у військкомат, нас зупинили на блокпосту. Я сказав, що ми їдемо за повістками, і нас пропустили”, — згадує чоловік.
Юрія мобілізували відразу, але відпустили додому на день, аби зібрати речі та повідомити рідним та коханій дівчині про свої наміри йти на війну. Так чоловік став одним з перших військовослужбовців 125 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, яка тільки почала формуватися.
“Мене призначили стрільцем. Вже пізніше нашу роту переформували у роту вогневої підтримки. Тоді мене оформили водієм-електриком. Але на той час у нас багато техніки не було. На початку нам дали авто, яким ми доїхали до Краматорська і там залишили, бо вже не було сенсу його ремонтувати. То далі й вже був як піхотинець”, — розповідає ветеран.
Воювати довелося на Лиманському напрямку.
“Я раніше там ніколи не був. Суцільні руйнування. Хати розбиті, дороги проорані снарядами від мінометів”, — згадує він.
5 жовтня 2022 року під час бойових дій Юрко Дацько отримав важке поранення.
“Росіяни прицільно били по нас. Раз нам вдалося сховатися, другий раз. А на третій раз – пряме попадання. Мені – по ногах, побратиму – в шию, він навіть звуку не видав, ще один отримав важкі поранення. Мене захистив телефон, тому що в тому місці була велика рана. Але телефона я вже не побачив”, — каже ветеран.
Потім була евакуація, на яку довелося трохи почекати, оскільки обстріли не припинялися. Зрештою, головний сержант підрозділу приїхав на позашляховику та вивіз пораненого і одного загиблого.
“Я важив 85 кілограмів, а ще броня на мені та боєкомплект. Пам’ятаю, що руками допомагав хлопцям, які мене евакуйовували, посадити мене в машину. Потім пересадили на “швидку”. І далі я погано пам’ятаю”, — говорить він.
Мамі боєць зателефонував уже зі шпиталю з Дніпра за кілька днів. Попросив у медсестри телефон. То був єдиний номер, який він знав напам’ять.
“Сказав, що то я, що зі мною все добре. А вже потім сказав, що я поранений. Нареченій вже моя мама сказала”, — каже чоловік.
Лікування та реабілітація була довгою. Довелося пережити операції у Дніпрі та у Києві. За кордоном йому вживили донорську кістку та вставили два штирі. Спочатку поранений пересувався у кріслі колісному, згодом – на милицях.
“Зараз я вже достатньо добре ходжу. Збоку ніхто й не скаже, що я поранений. Хіба якщо довше ходити, то вже важко. І контузія тривожить: постійний дзвін у голові”, — говорить Юрій.
Після поранення чоловік одружився і минулого року у пари народився син.
“Я вже тоді на милицях ходив. Вже був вдома. Став на коліно та освідчився. Ми були знайомі давно, працювали разом на роботі”, — каже він.
Сина назвали Володею — на честь побратима, який загинув.
“У побратима залишилася дружина і донька. Він дуже хотів мати ще сина. Ми познайомилися в перші дні, коли мобілізувалися. І ми були разом, коли мене поранило, а він загинув”, — говорить Юрій.
Після звільнення зі служби чоловік повернувся на роботу. А також вирішив розвивати власну справу.
“Мені завжди хотілося мати якусь незалежність. Після повернення отримав компенсації від держави за інвалідність та купив собі верстат для різання з металу. Роблю таблички та мангали. Дивився в інтернеті як працювати на верстаті, питав людей, які тим займалися. Вчився методом спроб та помилок”, — каже ветеран.
Першим виробом, яким зробив сам, була табличка на брамі з надписом “Обережно, злий собака”. Зараз вже зробив тризуб висотою у два метри, який буде встановлено у селі.
Дорогі друзі! Ми продовжуємо працювати лише завдяки тому, що ви нас читаєте та підтримуєте. Якщо ви вважаєте вартим уваги те, що ми робимо, будь ласка, станьте нашим щомісячним спонсором, або зробіть одноразовий донат за посиланням👇☑️ patreon.com/lvivukr || або || ☕️ buymeacoffee.com/lvivukr
А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
Дякуємо!