“Українці, почуйте! В Італії нині чорні дні… Не сію зрадоньку і паніку, просто пробую попередити і вберегти” – українка

“Вже декілька днів для того, щоб вийти з дому, кожен італієць повинен заповнити декларацію – прізвище, ім’я, номер паспорта, резиденція і мета виходу…”

Про це на своїй сторінці у Facebook пише українка, яка живе в Італії Оксана Льода:

“Бланки цих декларацій комуни пачками закинули до кожної поштової скриньки. Вже давно з дому можна виходити лише на роботу (хто туди ще ходить), за продуктами, в аптеkу, для вигулу собак і… для пробіжок. На цьому все. Баста! Обмеження свободи дико пригнічує, але містяни не легковажать. Субота і неділя стали справді чорними для Берґамо і Брешії через гнітючу кількість пом*рлих, на цв*нтарях – масові похов*ння, десять сторінок некрологів у газетах.

Моє містечко майже заціпеніло, церкву відкрили, щоб внести трунu з померлuмu, ховатuмуть без відспівування, шпитальні моргu вже не вміщають всіх. Потрясінням стала одночасна см*рть літнього подружжя по сусідству, шанованих у місті людей, старенькі пом*рли вдома, з різницею у дві години. Перша українська заробітчанка, жінка 66-ти років пом*рла у сусідньому містечку…

Якщо на початку карантину тести робили усім підряд, зараз їх роблять лише у крайніх випадках – всім не вистачає. Якщо спершу до лік*рень на карантин забирали усіх з щонайменшою підозрою, тепер більшість лікується вдома – лікарні переповнені. Головний лiк*р шпиталю у Берґамо нині офіційно заявила, що всі ліжка інтенсивної терапії і ре*німації вичерпані. До здорових громадян уже декілька разів зверталися з проханням здати кр*в, бракує плазми для лікування.

У понеділок пом*рлих було поза 200, але замерехтіла слабка надія, це було трішечки менше, ніж доти. Нині надія пригасла, пом*рлих за добу знову ще більше. Вірус шириться з шаленою швидкістю…

Я не медик і не пропонуватиму жодних чудодійних і безвідмовних засобів лік*вання на зразок часнику чи тертих жаб’ячих лапок. Наразі є один, найпростіший і найдієвіший засіб зупинити пандемію – залишатися в хаті і максимально скоротити контакти, не сподіваючись на “якосьбуде”.

Пи.Си. Пишу, а за вікном завиває швидка, ми вже так звикли до цього звуку, що майже його не чуємо.

Сподіваюся, у моїй далекій Україні мене почують…”

Редакція може не поділяти тексти та(або) погляди авторів і не несе відповідальність за їхні матеріали. Також редакція не несе відповідальності за коментарі, які розміщені в соціальних мережах під інформаційними матеріалами редакції.

А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини

Дякуємо!