На вулиці Естонській у Чернівцях росте три десятки екзотичних дерев. Пані Валентина Проданчук заохочує всіх сусідів мати їх у себе на подвір’ї
У столиці Буковини і для самих чернівчан, і для гостей міста з’явилася ще одна туристична родзинка: вулиця, засаджена магноліями. Деякі її мешканці навіть пропонують перейменувати Естонську на вулицю Магнолій.
На самому початку вулиці, на одному з подвір’їв, у всій розквітлій красі — два великі дерева магнолії. Трохи далі — маленький кущ. На іншому подвір’ї — величезна магнолія. Біля інших будинків розквітлі магнолії визирають на вулицю. Найстарішій магнолії на Естонській — 31 рік, вона росте на подвір’ї пані Валентини. На вулиці — майже 40 дворів, і в 30 із них росте магнолія. Тих магнолій, які вдалося побачити з вулиці, ми налічили 15.
Пані Валентині Проданчук (на фото) — 92 роки, але вона активна та енергійна. Саме вона “заразила” мешканців Естонської ідеєю висаджувати на своїх подвір’ях квітучі дерева. Розводить саджанці і всім, хто живе поруч, роздає, як жартує, у примусовому порядку. Пані Валентина 56 років пропрацювала лікарем, її діти та внуки — теж лікарі. У свої роки жінка не сидить на місці: обробляє грядки, багато ходить пішки, бо вважає це основою доброго здоров’я, допомагає волонтерам.
– Свою магнолію, яку мені подарував сусід, я посадила у 1986 році, – розповідає пані Валентина Проданчук. – Мій перший внук своїми ручками тримав ту маленьку гілочку… Тепер це величезне дерево. Саме з дітьми ми і вирішили: “Будемо вирощувати магнолії та засадимо ними всю вулицю”. Хоча вирощувати їх не так легко, три роки треба чекати. Зараз на нашій вулиці — до 30 магнолій, і у всіх — різний вік. Є ще дуже маленькі, які ледь цвітуть. Я зробила такий парничок для них. Треба чекати рік, аби вони прийнялися, а потім викопати та пересадити в інше місце, щоби був добрий корінь. Я хочу забезпечити всю вулицю магноліями. Як помру, то мої діти це зроблять.
Валентина Іванівна народилася на Хмельниччині, а приїхала у Чернівці 1945 року і вступила до медінституту, який щойно відкрили у Чернівцях.
– Після п’яти років мого щасливого дитинства,- розповідає пані Валентина, – у 1930 році розкуркулили бабцю, і на її садибі створили колгосп. Потім були 1932-33-й роки — посуха і неврожай. Влада забирала всі продукти, жінки ховали за пазухами кукурудзяну муку. У 1937-му прийшла друга біда: репресовували патріотів України, розстріляли мого батька. Усіх дружин репресованих відсилали на Донбас, а нас, дітей, називали ворогами народу. Мама поїхала на Донеччину, а через півтора року повернулася. У 1941-му — війна. Німці окупували наше село. Виловлювали молодь із собаками і відправляли на роботи у Німеччину. Біля села був глибокий яр, і ми там ховалися. А коли у березні 1944 року звільнили село, прийшло це найбільше щастя: ми могли спати спокійно. Хоча легше не стало. Ми з братом орали колгоспне поле, бо треба було щось їсти. Та й фронт вимагав…
На Буковині Валентина Іванівна зустріла свого чоловіка, він був інженером. У них народилося троє дітей. У пані Валентини — п’ятеро внуків і четверо правнуків.
– У мене вдома назбиралося трохи вовняних речей, – пояснює жінка. – Я їх розпустила, а інша жінка із донькою зв’язала 70 пар шкарпеток для наших воїнів на передовій. Один хлопець розповідав, що, коли було дуже холодно, вони ті шкарпетки натягали на руки і грілися.
На запитання про рецепт свого активного довголіття пані Валентина відповідає так:
– Скільки прожити — це Бог дає. А ось щоб прожити з чистою совістю, не треба людям мстити. Як хтось сказав, помста є благородною справою лише в одному випадку — при захисті батьківщини. Як і брехня є благородною, лише коли лікар підбадьорює хворого…
Джерело: Високий Замок
Дорогі друзі! Ми продовжуємо працювати лише завдяки тому, що ви нас читаєте та підтримуєте. Якщо ви вважаєте вартим уваги те, що ми робимо, будь ласка, станьте нашим щомісячним спонсором, або зробіть одноразовий донат за посиланням👇☑️ patreon.com/lvivukr || або || ☕️ buymeacoffee.com/lvivukr
А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
Дякуємо!