Мiлена Рудницька, доктор фiлософiї та голова Свiтового союзу українок, домоглася щоб справу Голодомору винесли на розгляд Лiги Нацiй та Мiжнародного Червоного Хреста, пише журнал “Порадник жіночий”.
25 листопада, у четверту суботу мiсяця, як i щороку, ми запалимо свiчки i згадаємо тих, хто загинув унаслiдок геноциду українського народу — голоду в 1932—1933 роках. Першою, хто розповiв свiтовi про цю трагедiю, була українка Мiлена Рудницька.
Вивчала “Математичнi основи естетики Ренесансу”
Народилася Мiлена 15 липня 1892 року у Зборовi на Тернопiльщинi. Сербським iм’ям її назвав батько, що пiсля закiнчення юридичного факультету Львiвського унiверситету працював нотарiусом у рiзних мiстечках Захiдної України. Мати Iда, яка з походження була єврейкою, присвятила себе вихованню п’ятьох дiтей. Як згадувала Мiлена у своїх спогадах: “Татко був для мами надзвичайно добрий, був її учителем, опiкуном, оборонцем. Дбав про її здоров’я i вигоди. Впровадив її у свiй свiт i провадив її аж до смертi з великою терплячiстю i вирозумiнням…”
Пiсля раптової смертi чоловiка у 1906 роцi Iда з дiтьми переїхала до Львова. Початкову освiту Мiлена здобула вдома. Згодом вiдвiдувала класичну гiмназiю у Львовi, а 1910 року вступила на фiлософський факультет Львiвського унiверситету, де отримала диплом учителя фiлософiї i математики. Продовжила навчання у Вiднi, там опрацьовувала матерiали дисертацiї “Математичнi основи естетики Ренесансу”.
Вийшла замiж, як на той час, пiзно — у 27 рокiв за Iвана Лисяка, адвоката та економiста, талановитого журналiста-редактора. У роки Першої свiтової вiйни вони жили у Вiднi. Їхня оселя була центром зустрiчi полiтичної й культурної елiти. Постiйними гостями-приятелями були Євген Коновалець i Лука Мишуга. Там же, у Вiднi, народився їхнiй єдиний син Iван Лисяк-Рудницький, який згодом став вiдомим iсториком, полiтологом та педагогом.
Професiйну кар’єру Мiлена розпочала в Учительськiй семiнарiї у Львовi, згодом викладала на вищих педагогiчних курсах. Здавалося б, працюй, дослiджуй, насолоджуйся життям… Але душа болiла за рiдний народ, тому жiнка наприкiнцi 1920-х залишила працю вчительки й цiлком присвятила себе громадськiй та полiтичнiй роботi.
Будучи здiбним органiзатором, очолювала низку жiночих рухiв та об’єднань. Ще 1919 року вступила до Нацiональної ради українських жiнок, заснованої у мiстi Кам’янцi (нинi Кам’янець-Подiльський).
Зокрема, працювала в центральнiй управi Союзу українок у Львовi, Українському жiночому конгресi у Станiславовi, а також репрезентувала український рух на мiжнародних жiночих конгресах. 1928 року Мiлена стала головою Союзу українок i делегаткою сейму Польщi вiд Українського нацiонально-демократичного об’єднання (УНДО).
У парламентi вона смiливо й наполегливо захищала українську справу як у його комiсiях (освiтнiй та закордонних справ), так i в численних виступах. Привернула загальну увагу ораторським талантом, логiкою та неспростовною аргументацiєю, зовнiшньою привабливiстю, вродою та елегантнiстю, а головне — вiдважною критикою польської влади за переслiдування української культури, руйнування української школи й Церкви, засуджувала пацифiкацiю українцiв на початку 1930-х рокiв.
Значна частина її дiяльностi присвячена журналiстицi. У 1918-му вона була членом редакцiї тижневика “Наша мета” (Львiв), у 1922—1925 роках редагувала щотижневу сторiнку в газетi “Дiло”. Писала на полiтичнi, фемiнiстичнi й виховнi теми.
Намагалася переконати Лiгу Нацiй
У час Голодомору вона була обрана заступником голови Українського громадського комiтету рятунку України (УГКРУ), що був заснований 25 липня 1933 року у Львовi. Створення неурядової органiзацiї, до якої ввiйшли впливовi люди сучасностi, вселяло надiю на органiзування масштабної мiжнародної допомоги громадянам УСРР, якi потерпали вiд голоду.
Головним завданням УГКРУ було розповiсти свiтовi про масовий голод на українських землях у складi СРСР та органiзувати масштабну допомогу голодуючим. Члени комiтету провадили просвiтницько-органiзацiйну дiяльнiсть: писали до мiжнародних органiзацiй, засновували комiтети допомоги українським селянам, листовно зверталися до свiтових полiтичних дiячiв, улаштовували мiжнароднi конференцiї та зустрiчi. Сама Мiлена була однiєю з тих, хто активно органiзовував допомогу потребуючим.
Щоб заручитися пiдтримкою Лiги Нацiй — iнтернацiональної органiзацiї, створеної пiсля Першої свiтової вiйни для розв’язання мiжнародних конфлiктiв, керiвництво комiтету звернулося до українських i закордонних iнституцiй iз закликом допомогти голодуючим. Мiлена Рудницька в УГКРУ вiдповiдала за мiжнародний напрям. Їй вдалося, за сприяння iнтернацiональних жiночих органiзацiй та пiдтримки впливових українських полiтичних дiячiв за кордоном, переконати тодiшнього президента Лiги Нацiй — прем’єр-мiнiстра та мiнiстра закордонних справ Норвегiї доктора Югана-Людвiга Мовiнкеля — винести питання допомоги голодуючим радянської України на обговорення Ради Лiги Нацiй.
Представники Норвегiї розумiли проблеми українцiв. Рiч у тому, що Фрiтьйоф Нансен, норвезький дослiдник, лауреат Нобелiвської премiї миру 1922 року “за багаторiчнi зусилля з надання допомоги беззахисним”, був великим другом України. Наприкiнцi сiчня 1923 року приїздив до Харкова, щоб погодити з урядом УСРР план боротьби з наслiдками голоду тих рокiв.
“По-перше, потрiбно надати допомогу потерпiлим вiд голоду, а також допомогти селянам вiдбудувати своє господарство, щоб вони спокiйно зустрiли майбутнє. На нас лежить великий обов’язок навчити європейськi країни взаємної довiри”, — казав видатний учений.
Фонд Нансена становив 250 000 золотих карбованцiв, його коштом в Україну привозили сiльгосптехнiку та дiєтичнi харчовi продукти, заснували багато дитячих будинкiв.
29 вересня 1933 року в Женевi вiдбулося засiдання Лiги Нацiй з участю 14 держав. Пiд час засiдання Мiлена, разом з iншими представниками української делегацiї, напружено очiкувала результатiв у коридорi палацу Вiльсона, тодiшньої резиденцiї Лiги Нацiй. Пiсля кiлькагодинного обговорення стали вiдомi деталi й хiд наради.
Президент Мовiнкель чотири рази брав слово, щоб переконати представникiв країн-учасниць у важливостi допомоги жителям радянської України. Вiн заявив, що норвезький народ готовий на найбiльшi жертви, щоб допомогти голодуючим, i закликав великi народи до мужнього виступу й жертовностi. Проте представники великих держав були зацiкавленi у спiвпрацi з СРСР i не пiдтримали заклику Мовiнкеля. Вони аргументували це тим, що СРСР не є членом Лiги Нацiй, i, таким чином, голод — внутрiшня проблема країни. Наслiдком голосування щодо питання надання допомоги УСРР став такий розподiл голосiв: “за” — чотири держави (Iрландiя, Iталiя, Нiмеччина i Норвегiя), “проти” — 10 країн. Урештi-решт вирiшено передати українську справу на розгляд Мiжнародного комiтету Червоного Хреста. Президiя МКЧХ звернулася до радянського уряду з пропозицiєю дати згоду на органiзування мiжнародної допомоги для голодуючих УСРР. У груднi 1933 року надiйшла з Москви вiдповiдь з пiдписом президента Комiтету об’єднаних органiзацiй Червоного Хреста i Червоного Пiвмiсяця СРСР Авеля Енукiдзе, в якому жорстко наголошувалося, що нiякого голоду в УСРР нема…
У Вiднi 16—17 грудня 1933 року Мiлена Рудницька виступила на мiжнароднiй конференцiї з закликом чинити тиск на радянську владу. Проте прихильники СРСР заперечували масовий голод в Українi, усiляко замовчували будь-яку правдиву iнформацiю.
Причиною смертi Мiлени став… голод
Пiзнiше з болем у душi Мiлена Рудницька у своїй працi “Боротьба за правду про Великий Голод” напише: “Двадцять п’ять рокiв тому, навеснi 1933-го року, масовий голод на Українi, зорганiзований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективiзацiї та для приборкання непокiрливого українського люду, дiйшов був до вершкового пункту… Уся Україна, вздовж i впоперек, була дослiвно вкрита трупами… Нема сумнiву, що Великий Голод був найбiльшою катастрофою, яку Україна пережила протягом усiєї своєї iсторiї”.
Подальша доля громадської дiячки складалася на емiграцiї. Пiсля окупацiї Захiдної України бiльшовиками Мiлена Рудницька у 1939 роцi переїхала до Кракова, згодом — до Берлiна та Праги. У повоєнний перiод працювала над вiдновленням дiяльностi Союзу українок. Була однiєю з засновниць Української нацiональної ради та її представником у Швейцарiї. Очолювала Український допомоговий комiтет. Мiлена Рудницька впродовж усього життя невтомно пропагувала українську iдею, працювала в рiзних жiночих рухах.
Свiй талант патрiотка виявила й у царинi лiтератури. Написала низку публiцистичних праць: “Двадцять рокiв польської сваволi в Захiднiй Українi”; “Захiдна Україна пiд большевиками”; “Українська дiйснiсть i завдання жiнки”, про Патрiарха Йосипа Слiпого. Заснувала i редагувала двотижневик “Жiнка” (iдеологiчний орган Союзу українок). Її творами послуговувалися активiстки рiзних жiночих рухiв. До кiнця життя Мiлена була стiйкою у своїх переконаннях, завжди стояла на боцi правди. I не могла пробачити те, що лiдери країн не допомогли тим, хто помирав вiд голоду. Очевидно тому у вiцi 83 рокiв свiдомо вiдмовилася вiд їжi. Померла 29 березня 1976 року в Мюнхенi, де й була похована. Пiсля проголошення Україною незалежностi стало можливим перевезти останки Мiлени на батькiвщину. У 1993 роцi її перепоховали у Львовi в родиннiй гробницi на Личакiвському цвинтарi на полi №54.
У пам’ять про видатну українку 56-й курiнь Українського пластового юнацтва має iм’я Мiлени Рудницької, а в день вшанування жертв Голодомору на могилi завжди горить свiчка.
Джерело: svitua.com.ua
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини