“І ці люди займаються освітою…” – львів’яни обурені дописом чиновниці про “золоті часи комунізму”

Директорка департаменту освіти і науки Києва Олена Фіданян опублікувала допис, в якому нагадала, як “чудово” було жити в Радянському Союзі.

Про це повідомляє Zahid.Espreso.

У дописі вона згадує про часи, коли: “не було ковіду; ми не боятися пити воду з вуличних автоматів; ми користувалися багаторазовими склянками й їх не нищили вандали; ми не купували воду для дому, а пили з крану. Часи коли копійки мали грошову вагу: склянка води без сиропу коштувала 1 коп, з сиропом – 3 коп; проїзд в трамваї коштував 3 коп, тролейбусі – 4 коп, в автобусі та метро – 5 коп; склянка чаю у шкільній їдальні – 2 коп, томатний сік – 10 коп, великий бублик з маком – 5 коп; шкільний тоненький зошит – 3 коп, щоденник – 14 коп …”, та ілюструє це фотографією учня з червоним галстуком, який п’є воду біля вуличного автомата.


Фото: Олена Фіданян/facebook

За добу її пост прокоментували тисячі людей. Більшість українців обурив цей допис. Зокрема, чимало львів’ян написали, що це совковий погляд, коли забувають про те, що насправді було: Голодомор, розстріли, знищення культури та індивідуальності.

“Часи, коли всі пили з однієї склянки, вивів Україну на перше і єдине місце в Європі з епідемії туберкульозу. Тільки зараз ніхто вже відкрито про це навіть не каже, а в нас далі епідемія, і туберкульоз не зник. Не треба ковіду, скільки людей на той світ пішло, бо всі пили з однієї склянки. Як можна писати таку дурню людині, яка займає таку посаду в освіті???” – пише в коментарях журналістка Ярина Матвіїв.

Львів’янин Андрій Заріцький вважає, що чиновницю треба звільнити.

“І ці люди, котрі ностальгують за совком, займаються освітою дітей… Божевілля! Бажано й одразу заяву на звільнення Олена Фіданян, ганьба… “, – написав Андрій Заріцький.

Львівський пластун та виховник Ростислав Антимис написав розлогий пост, де по пунктах розкритикував думку чиновниці:

“Часи коли:

– ми носили кончєну коричневу шкільну форму і тільки неймовірними зусиллями батьки діставали нам з Москви синю. Вона була якісніша і красивіша. Проте в будні ми все ж таки носили кончєну коричневу робу.

– тобі Миколай приніс подарунок, але батьки цитькали, щоб про це ти нікому не розказував, бо за це їх звільнили б з роботи.

– джинси можна було купити у фарцовщиків, але за носіння такого одягу, табе піддавали осуду на зборах піонерського загону, бо це буржуазний одяг.

– тобі класна керівничка заглядала за пазуху, бо їй хтось з однокласників стуканув, що ти носиш хрестик.

– ми не могли слухати нормальної західної музики, бо її просто не було, вона була заборонена.

– нас хрестили підпільно вдома, за зачиненими простирадлами вікнами. Старенький отець, якого постійно шманали гебісти, приходив вночі, на свій ризик.

– найгірший маршрут зі школи пролягав поблизу рибного та молочного магазинів, де стояв нестерпний сморід. Краще було йти поблизу “Пончикової” – там хоч перепаленою олією штиняло.

– я не міг зрозуміти, чому батьки забороняли мені говорити вслух віршик, який навчив мене друг мого діда: У нас в Радянському Союзі хто не має сорочки, ходить в блюзі.

– вчителі могли безкарно нас обзивати, принижувати і давати підзатильники.

– “Большая дєтская енциклопедія” видавалась чимось нереальним і погортати її разом з другом – це було щось! (друг приїхав на канікули з Москви).

Але в дітей партноменклатури, кагебістів та пристосуванців було інше дитинство. Коли… ”