“Підкоряти Еверест — тільки так”: українець зійшов на найвищу гору світу у вишиванці (фото)

Віталій Козубський зацікавився горами майже у 40 років. На українській Говерлі чоловік досі не був. Поза горами Козубський – директор комунального підприємства. Та він переконаний: у старості згадуватиме не роботу.

Тепер йому 44, і він зійшов на найвищу гору світу у вишиванці. Навіщо він це зробив, скільки це коштувало та як до його захоплення ставляться чотири доньки і дружина, Віталій розповів BBC News Україна.

Є життя до і після Евересту. Це така сама зарубка в біографії, як і створення сім’ї. Хоча для мене це не подвиг і не підкорення гори.

Подивіться на Еверест і на мене. Як я можу цю гору підкорити? Це якби блоха сіла на слона і підкорила слона.

Я зійшов у вишиванці і хотів донести, що ми – українці, і ми ходимо на Еверест.

Про смерть

Коли йдеш у такий похід, допускаєш дуже далеку імовірність, що може статися форс-мажор. Але він не більший, ніж коли ми їдемо автомобілем у довгу подорож.

Більшість людей, які там залишилися, просто не підготувалися – ні фізично, ні морально. Я не дуже люблю говорити “померли” чи “загинули”, вони там залишилися. Адже вони і досі там.

Я бачив сімох. Мені розповіли, що ось це шерпа (Народність в Непалі, представники якої часто працюють провідниками. – Ред.) із минулого року, а оце клієнт… років чотири тому. Десь показували – ось років 20 тому. Він там далі.

Переступати через них не доводилося, але на одного я випадково мало не сів.

У тому місці я замінював кисневий балон. Ми йшли вузьким виступом уночі, я побачив на шляху розширення і сів під цю “поличку”. Коли шерпа посвітив мені ліхтариком, я побачив, що сиджу за 30 сантиметрів від минулорічного шерпи, який… Мені пояснили, що він ішов на спуск, сів тут відпочити – і все. Виснаження.

Я на Евересті напружився двічі. Один раз – коли на мені три рази замерзала киснева маска, і я не міг вдихнути.

Доводилося знімати її, чистити, бути без маски, потім вона знову замерзала і я знову її чистив. Це було на висоті приблизно 8600 м. Там на 70% менше кисню, ніж унизу. Дихаєш, як риба на березі. Три-п’ять хвилин без маски – і тебе вже веде.

Ще один момент був на сніговій піраміді перед вершиною. Мене трошки повело, і я відчув себе на межі втрати свідомості. Я злякався, що знепритомнію.

А якщо ти сам не переставляєш ноги, то залишаєшся там. Тобі дадуть максимум кисню, енергетик, зроблять адреналіновий укол, візьмуть під руки – приводитимуть до тями стільки, скільки зможуть. Але ніхто не візьме тебе на руки і не спустить із гори, тому що це фізично неможливо.

Я додав собі кисню, привів себе до тями, зрозумів, що я живчик і прокинувся. Одразу ж про цей страх і забув.

От кажуть, що про сім’ю не думав. Там точно не думав. Там не було жодних думок. Ти не можеш ні співпереживати особливо, ні радіти. У мене так завжди у високих горах, коли організм на межі. Про сім’ю можна думати нижче, коли ти вже розслаблений.

Про життя

У мене чотири доньки. Їм від трьох до 21-го року. Три роки, 12 років, 13 років і 21 рік. Під час прощання я обійняв і поцілував родину. Старша донька відвезла мене в аеропорт.

Дівчата вже звикли, напевно, що я їду і повертаюся. Ширшій родині казав, що їду в Гімалаї, прогуляюся. У мене взагалі не було думок, що я там помру, тож я не нагнітав.
Я вирішив іти з північного, тібетського боку, бо він безпечніший, хоч і не такий мальовничий і не такий популярний. Я був налаштований, що якщо мені вже біля вершини стане погано, я розвертаюсь і шурую вниз. Жодна гора не варта навіть обморожених пальців.

Я не сприймав цього як ризик життям і не вважаю це подвигом. Який подвиг? На фронті – це подвиг, це я розумію. А тут просто сходження на найвищу гору.

Я би хотів, звичайно, щоб і мої діти побачили цю красу. Але вони не особливо бажають іти в гори. Дружина взагалі каже: готова, якщо буде номер із гарячим душем. А у мене немає проблеми жити в наметі місяць-півтора.

Дівчата більш до цього чутливі. Ми виїжджаємо на Десну з наметами, і вже другого дня починається: все, давайте нам гарячий душ, ліжко. Це нормально. Чому вони мають поділяти зі мною – моє?

Похід на Еверест коштує від 30-ти тисяч доларів. У цю суму входять речі, без яких неможливо обійтися: дозвіл на сходження (трохи більше 11 тисяч), послуги провідника (ще 10-12 тисяч). Ще необхідно платити за базові табори, де ти зупинятимешся: до них прокладена дорога і проведене світло, є туалети. Ще потрібні чотири-п’ять балонів кисню.

Звичайно, дехто замовляє особистого масажиста і свіжі овочі на вечерю – тоді ця сума може збільшуватися у рази. Але у мене цього не було.

Ми поспілкувалися в сім’ї, я сказав, що от стільки виділимо з бюджету, і погодили це. Доходи дозволяють. Ніхто не став заощаджувати на обідах чи не їхати на море через те, що тато вирішив сходити на Еверест.

Про вишиванку

Я родом із села Буряківка, Заліщицький район Тернопільської області. Звідти й моя вишиванка. Тітка вишила її для мене років 15 тому. Цей орнамент ще моя мама вишивала, а то був повтор орнаменту, який дід носив. Це наша родинна річ.

Вишивка зроблена по льону, а сама сорочка бавовняна. На мені було два шари термобілизни, флісова кофта, легенький, тоненький пуховичок, далі вишиванка, і тоді вже основна “пуховка”, яка захищає від екстремальних морозів. Вишиванку надягнув уже на висоті 8300 м, де була наша остання стоянка перед штурмом вершини.

Я її носив періодично, а в гори вперше взяв у 2016-му році, коли ішов на Айленд-Пік у Гімалаях. Відтоді я вирішив, що у цьому є свій прикол. Зазвичай піднімався з українським прапором – наприклад, на першу свою гору, Кіліманджаро.

Якщо прапор – це символ держави, то вишиванка – символ української душі. Мені воно якесь ніжне і своє. Тож після Кіліманджаро я почав тягати цю вишиванку всюди: на Аконкагуа, Ельбрус та Еверест.

Мені хотілося донести, що ми – українці, що ми змогли, щоб про нас не забували. Коли спілкувалися там в інтернаціональній групі, то тут індус, тут тайванець… А мене питають: “Where are you from, from Russia?” (Звідки ви – з Росії? – Ред.) То я відповідаю: “No, from Ukraine”. (Ні, з України. – Ред.) Я це виправляв та ідентифікував. Ось, що хотілося донести.

Не сказав би, що значення мого сходження зменшилось би, якби я не зміг винести вишиванку нагору. Напевно, якби щось сталося з вишиванкою (порвав би чи загубив), то Еверест все одно був би того вартий. Є Еверест, і є інші гори.

А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини

Дякуємо!