«На сцені я зрозуміла, що це наш останній виступ російською» – піарниця Одеського кінофестивалю розповіла про свою українізацію

Тетяна Власова – піарниця Одеського міжнародного кінофестивалю та співачка, учасниця групи «Vlasna”. У своєму дописі у соцмережі вона розповіла, як, будучи уродженкою україномовного міста на Волині, піддалася русифікації у Києві. Тетяна також поділилася своєю історією українізації та повернення до користування рідною мовою у побуті та творчості.

“Привіт, мене звати Таня і сьогодні я розкажу вам одну історію про мову.
Це буде довгий і не зовсім легкий для мене пост, але я все ж ризикну.
Зрештою, давно хотіла про це поговорити.

Я — приклад зросійщення. Не пишаюсь цим, але й приховувати не хочу. Бо я ж — і приклад українізації. І так, цим якраз пишаюсь.
Погнала пояснювати.

До шістнадцяти років я жила в Луцьку і навіть не думала про те, що десь розмовляють російською мовою. У нашій школі вона була факультативною, тож хто хотів — той вивчав. Мало хто хотів, дітям вистачало основних предметів.
Я ж дивним чином російську знала з народження — мені було легко нею розмовляти, легко нею читати і писати. Я любила російську літературу і читала її, звісно, в оригіналі.

У моїй сім’ї і в моєму оточенні ніхто ніколи не розмовляв російською мовою. Тож я не можу сказати, що мене до неї хтось привчав. Тут, швидше, мій окремий випадок — мені просто легко давались мови, я дуже багато читала, різниці між українською і російською просто не помічала.

При цьому, підкреслюю, сама розмовляла українською.
Після школи я поїхала навчатись у Львів. Там позбулась своїх суржикових “прівєт” і “спасібо”, перетворивши їх на “привіт” і “дякую”. Знову ж таки, особливо цього не помітила, все відбувалось цілком органічно. Оточення все ж має вагу.
А потім переїхала в Київ. Мені було плюс-мінус двадцять років.
І в Києві я перейшла на російську.

Не помітивши цього. Не звернувши на це увагу.
Я вже казала, що з легкістю розмовляла і українською, і російською? Ну от. В Києві я потрапила в російськомовне оточення, російська лунала навколо мене і на вулиці, і на роботі. Минуло трохи часу і я почала нею думати.
Я вже казала, що я — приклад зросійщення?

В Луцьку, з батьками, з давніми друзями я розмовляла українською. Іноді тільки замість “що” пробивалось “что”. Поверталась у Київ — і переходила на російську. Так, з легкістю, про яку я тут вже не раз говорила.
Російською я писала вірші і пісні для свого музичного гурту. У нас був повністю російськомовний репертуар. На концертах я зверталась до глядачів переважно російською.

Я не бачила в цьому нічого поганого. Це не заважало мені любити мою країну і вважати себе українкою.
А потім сталась Революція Гідності. Я писала про неї багато віршів. Двома мовами.
А далі Крим і війна.
І я добре пам’ятаю момент, коли на нашому концерті російські слова пісні просто застряли у мене в горлі.
(дістає біле пальто і радісно його одягає).

Прямо на сцені я зрозуміла, що це — наш останній виступ російською. У мене пішов тиждень на те, щоб написати українські тексти до всіх наших пісень. Кілька з них ми перезаписали. Пісня “Дощем”, яка раніше була “Дождем”, очолила національний музичний чарт.

Я хочу акцентувати увагу на тому, що це було моє абсолютно усвідомлене рішення. Мене ніхто ні в чому не переконував. Ніхто не робив мені зауважень щодо того, якою мовою я розмовляю. Мені ніхто не забороняв говорити, співати чи писати російською мовою. Я просто сама фізично не могла нею співати.
Із “говорити” – складніше.

Я досі не перейшла стовідсотково на українську у спілкуванні. Але тепер саме вона — знову моя основна. Я за цим дуже стежу.
Певний час тому я дала собі слово, що в побуті, в магазинах, у транспорті тощо розмовляю тільки українською. Виходить відсотків на 90, бо іноді я про це все ж забуваю.

Переходячи на українську у творчості, я боялась, що у мене не вийде. Я добре пишу російською і мої українські вірші здавались мені набагато слабшими.
Я стала читати багато української літератури, якій раніше приділяла менше уваги.
Зараз я дуже люблю свої вірші. І вже кілька років пишу тільки українською.
(пишається і пригладжує біле пальто).

Для чого я все це розказую?
Не для того, щоб здатись такою хорошою і свідомою.
Просто це моя історія.
І мені чомусь іноді здається, що вона типова.
Бо я часто чую, як касири звертаються до покупців російською, а між собою спілкуються українською — і думаю тоді, що багато хто з них є таким самим продуктом зросійщення, яким колись стала я.

Бо нерідко таксист каже мені по телефону “Здравствуйте, я подъехал”, я відповідаю “Дякую, виходжу” — і у більшості випадків чую у відповідь “Добре, чекаю”. Без акценту, без жодних труднощів.

Бо все більше і більше моїх знайомих тепер пишуть публікації у фейсбуці українською.
Бо я чую все більше і більше української мови на вулицях. І мене це справді тішить.
Іноді, до речі, мені тут дорікають тим моїм російськомовним періодом. А ще — моїм прізвищем . Роблять це, як правило, ті люди, які більше нічого в цьому житті не роблять. Тому мене це не зачіпає, хіба що смішить.

Я, повторюсь, поки не перейшла стовідсотково на українську, але я працюю над цим. Знову ж таки наголошую — це моє особисте свідоме рішення. У всіх є вибір. Хтось вирішує інакше. Я вирішила так.

І поки у фейсбуці недоброзичливці пишуть мені всілякі капості, я роблю те, що роблю. Наскільки дозволяють мені мої ресурси, я показую людям, що читати, слухати, дивитись українське — це круто. Це модно. Це сучасно.
При цьому я ні за ким не ганяюсь із палицею, нікого нею не б’ю зі словами: “Говори українською!”.

(всі навколо просто сліпнуть від блиску мого білого пальтішка).
Тут би якусь мораль чи пафосні висновки. Але їх не буде. Бо висновки можна робити тоді, коли історія вже закінчилась, а вона триває.
Принаймні, моя особиста.

Привіт, мене звати Таня і я написала цей пост не для того, щоб мене хвалили або засуджували, хоча знаю, що буде і те, і інше.
Мені просто дуже захотілось нарешті все це розказати”

Редакція може не поділяти тексти та(або) погляди авторів і не несе відповідальність за їхні матеріали. Також редакція не несе відповідальності за коментарі, які розміщені в соціальних мережах під інформаційними матеріалами редакції.

Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини