Для кожної людини поняття «любов» дуже різне і багатогранне. Без любові життя просто б не існувала. Тому що завдяки їй у світі існує Добро, Розуміння, Радість й інші найпрекрасніші почуття. Ця чудова притча про вічну, справжню любов, без якої світ не може існувати.
Біля краю поля стояли Любов і Розлука, й милувалися молодою парою. Розлука каже Любові: «Закладемось, я їх розлучу?!» Любов відповідає:
«Зачекай, дай я зроблю до них всього один підхід, а потім ти можеш підходити до них стільки, скільки захочеш — і тоді ми побачимо, чи зможеш ти їх розлучити». Розлука погодилася.
Любов підійшла до молодої пари, доторкнулась до них, подивилася в їхні очі і побачила, яка між ними виникла іскра… Любов відійшла і каже: «Тепер твоя черга»
Розлука відповіла: «Ні, зараз я нічого не можу зробити — зараз їх серця наповнені любов’ю. Я прийду до них пізніше.
Минув час. Розлука заглянула в будинок і побачила молоду матір з немовлям, батька. Розлука сподівалася, що любов вже пройшла і тому з надією переступила поріг їх будинку. Але, заглянувши в очі, вона побачила Подяку. Розлука повернулася і сказала: «Я прийду до них пізніше»
Минув час. Розлука знову з’явилася до них — в будинку галасували діти, з роботи прийшов втомлений чоловік, мати заспокоювала дітей. Розлука сподівалася, що вже тепер вона точно зможе їх розлучити — адже за цей час і Любов, і Вдячність вже давно повинні були покинути їхні серця. Але, заглянувши в очі, вона побачила Повагу і Розуміння. «Я загляну пізніше», — сказала Розлука.
Минув час. Знову прийшла в їх будинок Розлука. Дивиться вона — діти вже дорослі, сивий батько пояснює щось своїм дітям, дружина щось готує на кухні. Глянула вона в їхні очі й розчаровано зітхнула: вона побачила в них Довіру. «Я прийду пізніше», – сказала Розлука і вийшла.
Минуло ще трохи часу. Заглядає знову Розлука в будинок, дивиться, а там бігають онуки, біля каміна сидить, похнюпившись, старенька жінка. Розлука дивиться і думає про себе: «Ну ось, напевно, мій час прийшов». Хотіла було заглянути їй в очі, але та встала і вийшла з дому. Розлука пішла за нею. Незабаром прийшла старенька на цвинтар і сіла біля могили. Це була могила її чоловіка.
«Напевно, я запізнилася, — подумала Розлука, — час зробив за мене мою роботу». І Розлука заглянула в заплакані очі старенької. А в них вона побачила Пам’ять — Пам’ять про Любов, Вдячність, Повагу, Розуміння й Довіру…
За матеріалами Тутка
Дорогі друзі! Ми продовжуємо працювати лише завдяки тому, що ви нас читаєте та підтримуєте. Якщо ви вважаєте вартим уваги те, що ми робимо, будь ласка, станьте нашим щомісячним спонсором, або зробіть одноразовий донат за посиланням👇☑️ patreon.com/lvivukr || або || ☕️ buymeacoffee.com/lvivukr
А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
Дякуємо!
