Бонді Весоловський і «Ябцьо-джаз»: львівські поп-зірки 1930-х

0
708

Танцюємо танго, закусуємо голубцями. Як проходили львівські рейви міжвоєнного періоду і хто там розкачував танцпол.

У 1920-х роках Львів захоплює мода на молодіжні тусовки. Юні львів’яни тягнуться до західної культури і перепридумують своє дозвілля. До заяв у стилі «Львів — новий Берлін» не доходить, але всім хочеться чогось сучасного і європейського. Напомажені хіпстери у вечірньому вбранні збігаються на «дансінги», «балі» та «фестини»; знайомляться, фліртують, випивають і слухають джаз. Ближче до кінця 20-х також поширюється жанр «ревії» — такі бурлескні студентські капусняки з піснями, жартами, пародіями і танцями; рейви з театральним елементом, простіше кажучи

І взагалі, в усьому світі це час зародження поп-музики як такої: легкі трихвилинні пісеньки про любов, саундтреки до студентських мрій і проблем.

На львівській сцені домінують, ясна річ, польські джаз-бенди. Львів’яни танцюють під музику варшавських композиторів (Тадеуш Фалішевський, Генрик Варс та ще купа невідомих нам імен), а також під кавери на італійські та німецькі хіти. Україномовна пісня звучить тільки в сільських садках вишневих, і більшість молоді сприймає народні співи своїх бабусь як щось нестерпно застаріле. Але і безкінечні варшавські привози влаштовують далеко не всіх. Виникає потреба чогось нормального локального.

Цю потребу підтримують і українські націоналісти (яких на той час уже трохи перестає щемити польська влада) — їм, звісно, йдеться не стільки про молодіжні розваги, скільки про патріотичне виховання. З’являються статті із закликами «виелімінувати чужу для нас розвагову пісню, що є носієм слизької еротики та міщанської моралі і несмаку».

І ось на цьому ґрунті у 1930 році виростають перші справжні поп-зірки України — джаз-капела Леоніда Яблонського, відома також як «Ябцьо-джаз».

«ЯБЦЬО-ДЖАЗ»

Тусовка Яблонського виросла із середовища українських патріотичних мажорів. Леонід Яблонський — син полковника УНР. Анатолій Кос-Анатольський — теж син полковника, серед інших родичів — знамениті адвокати, лікарі і дипломати. Мозковий центр «Ябцьо-джазу» Богдан «Бонді» Весоловський — з родини провінційних політиків; паралельно з музичними практиками він здобував юридичну освіту і теж готувався до політичної кар’єри.

Відповідно, історія цього поп-феномену починається в досить мажорних декораціях. Перші концерти молоді музиканти відігрували у карпатському курортному містечку Гребенів для рафінованої публіки (в різний час сюди приїздили «на води» Франц Фердінанд, Андрей Шептицький, Уінстон Черчилль та інші селеби). Вдень курортники ходили в гори, а вечорами збиралися на танці.

На таких вечірках і виступав перший гурт Богдана Весоловського — тоді ще не джаз-бенд, а швидше підлітковий barbershop quartet. Австро-угорські товстосуми не могли натішитися милими юнаками.

До капели Яблонського Бонді приєднується трішки пізніше, уже з кількома зошитами власних пісень, і стає головним композитором. Перший шлягер «Ябцьо-джазу» належить саме йому — меланхолійне танго «Прийде ще час».

В 1937 році ця пісня виходить на папері (у модній на той час формі «метелика»-розкладачки) і моментально стає хітом продажів. Її горланять на застіллях і насвистують в трамваях. Стихійно з’являється навіть жіноча версія тексту. Нижче — «Прийде ще час» у виконанні майбутнього майора УПА Миколи Свистуна.

«Ябцьо-джаз» створювали також україномовні кавери на європейські шлягери. Ось, наприклад, знаменита «La Paloma» — ви точно чули цю мелодію, навіть якщо ніколи не цікавилися ретро-попсою.

Крім згаданих вище дансінгів і ревій, «Ябцьо-джаз» розкачували танцпол на «репрезентативних балях», своєрідних корпоративах для представників окремих професій — медиків, юристів і так далі. Для таких серйозних івентів «Ябцьо-джаз» часто об’єднувався з іще одною капелою під керівництвом Івана Костюка, перетворюючись на справжній оркестр.

Є чудовий спогад Костюка про щорічні бали для преси в приміщенні «Касина поштовців» на Японській вулиці. Він тусив там двічі, у 1935 і 1936 роках.

«Я був активним співучасником в характері „пресового термінатора” й музиканта зі студентською оркестрою „Яблонського-Костюка” (частіше званою „Ябцьо-джаз”), яка в складі не менше 10-18 інструментів пригравала до танців. А було воно так: баль починався в 9-ій годині вечора і тривав до 6-ої години ранку, звичайно з одногодинним продовженням… Хороводом, який провадив Роман Купчинський, під звуки двох оркестр, що грали у двох просторих залях касина марші з українською тематикою в музичнім оформленні для різних інструментів Анатолем Косом („Таці”), Богданом Весоловським („Бонді”) й Леонідом Яблонським („Ябцьо”), розпочинався баль… Після хороводу слідували віденські й англійські вальси, танга, фокстроти, словфокси, чарлегони, румби і каріоки. Опівночі кадриль, а над раном коломийка… В затишних кімнатах касина нетанцюючі грали преферанса й гарока, а на залях гомоніла українська пісня у виконанні принагідних хорів під керівництвом незабутнього Льоня Лепкого і при супроводі на фортепіяні Нестора Нижанківського, Антона Рудницького, Романа Савнцького й інших професорів і елевів Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка… У безжурному настрої проминала нічка, як з батога ляснула. А як у буфетах не стало вже пишних паштетів, канапок, смачних ковбасок з капустою, борщу й голубців, „пропінацію” допивали „до останнього набою” звеличники Бакха й Терпсіхори, а крізь вікна закрадалися до залі перші проміння світанку, забава добігала до свого кінця. Під звуки останнього танга „закохані пари” розходились. І не одна пара „заякорилась тоді навіки”, не одна пані стала дружиною свого партнера і не один партнер найшов згодом щастя в подружньому житті… Бо й на це були Балі Преси у рідному Львові!».

Всередині «Ябцьо-джазу» теж булькала пристрасть: Весоловський закрутив роман із сесійною вокалісткою Іриною Яросевич (вона ж Ірена Андерс, вона ж Рената Богданська — кількість імен відображає непросту біографію). Ірина-Рената приєдналась до капели на чергових курортних гастролях у Черче.

«Заякоритися» юним коханцям, однак, не вдається: 30-ті добігають кінця, безтурботний спокій міжвоєнного періоду закінчується і всім різко стає не до джазу.

Восени 1938-го Весоловський зненацька пригадує, що взагалі-то планував бути юристом і дипломатом — і їде у Хуст розбудовувати новостворену Карпатську Україну. Капела Яблонського тихо розвалюється. Ірена побачиться зі своїм першим коханням аж через пару десятків років, а поки що приєднується до «Тео-джазу» — гурту варшавських євреїв, що втекли від нацистів до Львова. Навесні 1941 «Тео-джаз» вирушає в гастролі Радянським Союзом. А потім починається червень 1941-го, і повертатися їм уже нікуди.

ВІЙНА

Це було карколомне десятиліття для Ірени. Уявіть ситуацію: ви молода студентка консерваторії, вам ледь за 20, ви робите перші несміливі кроки в музиці. Другий раз в житті ви виїжджаєте у закордонний тур. І починається.

Гастролі продовжуються — бо куди тут подінешся. «Тео-джаз» виступають в таборах і колгоспах просто за їжу, фактично бомжують. Челябінськ, Пенза, Омськ, Ташкент. Ірена згадує, що кілька місяців вони жили у вагоні для худоби. Страждаючи від голоду, вона обміняла шубу і золотий годинник на кілограм сала: «На підлозі вагону ми намагалися відварити сало, щоб занурювати туди хліб, але російський залізничник ногою перекинув кастрюлю. Ми підібрали сало і вкинули його назад, а потім те брудне сало з’їли».

Пізніше справи йдуть на краще: Ірена приєднується до оркестру у складі армії поляків-експатів СРСР, так званий корпус генерала Андерса (за нього Ірена зрештою вийде заміж). Гастролі ідуть далі: Іран, Ірак, Палестина, Єгипет. Кінець війни вони зустрічають в Італії. Тут Ірена навіть знімається у двох фільмах.

А що «Ябцьо-джаз»?

Характерно бурхлива історія у Степана Гуміловича, одного з музикантів гурту. Ще у 30-х він вступив до лав ОУН, де крім усілякої підпільної діяльності займався музикою і футболом. Пару років відсидів, вийшов у розпал війни і записався добровольцем до дивізії «СС Галичина». Пройшов через кілька боїв і британський полон, а в кінці 40-х подався у Південну Америку (очевидно, разом із самим Гітлером). Пізніше осів у Канаді.

Лідер капели Леонід Яблонський 1942 року виїхав із родиною до Чехії, а після війни емігрував тим же маршрутом: спершу Аргентина, потім Канада.

Анатолій Кос-Анатольський тихо пересидів війну у рідних краях, і потім побудував успішну кар’єру: влаштувався викладачем Львівської консерваторії, писав музику, на старості років отримав Народного артиста, кілька серйозних премій і навіть побув депутатом УРСР.

Карпатька Україна, куди поїхав Богдан Весоловський, проіснувала менше року; уже в 1939 молодий дипломат (у цей момент йому всього 24) знаходить житло і роботу у Відні, а ще через десять років опиняється там же, де і більшість уламків «Ябцьо-Джазу».

БОНДІ В КАНАДІ

Канадський період Весоловського — найспокійніший і найплідніший. Він влаштовується в українську редакцію Міжнародного канадського радіо в Монреалі і тісно дружить з діаспорою. Іноді допомагає влаштовувати діаспорянські ревії, такі ностальгійно-шароварні спогади про втрачений рай.

У 1960-х за участю інших канадських українців нарешті записує повноцінні лонгплеї. Звучать вони цілком в дусі часу (і місця): приємний прозорий бароко-поп; ніби юний Скотт Уокер у вишиванці гуляє полониною.

https://youtu.be/sLz6dKig8FE

Найкраще уявлення про стиль Бонді дає альбом «Мрії» 1970-го. Це компіляція пісень, написаних Весоловським у різні роки і зіграна різними музикантами. Дві пісні тут виконує та сама Ірина-Рената Яросевич-Андерс-Богданська, уже на правах великої зірки.

СПАДОК

Левова частина фактажу для цієї статті була взята з книги «Бонді. Повернення Богдана Весоловського» (2013). Автор — Ігор Осташ, екс-нардеп, посол України в Лівані (раніше — в Канаді). Книга радує наївним стилем і водночас серйозним підходом до справи: Осташ власноруч копирсався в архівах і чорновиках, знаходив рідкісні фотографії і проясняв геть надлишкові подробиці біографії.

Ще один апологет спадку Бонді — Олег Скрипка. Він записав два сольних альбоми, повністю складених з пісень Весоловського: «Серце у мене вразливе…» (2009) і «Жоржина» (2011). Виглядають вони як страшна кічуха, звучать приблизно так само — але все одно випромінюють неповторний шарм.

Взагалі, за останнє десятиліття Весоловського згадують все частіше: то меморіальна дошка, то концерт, то цілий фестиваль в його честь. Бонді отримує заслужене визнання класика, «Ябцьо-джаз» закріплюються в званні перших українських поп-легенд. Головне зараз — не ув’язнювати їх в контексті шароварної ностальгії; не забуваймо, що вся ця ретро-естрада створювалася веселими провінційними хіпстерами з плямами від голубців на фраках.

Джерело: Амнезія