Маркіян Іващишин: Той чувак з Москви хоче, щоб ми впали в депресію і жили тільки війною

386

Львів вже не буде таким, як був до цього. 21 травня пішов у кращі світи Маркіян Іващишин – творець «Дзиґи», учасник Революції на граніті і просто Велика Людина. Згадаймо ж його слова – мудрі і, як завжди, влучні.

Представляти Маркіяна Іващишина – невдячна справа. Що нового можна сказати про людину, яку називають культурним обличчям Львова? Він – один із засновників мистецького об’єднання “Дзиґа”, яке вже двадцять років збирає навколо себе найактивніших із культурного середовища міста.

Іващишин був одним з ініціаторів проведення Конгресу культури східного партнерства, який закінчився цієї неділі. А ще декількох сотень інших заходів за останні 30 років. Я ж казала, що представляти його – невдячна справа. Ніяк не зможеш перелічити все, що зробила ця людина.

У Львові за кавою (як неоригінально!) INSIDER поговорив із Мареком про культурне життя міста в 1990-х, мистецькі події в часи війни та про оптимальний сценарій співіснування культури та держави.

– У 1990-х ви створили мистецьке об’єднання “Дзиґа”. Яка головна відмінність між тим культурним середовищем, яке утворилося навколо неї в 1990-х, і тим, що є зараз?

– Від моменту створення минуло 22 роки. За цей час змінилися фактично три покоління митців і менеджерів.

1990-ті роки були періодом, коли з’явилася можливість утілити те, що накопичилося за попередні двадцять років – певні ідеї, мистецькі практики. До того це все існувало десь по кухнях, у глибокому андеграунді. І коли прийшов час Незалежності, коли з’явилися певні свободи, коли потроху можна було виводити цю діяльність з андеграунду, “Дзиґа” постала на основі цього вибуху ідей і активностей. Для нас тоді відкрився світ, бо до того ми були дуже герметичні, ми почали вчитися, наздоганяти те, що за межами нашої країни вже давно відбулося. Це було одне покоління.

А те покоління, яке зараз зосереджене навколо “Дзиґи”, живе в інших реаліях. Усе, що ми намагаємося робити сьогодні, є у світовому контексті, контексті розвитку України та цивілізації загалом. У 1990-х були свої особливості. От і вся різниця між цими поколіннями.

– У 1990-х був сильний поштовх для культури – Незалежність, вихід з андеграунду. А що зараз може стати таким поштовхом? Інколи здається, що немає особливого розвитку, а лиш така собі пряма лінія.

– Насправді, цього може бути непомітно ззовні. І тут ми плавно підходимо до проблеми комунікації культури. Дуже багато сьогодні залежить від медіа. Світ став у декілька разів більш медійним, ніж був у 1990-ті. Юрій Макаров свого часу сказав гарну фразу: “Якщо тебе немає в телебаченні, значить подія не відбулася”. Але це не тільки наша проблема – вона світова. Проблема в тому, що ми мало дивимося навколо, а більше довіряємо тому, що нам подають ЗМІ.

Тому не можна казати, що розвитку немає. Ми просто не звертаємо увагу на те, скільки насправді вартісних подій відбувається в маленьких залах, у майстернях, у галереях. Ми про них дізнаємося лише тоді, коли це потрапляє на екрани телевізорів чи на шпальти газет.

Я оптиміст. На мою думку, українська культура дуже динамічно розвивається, і вона помалу займає свою нішу в світовій культурі. Особливо на це вплинули події останніх двох років. Світ побачив те, що українська культура виявилася не депресивною, а життєстверджуючою. Думаю, через рік-два в світі з’являться нові тренди, які будуть називатися українським феноменом. У літературі це вже помітно. Вона зараз заіснувала як цілком окреме явище.

– Ви багато нових імен відзначаєте в українській літературі?

– Я не люблю відповідати на це запитання. Якщо когось забуду назвати, то в мене можуть з’явитися вороги (сміється, – ред.).

– Чим у першу чергу можна пояснити проблему комунікації культури з зовнішнім світом?

– Пару років тому в нас був період, коли в більшості ЗМІ замість рубрик “культура” з’явилися різноманітні “шоу-біз” і “світське життя”. Мені здається, що це було певне захоплення глобалістичними тенденціями, які нам чомусь видавалися цікавими. Але це тимчасова хвороба свободи. Вже зараз потрохи культура починає знову займати своє місце в медіа-просторі.

– Попри все, покоління, народжене наприкінці 1980-х і пізніше, нічого не знає про зародження культурного життя в Україні. Воно все-таки почалося зі Львова?

– Було декілька таких активних осередків – Харків, Одеса, Львів, Київ, звичайно. Але той, старий Київ, ще не олігархічний.

– Наскільки ідентичність міста впливає на його культурне життя?

– Повністю впливає. Це, звісно, моя особиста позиція, але я вважаю, що космополітичного мистецтва і культури не існує. Тому логічно, що місто, в якому ти живеш, надихає тебе – ти робиш щось у ньому і для нього, ти завжди від нього залежний. Врешті-решт, ти сам є продуктом твого міста. І  це добре, що в Україні такі різні митці. Це потрібно плекати.

– Минулої неділі у Львові завершився Конгрес культури. Його проведення стало можливим насамперед завдячуючи допомозі Польського міністерства закордонних справ. А яку роль у його проведенні відіграла Україна та Мінкультури зокрема?

– Конгрес Культури – це ініціатива двох приватних середовищ. Одне з них базується в Любліні навколо фундації “Транс Культура”, інше – це “Дзиґа” і ті, хто навколо неї.

Фінансова допомога була в першу чергу від польського МЗС, а далі – все своїми руками. Роль українського Мінкульту була мінімальною – нам виділили 150 тисяч гривень, що навіть не покрило 1/1 витрат на поселення учасників. Натомість ми отримали багато менінгіту від них – зміни планів в останній момент, не розуміння того, що коли приїздить сімдесят учасників, то час їх виступів не можна так просто совати залежно від бажання міністра чи замміністра.

Я так розумію, що для них це не було важливо, вони від самого початку були налаштовані скептично і досі вважають, що це були якісь забавки фріків.

– Таке ставлення держави до подібних заходів про щось таки говорить…

– Лише про те, що поки в нас у державі справи йдуть не так добре, як хотілося б.

– А яким, на вашу думку, міг би бути оптимальний сценарій співпраці чи хоча б співіснування, культури і держави?

– Держава повинна підтримувати фундаментальні явища в культурі та в науці, і маргінальні. По решті ми самі дамо собі ради. На жаль, сьогодні держава займається радше шоу-бізом – організацією свят, покладанням квітів і подібними речами.

З одного боку потрібно підтримувати те, що не може дати собі ради саме – освіта, наукові заклади в галузі культури. З іншого – нові прояви мистецтва, де може з’явитися чудо, де є якась перспектива.

– А як ви ставитеся до тієї ініціативи міністра культури, яка полягала в тому, що практично все держфінансування мало йти тільки на заходи в зоні АТО?

– Концертів у зоні АТО без допомоги Мінкульту відбулося значно більше, ніж за його участі. Те, що відбувається на волонтерському рівні, більш помітне й ефективне.

Я розумію той закид, що зараз не час розважатися, проводити концерти, але на нього я завжди відповідаю однією фразою – отой чувак з Москви хоче, щоб ми впали в депресію і жили тільки війною. Які тут можуть бути ще питання?

Зрозуміло, що будь-які мистецькі події зараз не можуть обходитися без контексту війни. В музиці та літературі зараз з’явилися теми війни і несправедливості, певна соціальна гострота. Але сьогодні без цього не можна.

– Як у сучасних умовах не “вдаритися” в кон’юнктуру? Де межа між нею та звичайною реакцією на події навколо?

– Я не знаю, де ця межа. Це моральне питання. Людина сама відчуває, де є “загравання” з публікою, тобто пряма кон’юнктура, а де – справжній розрив душі.

Кон’юнктура за рік-два мине, а те щире і чесне залишиться.

– Мені здається, що замість того, щоб розвивати культуру, ми сьогодні мусимо відстоювати право на її існування, пояснювати її доцільність. У вас є якийсь універсальний аргумент на її користь?

– Своїм товаришам, у яких є діти, доцільність існування культури я пояснюю на прикладі проблем із вихованням їхніх дітей. Незадоволений чимось? Отже, раніше варто було б подумати про те, щоб зайвий раз сходити з дитиною в театр, почитати йому якусь книгу чи показати старе кіно, а не запускати в інтернет і таким чином кидати його напризволяще. Як на мене, то це один із найкращих аргументів на користь необхідності існування і розвитку культури.

– Ви себе в першу чергу як ідентифікуєте? Як підприємець, громадський діяч, культурний менеджер?

– Звичайно, в першу чергу як культурного менеджера і громадського діяча. Щодо підприємця… я не вмію і не люблю заробляти гроші. Але змушений (сміється, – ред.).

– А якби вам запропонували попрацювати в держструктурі, наприклад, у тому ж Мінкультури, ви погодилися б?

– Зараз ні. У період справжніх реформ я ризикнув би.

– А давайте поговоримо про місто. Яка головна відмінність Львова 1990-х років і сьогоднішнього?

– Львів став молодшим. Люди, які виросли у вільному світі, сьогодні створюють це місто. Старше покоління вже менше впливає на розвиток Львова. З одного боку, стає все менше архаїчності, з іншого – традиції все-одно зберігаються.

– Це позитивна тенденція?

– Так. Що “молодше” місто, то більше воно має перспектив.

Розмовляла Катерина Аврамчук

Джерело: Інсайдер