Львів вже не буде таким, як був до цього. 21 травня пішов у кращі світи Маркіян Іващишин – творець «Дзиґи», учасник Революції на граніті і просто Велика Людина. Згадаймо ж його слова – мудрі і, як завжди, влучні.
Представляти Маркіяна Іващишина – невдячна справа. Що нового можна сказати про людину, яку називають культурним обличчям Львова? Він – один із засновників мистецького об’єднання “Дзиґа”, яке вже двадцять років збирає навколо себе найактивніших із культурного середовища міста.
Іващишин був одним з ініціаторів проведення Конгресу культури східного партнерства, який закінчився цієї неділі. А ще декількох сотень інших заходів за останні 30 років. Я ж казала, що представляти його – невдячна справа. Ніяк не зможеш перелічити все, що зробила ця людина.
У Львові за кавою (як неоригінально!) INSIDER поговорив із Мареком про культурне життя міста в 1990-х, мистецькі події в часи війни та про оптимальний сценарій співіснування культури та держави.
– У 1990-х ви створили мистецьке об’єднання “Дзиґа”. Яка головна відмінність між тим культурним середовищем, яке утворилося навколо неї в 1990-х, і тим, що є зараз?
– Від моменту створення минуло 22 роки. За цей час змінилися фактично три покоління митців і менеджерів.
1990-ті роки були періодом, коли з’явилася можливість утілити те, що накопичилося за попередні двадцять років – певні ідеї, мистецькі практики. До того це все існувало десь по кухнях, у глибокому андеграунді. І коли прийшов час Незалежності, коли з’явилися певні свободи, коли потроху можна було виводити цю діяльність з андеграунду, “Дзиґа” постала на основі цього вибуху ідей і активностей. Для нас тоді відкрився світ, бо до того ми були дуже герметичні, ми почали вчитися, наздоганяти те, що за межами нашої країни вже давно відбулося. Це було одне покоління.
А те покоління, яке зараз зосереджене навколо “Дзиґи”, живе в інших реаліях. Усе, що ми намагаємося робити сьогодні, є у світовому контексті, контексті розвитку України та цивілізації загалом. У 1990-х були свої особливості. От і вся різниця між цими поколіннями.
– У 1990-х був сильний поштовх для культури – Незалежність, вихід з андеграунду. А що зараз може стати таким поштовхом? Інколи здається, що немає особливого розвитку, а лиш така собі пряма лінія.
– Насправді, цього може бути непомітно ззовні. І тут ми плавно підходимо до проблеми комунікації культури. Дуже багато сьогодні залежить від медіа. Світ став у декілька разів більш медійним, ніж був у 1990-ті. Юрій Макаров свого часу сказав гарну фразу: “Якщо тебе немає в телебаченні, значить подія не відбулася”. Але це не тільки наша проблема – вона світова. Проблема в тому, що ми мало дивимося навколо, а більше довіряємо тому, що нам подають ЗМІ.
Тому не можна казати, що розвитку немає. Ми просто не звертаємо увагу на те, скільки насправді вартісних подій відбувається в маленьких залах, у майстернях, у галереях. Ми про них дізнаємося лише тоді, коли це потрапляє на екрани телевізорів чи на шпальти газет.
Я оптиміст. На мою думку, українська культура дуже динамічно розвивається, і вона помалу займає свою нішу в світовій культурі. Особливо на це вплинули події останніх двох років. Світ побачив те, що українська культура виявилася не депресивною, а життєстверджуючою. Думаю, через рік-два в світі з’являться нові тренди, які будуть називатися українським феноменом. У літературі це вже помітно. Вона зараз заіснувала як цілком окреме явище.
– Ви багато нових імен відзначаєте в українській літературі?
– Я не люблю відповідати на це запитання. Якщо когось забуду назвати, то в мене можуть з’явитися вороги (сміється, – ред.).
– Чим у першу чергу можна пояснити проблему комунікації культури з зовнішнім світом?
– Пару років тому в нас був період, коли в більшості ЗМІ замість рубрик “культура” з’явилися різноманітні “шоу-біз” і “світське життя”. Мені здається, що це було певне захоплення глобалістичними тенденціями, які нам чомусь видавалися цікавими. Але це тимчасова хвороба свободи. Вже зараз потрохи культура починає знову займати своє місце в медіа-просторі.
– Попри все, покоління, народжене наприкінці 1980-х і пізніше, нічого не знає про зародження культурного життя в Україні. Воно все-таки почалося зі Львова?
– Було декілька таких активних осередків – Харків, Одеса, Львів, Київ, звичайно. Але той, старий Київ, ще не олігархічний.
– Наскільки ідентичність міста впливає на його культурне життя?
– Повністю впливає. Це, звісно, моя особиста позиція, але я вважаю, що космополітичного мистецтва і культури не існує. Тому логічно, що місто, в якому ти живеш, надихає тебе – ти робиш щось у ньому і для нього, ти завжди від нього залежний. Врешті-решт, ти сам є продуктом твого міста. І це добре, що в Україні такі різні митці. Це потрібно плекати.
– Минулої неділі у Львові завершився Конгрес культури. Його проведення стало можливим насамперед завдячуючи допомозі Польського міністерства закордонних справ. А яку роль у його проведенні відіграла Україна та Мінкультури зокрема?
– Конгрес Культури – це ініціатива двох приватних середовищ. Одне з них базується в Любліні навколо фундації “Транс Культура”, інше – це “Дзиґа” і ті, хто навколо неї.
Фінансова допомога була в першу чергу від польського МЗС, а далі – все своїми руками. Роль українського Мінкульту була мінімальною – нам виділили 150 тисяч гривень, що навіть не покрило 1/1 витрат на поселення учасників. Натомість ми отримали багато менінгіту від них – зміни планів в останній момент, не розуміння того, що коли приїздить сімдесят учасників, то час їх виступів не можна так просто совати залежно від бажання міністра чи замміністра.
Я так розумію, що для них це не було важливо, вони від самого початку були налаштовані скептично і досі вважають, що це були якісь забавки фріків.
– Таке ставлення держави до подібних заходів про щось таки говорить…
– Лише про те, що поки в нас у державі справи йдуть не так добре, як хотілося б.
– А яким, на вашу думку, міг би бути оптимальний сценарій співпраці чи хоча б співіснування, культури і держави?
– Держава повинна підтримувати фундаментальні явища в культурі та в науці, і маргінальні. По решті ми самі дамо собі ради. На жаль, сьогодні держава займається радше шоу-бізом – організацією свят, покладанням квітів і подібними речами.
З одного боку потрібно підтримувати те, що не може дати собі ради саме – освіта, наукові заклади в галузі культури. З іншого – нові прояви мистецтва, де може з’явитися чудо, де є якась перспектива.
– А як ви ставитеся до тієї ініціативи міністра культури, яка полягала в тому, що практично все держфінансування мало йти тільки на заходи в зоні АТО?
– Концертів у зоні АТО без допомоги Мінкульту відбулося значно більше, ніж за його участі. Те, що відбувається на волонтерському рівні, більш помітне й ефективне.
Я розумію той закид, що зараз не час розважатися, проводити концерти, але на нього я завжди відповідаю однією фразою – отой чувак з Москви хоче, щоб ми впали в депресію і жили тільки війною. Які тут можуть бути ще питання?
Зрозуміло, що будь-які мистецькі події зараз не можуть обходитися без контексту війни. В музиці та літературі зараз з’явилися теми війни і несправедливості, певна соціальна гострота. Але сьогодні без цього не можна.
– Як у сучасних умовах не “вдаритися” в кон’юнктуру? Де межа між нею та звичайною реакцією на події навколо?
– Я не знаю, де ця межа. Це моральне питання. Людина сама відчуває, де є “загравання” з публікою, тобто пряма кон’юнктура, а де – справжній розрив душі.
Кон’юнктура за рік-два мине, а те щире і чесне залишиться.
– Мені здається, що замість того, щоб розвивати культуру, ми сьогодні мусимо відстоювати право на її існування, пояснювати її доцільність. У вас є якийсь універсальний аргумент на її користь?
– Своїм товаришам, у яких є діти, доцільність існування культури я пояснюю на прикладі проблем із вихованням їхніх дітей. Незадоволений чимось? Отже, раніше варто було б подумати про те, щоб зайвий раз сходити з дитиною в театр, почитати йому якусь книгу чи показати старе кіно, а не запускати в інтернет і таким чином кидати його напризволяще. Як на мене, то це один із найкращих аргументів на користь необхідності існування і розвитку культури.
– Ви себе в першу чергу як ідентифікуєте? Як підприємець, громадський діяч, культурний менеджер?
– Звичайно, в першу чергу як культурного менеджера і громадського діяча. Щодо підприємця… я не вмію і не люблю заробляти гроші. Але змушений (сміється, – ред.).
– А якби вам запропонували попрацювати в держструктурі, наприклад, у тому ж Мінкультури, ви погодилися б?
– Зараз ні. У період справжніх реформ я ризикнув би.
– А давайте поговоримо про місто. Яка головна відмінність Львова 1990-х років і сьогоднішнього?
– Львів став молодшим. Люди, які виросли у вільному світі, сьогодні створюють це місто. Старше покоління вже менше впливає на розвиток Львова. З одного боку, стає все менше архаїчності, з іншого – традиції все-одно зберігаються.
– Це позитивна тенденція?
– Так. Що “молодше” місто, то більше воно має перспектив.
Розмовляла Катерина Аврамчук
Дорогі друзі! Ми продовжуємо працювати лише завдяки тому, що ви нас читаєте та підтримуєте. Якщо ви вважаєте вартим уваги те, що ми робимо, будь ласка, станьте нашим щомісячним спонсором, або зробіть одноразовий донат за посиланням👇☑️ patreon.com/lvivukr || або || ☕️ buymeacoffee.com/lvivukr
А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
Дякуємо!