Норвегія, Колумбія, Тибет. Ще три історії львівських мандрівніків

Як побачити північне сяйво, потанцювати на вулиці сальсу і послухати співи тибетських монахів, які, до того ж, люблять джаз.

30 вересня Lviv Travel Club та Школа фотографії імені Дієґо Марадони провели у Парку культури імені Богдана Хмельницького благодійну «сушку» – виставку-продаж фотографій, привезених із подорожей. Виручені від продажу світлин кошти передали на благодійний проект «Каша для зайців» фонду «Крила надії» – спеціальне харчування для немовлят із вродженими вадами печінки. Частиною виставки стали лекції-розповіді львівських мандрівниць і мандрівників. Тvoemisto.tv занотувало найцікавіше з розповідей львівських мандрівників. У першій частині йшлося про Непал, Індонезію та Стенфордський університет. Сьогодні – друга.

Полювання на північне сяйво

Кілька років тому львів’янину Станіславу Ільківу здавалося, що побачити північне сяйво – це нереально. Він знав, що це явище залежить від одинадцятирічного сонячного циклу, й у наступні роки шансів побачити його буде дедалі менше. Проте Станіслав мав мрію – і вирушив до Норвегії.
На полювання за сяйвом – оптичним явищем, яке виникає, коли електрони і протони, потрапляючи в атмосферу, стикаються з атомами газу – зазвичай їдуть до Ісландії, Фінляндії, Швеції, Канади або Норвегії.

Летіти до Норвегії краще з Польщі. З Варшави є дешеві рейси до Осло. Але північне сяйво можна побачити там, де не заважає освітлення великого міста, тож ми подорожували до міста Тромсе, розташованого за полярним колом. Туди квитки дорожче: з лоукост-квитками подорож в обидва боки коштуватиме близько ста євро.

Норвегія – дорога країна. Якщо Осло вважається дорогим, то Тромсе виявилося ще дорожчим. Ціни на будь-яку їжу – не лише в ресторані, а й, наприклад, на канапку з ковбасою на заправці – починаються від десяти євро. Ми везли більшість харчів із собою, докуповували дещо в супермаркетах і готували. В котеджі, де ми жили, була кухня, тому можна було приготувати їжу на багатьох. Мінімальний хостел – щонайменше тридцять євро з людини. Влітку подорож обійдеться дешевше, адже можна пошукати кемпінги – території з дерев’яними будиночками.

Світло міста – ворог північного сяйва, тож, аби побачити це явище, варто їхати на природу. Громадський транспорт тут не допоможе, тому ми вирішили винайняти авто. Це було не надто легко. Орендувати авто в Норвегії можна від 130 євро на тиждень, але, якщо затягнути, ціна буде значно вища.

Ще один варіант – екскурсійний тур: організатори збирають людей і везуть за межі міста, перед тим, зваживши на погоду і сонячну активність, передбачивши, де буде менша хмарність. Мінімальна ціна таких турів – 50-100 євро з людини.

Щоб побачити сяйво, треба врахувати кілька чинників. Перший – сонячна активність: без неї сяйва не буває. Другий – ніч, тому влітку там нема чого робити: сонце не буде заходити, і ви нічого не побачите. Проблемою може стати також світло повного місяця та хмарність. Реальність, утім, не обов’язково виправдає ваші очікування. Фотоапарат можна поставити на витримку 30 секунд і зловити сяйво, а для вашого ока це буде миттєве блимання.

Колумбія: країна, де танцюють на вулицях

«Колумбія – одна з найнебезпечніших країн для подорожей, – каже мандрівниця Юлія Сіра. – І найбільша небезпека – те, що ви захочете там залишитися».

Перший крок на шляху на мандрівки в Колумбію – відкриття візи. В Україні є колумбійське консульство, але воно виключно для дипломатів. Простий смертний там візу не отримає. Найближче консульство – у Варшаві, тож ваш шлях у будь-якому разі почнеться не з України.

Колумбія – єдина південноамериканська країна, яка має вихід до двох океанів: Тихого та Атлантичного. Тут є багато цікавого для туристів: можна побувати в пустелі біля кордону з Венесуелою, полазити Андами, поніжитися під сонечком на березі Карибського моря. Колумбія також відома річкою, що забарвлена п’ятьма кольорами. На тихоокеанське узбережжя їздять переважно для того, щоб побачити китів. Випливають на човнику, а кити вистрибують із води – гарне шоу для туристів.

Колумбія лише двадцять років відкрита для туристів, і приїжджих тут небагато. За всю подорож я не зустріла жодного китайця або вихідця з пострадянських країн. Колумбійці не бачать у туристі мішок доларів. Іноземців вони впізнають через те, що всі ми, за їхніми мірками, зашвидко пересуваються.
Мене ж здивували пишні форми дівчат. Вони роблять собі пластику, аби бути більш повнотілими. У Колумбії цілком нормально, коли мама й тато складають не на навчання, а на операцію для дочки. Є різні теорії щодо походження цієї моди; найвірогідніша з них та, що Пабло Ескобар, легендарний колумбійський наркобарон, любив повнотілих дівчат.

Колумбійці дуже релігійні. Навіть у таксі ви побачите двадцять різних образочків і вервичок. Відпочивають колумбійці не в кафе та ресторанах, а в перукарнях і панадеріях – булочних. Перукарні на кожному кроці. Не знаю, де вони беруть гроші, але з ранку до вечора в перукарнях сидять дами й роблять собі манікюр, педикюр, зачіски. До булочних теж ходять по кілька разів на день.

У великих містах і маленьких селах біля кожної крамниці виставляють колонки й на повну гучність врубають сальсу. Не важливо, восьма ранка чи ніч – там усі танцюють. У сонячний день усі місцеві виходять надвір, сідають на кріселка, гріються на сонечку, вдають, що читають газетку і п’ють каву. А ще всі грають у лотерею, сподіваючись виграти мільйон – це мегапопулярно. Лотерейні кіоски на кожному розі, й часто можна побачити, як літні люди намагаються продати на вулиці лотерейні білети.

Богота – одна з найвисокогірніших столиць у світі. Її мешканці цілий рік ходять у чоботах із підкладкою та пуховичках. Удень спекотно, вночі – холодно. В місті є стара колоніальна архітектура, але є також небезпечні райони, де можуть пограбувати.

Медельїн – прекрасне місто з безліччю парків. Колумбійські науковці довели, що парки дуже добре впливають на психічний стан людини. У Медельїні, на відміну від Боготи, є метро; там також дуже багато ескалаторів, бо місто розташоване в котловині між гір. На цих ескалаторах можна їздити і споглядати на будинки, побудовані амфітеатром.

Безліч парків і в Картахені. Найпопулярніший з них – національний парк Тайрона, де орнітологи нарахували три тисячі видів пташок. Неподалік від Картахени розташований так званий кавовий трикутник. Колумбія – одна з трьох країн із найбільшою кількістю кавових плантацій, тамтешня кава дуже цінується у світі. Проте в самій країні доброї кави не купиш – її продають мало й за величезні гроші. Місцеві п’ють погану, а добра вся йде на експорт.

Їдять у Колумбії багато, їжа дуже жирна – ковбаски, емпанади (традиційні булки, засмажені в олії до стану підошви), великі порції картоплі, рису і м’яса. Фруктів у них стільки, скільки немає в жодній іншій країні. З голоду в Колумбії не помреш – можна ходити в ліс і їсти банани.

Наркотики пропонують на кожному кроці – цьому не треба дивуватись. Поліція дуже продажна й може підставити – зв’язуватися з нею не раджу.

Колумбійці, з якими я говорила, були впевнені, що українки їдуть до їхньої країни виключно для того, щоб знайти чоловіка. Я довго переконувала їх у протилежному. Водночас серед колумбійських чоловіків багато таких, що мріють знайти дружину з України.

Майже недосяжний Тибет

Львівські фотографи-мандрівники Наталія і Арсен Чистякови побували в Тибеті – одному із найбільш важкодоступних місць на землі. Проблема не стільки в тому, що Тибет далеко, скільки в суворому режимі в’їзду до цієї частини Китаю. «Треба бути готовим, що можуть вигнати в будь-який момент», – попереджає Наталя й розповідає, що для в’їзду в Тибет потрібен тур, заброньована машина з водієм і заброньований номер у спеціальному готелі для туристів. Такі поїздки коштують понад тисячу доларів на тиждень.

Щовесни Тибет на два місяці закривають для іноземців – потрапити до регіону не може жоден турист. Це пов’язано з релігійними фестивалями, які влада Китаю пов’язує з ризиком народних повстань. Іноземці в Тибеті завжди під наглядом і платять за все дорожче, ніж громадяни Китаю. Туристів там дуже мало. Я зрозуміла це коли до мене підійшла дівчинка і сказала, що я схожа на китаянку – адже я не така, як тибетки.

Розібратись, куди саме їхати в Тибеті, нелегко. Кожне місто має кілька назв – дві-три тибетські, дві-три китайські і якусь англійську. На мапі одне й те саме місто можна знайти в кількох місцях.

Ми хотіли якомога довше побути в Тибеті, і в нас був план доїхати до Гандзі. Та дорогою до цього місця виявилося сім блокпостів. На кожному потрібно було вийти з автобуса, сфотографувати паспорт, виписати всі його дані, сфотографуватись із ним – дуже довга процедура. Коли ми проїхали ці блокпости, нас посадили до поліцейської машини. На щастя, поліцейський говорив англійською. Він сказав нам негайно покинути регіон: наш автобус їхав лише в один бік, і ми не могли виконати його розпорядження. Так ми потрапили на допит до поліційного відділку, а потім – до шикарного готелю: чекати на ранковий рейс. Туди нас відвіз поліцейський, який побоювався, аби з туристами нічого не сталося. Дорогою він вислухав від нас усе, що ми думали про їхні заборони, і, напевно, наша сповідь його вразила. Тому він погодився показати нам місто і розповісти про нього.

У Гандзі, біля підніжжя гір-шеститисячників, розташований монастир, де живе вісімсот тибетських монахів. Ми потрапили туди перед заходом сонця, коли монахи готувалися до вечірньої молитви-медитації.

Спочатку зібралися малі монахи. Вони посідали один біля одного й почали по-дитячому молитися – дуже галасливо. Пройшовши вище, ми спостерігали за тим, як моляться старші монахи. Це було зовсім по-іншому. Це дуже захопливо – слухати, як люди співають серед гірської тиші.

Біля монастиря багато будиночків, де живуть монахи. Кожен будиночок має терасу, де вони моляться. З одного вікна ми почули гучний джаз і подумали, що монахи мають хороший смак.

Для жінок є окремі монастирі, куди чоловіки не можуть заходити. До речі, монашки також голять голову, тому іноді складно зрозуміти, хто перед вами – чоловік чи жінка.

Монахи – це не обов’язково дуже віддані релігії люди. Це тибетська традиція: перший син – спадкоємець, другий – монах, а якщо народжується третій, він житиме з першим і ділитиме з ним господарство.

У малонаселеній провінції Кхам живуть кочовики. Китайська влада примусово переселила їх до міст, але вони не звикли до міського життя, тому, якщо працюють, то хіба що водіями таксі. Ми побували в монастирі кхамців і побачили їхню молитву. Особливо цікаві жінки: в деяких заплетено багато маленьких косичок, скріплених золотою пряжкою. Довгі рукави в кхамського одягу свідчать про те, що чоловік досить заможний, аби не працювати руками.

У Тибеті збереглися дуже цікаві похоронні традиції. Людину після смерті розрубують на багато шматків і згодовують стерв’ятникам. На такому похороні повинні бути всі родичі – поки не збереться вся родина, людину не поховають. Є спеціальні будиночки на горі, де члени родини можуть пожити разом із тілом. На похоронах ніхто не оплакує померлих – усі сміються й радіють. Тибетці вважають, що, коли душа покинула тіло, оплакувати його не потрібно – це просто плоть.

Коли після стерв’ятників залишаються самі кістки, родичі подрібнюють їх, змішують із кашею і знов віддають стерв’ятникам. Дуже важливо, аби від тіла нічого не лишилося. Ця традиція дуже практична – на висоті чотири кілометри земля замерзла й кам’яниста, вирити могилу важко. Спалити теж не варіант – нема лісів. А стерв’ятники є завжди.

А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини

Дякуємо!