Мандрівна розмова з Мироном Іваником, львівським Писарем з Тернави
Обрунтування для втечі з Міста, за прапорці обов’язків
Обідня перерва і треба б відліпитися від комп’ютера і вийти з редакції. На волю. А не хочеться. Центр великого східноєвропейського міста ще трохи і стане індійським Делі – автомобільне пекло, яке поглинає усю разом взяту спадщину ЮНЕСКО. Так думають львів’яни. Туристи не думають: вони п’ють каву і намотують кола навколо площі Ринок.
Фейсбук дає чергову пораду, як втекти від стресу та емоційного вигоряння. Може, комусь і помагає. Але коли не дочекавшись трамваю, штурмуєш маршрутку, бо «хіба хочеш – мусиш», то чи в голові якась страшно мудра фейсбук-порада?
Боже мій, Боже мій! Завтра знову о шостій тридцять підйом, зарядка, перегляд стрічки новин під вівсянку та каву-чай, штурм маршрутки, корки, автомобільний хаос центру, новини-новини-новини-новини-новини, а тоді пішки додому у темряві поміж ремонти й автівки на вузьких вуличках, вечеря, посуд, новини і трохи книги. І післязавтра, і після-післязавтра, і… Круглий рік – День бабака.
Ні, не виходитиму на перерву з редакції. Який сенс? У водокрут тісного міста? Краще один зі словників погортаю, от хоча б той, що якось залишив головний редактор видавництва «Знання» Мирон Іваник… Відкриваю навмання: синонім до «Не допустити кривди, знущання над собою» – «Не дати собі на ногу наступити». У маршрутці? О, громадський транспорт мене переслідує, це нездорова зацикленість.
Мобілка біля монітору починає підстрибувати, виконуючи композицію «Європа» Гато Барбієрі. В Європу б, у парки Франції чи Провансу, Швейцарські Альпи… «На проводі» легкий на спомин Мирон Іваник. «Їдьмо з нами на Старосамбірщину – Добромиль, Замок Гербуртів і все, що по дорозі» – «Як, у дощ? Синоптики заповідають на суботу-неділю дощі?» – «Так, у дощ. Все передбачено й на дощ» – «Подумаю» – «Що там думати? Їхати треба».
Зупинити День бабака? Дозволити собі зовсім інший день?
Якось у поважному товаристві, у тості на честь Мирона Іваника, знаного книговидавця і дуже доброї людини, назвала його «просвітником». Взагалі, за словниками, правильно – просвітитель, але це трохи пафосно, а «просвітник» життєвіше: ніби йде собі чоловік й засвічує ліхтарі – темряву розганяє. Бо якось так виходить: там, де він, з’являється отой просвіток.
Там, де він, з’являється, скажімо, «Тамдевін» Галі Вдовиченко. Чи «Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк… Він же про себе каже скромно – Писар. І ми звикли, що він – Мирон Писар. Так звикли, що називаємо його так й в очі, й поза очі. Мирон Писар. Під таким ім’ям він дебютував у Фейсбуці. Ми здогадувалися – чому, і вгадали. «Псевдонім Писар для мене – приналежність до професії. Писати “редактор” – трохи нецікаво. А у Галини Пагутяк є розкішний епізодичний персонаж – Писар. Крім того, надзвичайно люблю майстра епізоду Ельдара Рязанова (як мовчазного актора Епізоду в своїх безсмертних фільмах) та й функція поняття «режисер» та «редактор» (у перекладі з грецької) дуже навіть споріднені: організатор. Хоча, ще до Козаччини посада писаря була надзвичайно впливовою. За Козаччини – мабуть , друга людина біля гетьмана, яка письмом фіксувала домовленості чи компроміси. Писар – це епізод, він близький до суті професії, бо всі ранги видавничого цеху – лише посередники між Автором та Читачем . Важливо, щоб ці посередники не були посередностями чи ще сіріших відтінків», – скаже Мирон Дмитрович, якщо його розпитати.
…Так от, коли він телефонує із пропозицією сісти в автобус і поїхати зі Львова, це означає, що на львів’ян невблаганно насувається Форум видавців, будуть сотні заходів, буде повінь народу і посуха кисню, миготіння назв книг і облич читачів, віддавлені ноги й збиті штовханиною лікті. Але після того – як привал, як видих – поїздка у затишному товаристві, організована Мироном – Писарем, Просвітником.
«Вирішуєш проблеми, вирішуєш проблеми… припини вирішувати проблеми» – натикаюся на фразі у романі, який зараз читаю. «Припини!» – вимагає внутрішній голос. Вирішено: їду! Нехай буде паскудна погода – байдуже! Перша вчителька моєї доньки, Ольга Миколаївна, привчила і дітей, і батьків: якщо спланували мандрівку вихідного дня, виїзд, пікнічок – не зважайте на метеопрогноз, робіть своє. Природа вас випробовуватиме негодою, а у підсумку зробить щасливішими.
Наш автобус вирушає о восьмій ранку від львівської церкви Юра. З парасоль стікає. Нехай. Ми усміхнені, ми у передчутті: це буде зовсім інший день. Ми трохи замерзнемо і підмокнемо, відкриваючи пам’ятний знак у селі Боневичі, де 400 років тому була друкарня Гербурта, ми сп’яніємо від повітря й гербутівки, захрипнемо від тостів і співу, втомимося від екскурсій по закутках Старосамбірщини, ми доїдатимемо канапки під навісом зупинки у Хлопчицях (там тотально народжуються хлопці?). Але! Але витрусимо з себе, як із карпатського ліжника, усю міську, автомобілепекельну втому. Ми повернемося додому самими собою – в принципі, симпатичними людьми, які нікому ані в громадському транспорті, ані в життя не відтоптують ноги.Трохи кави й неспішної розмови в автобусіНам трохи є що їхати: понад дві години, а то й усі три, враховуючи зупинку «на перекур» – розминання ніг. Нас дванадцятеро в автобусі, і всі спраглі нових розповідей про українське Підгір’я, Старосамбірщину. Радість дороги, радість розмови.
З нами історик, професор Михайло Кріль, він також родом з цих земель. Він зазвичай надає таким мандрівкам «історичного сенсу», добровільний екскурсовод. «Початки наукового вивчення українського Підгір’я сягають кінця XVIII століття і пов’язані з першим поділом Польщі та включенням українських земель до складу монархії Габсбургів…», – пан Михайло розповідає тим, хто в поїздці вперше. От як, скажімо, Богдан Волошин. Ні-ні, його золота мушка залітала на Старосамбірщину на зйомки фільму, але ось так, у нашому товаристві, Богдан новачок…
Я ж у таких поїздках трохи «старожил» і знаю, про що хочу довідатися цього разу. Сідаю поруч з Мироном Іваником, щоб нарешті здійснити зароджене у першій нашій поїздці бажання – розпитати про його рідну Тернаву, через яку ми проїжджатимемо дорогою у Боневичі, про життя-буття на цих землях. («Це моє село, ось батьківський будинок», – знову скаже Мирон). Не даю Мирону зануритися в себе. Маю намір записати Писаря. В автобусі поміж зустрічами та урочистостями, на обіді у ресторанчику у Хирові, на зупинці у Хлопчицях (вже як верталися додому, до Львова) і згодом навздогін у Львові (уточнити почуте) – ми наговорилися так, що Тернава (як зрештою, й загалом Старосамбірщина) набула особливого сенсу, ожила. Це вже для мене не просто географічна точка на карті Львівської області. З мазків розмови (нестрункої – як це буває у поїздці) вималювалася картина, картина життєва – зі спогадами, проблемами, побажаннями й мріями.
Але спочатку про те, звідки це пішло – їхати на землю Гербуртів
– Мироне, звідки ідея – наприкінці Форуму видавців збирати невеличке коло й везти на «край львівського світу» – на ваше малу батьківщину? Це тому що для вас, давно львів’янина, все крутиться навколо Тернави?
– Форум видавців – мабуть, найяскравіше дійство, яке пов’язує львів’ян та нельвів’ян останні 10-15 років. Попри всі «туристичні» та справжні принади Львова, іноді вони, ці принади, витискають соки з місцевих жителів на догоду торгашам від туризму. Форум видавців таким не є, хоч іноді дуже втомлюють одноманітні запитання та розмови, особливо під його завершення.
Захотілося невелику компанію друзів-письменників забрати із цього некондиціонованого Вавилону, повезти сюди (вперше це було якраз після з’яви на літературній карті україномовного світу назви «Добромиль» – вийшли друком романи Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля» та Галини Вдовиченко «Тамдевін. Замок Гербуртів»). Зробити неділю, останній день Форуму, зовсім іншим – без реклами («Купіть мою книжку!»), без натовпів покупців чи роззяв.
Провести час десь у лісі чи біля річки – дати письменникам поговорити про буденне, роздивитися прекрасні околиці, які слугували фоном для написання двох романів двох Галин: Пагутяк та Вдовиченко. За можливості – попросити написати ще. Адже мені, як вихідцю з цих країв, приємно вважати містечко Добромиль та село Тернаву центром Всесвіту. Всі дні роботи (а це дійсно важка робота) – його учасники мусять терпіти незручності, особливо заклики купити задрукований якимись буквами папір під виглядом прози. В оточуючих кафе та генделиках купувати якісь рідини невідомого походження, що у меню мають благородні назви «кава», «коньяк». Цей день (я так амбітно називаю, «мій, зовсім інший день») хотілося створити авторам свято, бо вони його заслужили своїми недоспаними авторсько-редакторськими ночами, роздумами, необачно стертими неслухняним компом файлами, завидкуватими «рецензентами» та іншими «очепятками» – спаленими емоціями. Заслужили чистого повітря, води, чистої бесіди, неконсервованої чистої «з грядки» закуски та інших принад для міського жителя.
МАЯЧКИ МАНДРІВНОЇ РОЗМОВИ
Земля Гербуртів і шлейф Марини Мнішек
– Завдяки вам тепер кожна мандрівка на Старосамбірщину асоціюється із замком Гербуртів – від тієї першої поїздки, у якій були, зокрема, Ірен Роздобудько, Ігор Жук, Андрій Курков. Так і кажу близьким: «Їдемо у замок Гербуртів». Хоч очевидно, що сьогодні, у такий дощ, на гору не поліземо…
– Ще буде видно. І у дощ нас там чекають Гербурти…
– Чи пам’ятаєте, коли вперше піднялися на гору, до руін замку?
– Якось до нас у Тернаву приїхали гості з Владивостока – друг дядька із родиною. Чому Владивосток? Вони із Далекого Сходу, ходили в море у радянському торговому флоті, годували команди радянських підводних човнів. Це було літо, батьки повели гостей на прогулянку, й мене, тоді ще дитину, взяли із собою. Тоді вперше побачив замок Гербуртів. Але хто такі ті Гербурти, ми не знали…
Ні, уривками ми чули про Гербуртів, про Яна Щасного Гербурта (правильно Іван Щасливий Гербурт), що народився у Боневичах біля Добромиля. Але про його книговидавничі та друкарські справи було небагато можливостей дізнатися. Батьки і не могли про це знати. Адже згадка про магната-дисидента, захисника української мови та української церкви йшла врозріз інтересам інформаційних доктрин польської, потім радянської держав. Бо навіщо їм будівничий української культури, який заявляв: «Русини є моїм народом, а наша Русь – рідна батьківщина»? Творів його не знищували, вони й досі лежать у польських бібліотеках, але навряд чи і зараз потрібні полякам. Інша справа, ми, українці. Гербурти потрібні нам. Однак ми досі стриножені радянським баченням минулого: досі науковим процесом в Україні керують люди, виховані на тезі радянської історії про те, що друкарство та видавнича справа до нас прийшли із Москви разом з Іваном Федоровим. Щось там ускладнювати собі друкарями-магнатами із Чехії-Моравії-Німеччини-Галичини в СРСР ніхто не ризикував, та і нині не хоче, адже скільки дисертацій доведеться заперечити!
… Із відчуття дитинства: взимку на горі Гербуртів дуже лячно спускатися на лижах, але яка це атракція! А влітку ми ходили подивитися на старі стіни, що залишилися від замку. Тоді на гору вільно йшли, без страху, а тепер-от не радять навіть худобу випасати: багато змій через не притаманну для нашого краю спеку кілька років поспіль.
– Зараз змії, а тоді – орли. Не боялися цих хижаків, народжених із серця Гербуртів, що кружляють над руїною замку? Чи чули в дитинстві цю легенду, за якою у цих птахів перетворювалися усі чоловіки з роду Гербуртів, про особливу магію найвисокогірнішого замку України?
– Це прекрасний міф, народжений пізніше письменницькою музою. Хоча орли там, й справді, були. І зараз час до часу поодинокий гордий птах ширяє над тим, що колись було замком.
– А замок Марини Мнішек? Він же також стояв на цих землях, ми ж були разом з вами у Ляшках Мурованих…
– Марина Мнішек – місцева дівчина, народилась у родовому замку містечка Ляшки Муровані, нині це старосамбірська земля. Представниця магнатства, Мнішек вміла читати, писати, співати, танцювати, шити, гаптувати. Освічена, якщо врахувати, що йдеться про 1600-ті роки. Про той замок я дізнався пізніше за гербуртівський. Він був знищений на початку минулого століття: російська армія прийшла і розвалила його гарматами – саме через те, що Марина була дружиною російського лже-Дмитрія, «імператрицею смути», фактично царицею Московії. І не мало значення, що на той час минуло 300 років – вказівка повалити замок надійшла мало не від перших осіб Російської імперії… Очевидно, що туристам, яких вабить історія, цікаво було б приїхати у ці місця.
– З особою Марини Мнішек пов’язано не лише ім’я Дмитра Самозванця, але й отамана донських козаків Івана Заруцького, який пообіцяв посадити на трон її сина Івана Дмитровича. Заруцький також галичанин, кажуть, ймовірно, з Тернополя. Не виключено, що зокрема це їх і зблизило… Пригадую, які красиві Ляшки Муровані влітку! Варто походити по тих стежках, де стояв замок, пофантазувати, як тут все було за часів Мнішек… Не дивно, що Мариною надихнулася львівська поетеса Лана Перлулайнен – їй належить літературна розвідка про лже-царицю.
– Для історичного туризму в наших краях є пожива. Когось зацікавлять Гербурти та Мнішек, а когось… скажімо, Хрущов з Брежнєвим, які також бували у цих краях. Чи Максим Горький і його колежанка з Добромиля: вилучені в неї архіви досі закриті. Чим не тема для глобальної лавсторі? Де ви, сценаристи – кіношники? Ми не кусаємося, снігурів та діток не їмо. Згадую чудову комедію про Брежнєва та молдавських циганів: жодна пропагандистська доктрина не може бути перепоною для справжнього майстра сценарію та кінокамери. Але це так, до слова про те, що ці місця пов’язані із дзвінкими іменами – славним, безславними й всякими.
Не Львів, а Лаврів – пуп Галичини
– Є набагато цікавіша, як на мене, пам’ятка – це Лаврівський монастир. За інших історичних обставин Лаврів Старосамбірського району міг мати долю Львова – стати столицею Галичини. Доконаний факт: влітку там була резиденція сина короля Данила Галицького – Лева.
Очевидно, у Львові князь Лев почувався комфортно у «бізнесовий» період, він розбудовував це місто. Львів був для справ, а Лаврів – для душі. У Лаврів до князя Лева на переговори приїжджали серйозні політики, навіть були посли з Ватикану – на той час найвищої влади в Європі. І якби Старий Самбір чи Лаврів стояли ближче до торгових шляхів, однозначно осідлістю Лева Галицького був би Лаврів, а не Львів. Ех, мав би я Божу іскру писати прозу, точно щось придумав би, додумав, домалював – і Лаврів став би у літературному чи кіномистецькому творі столицею Галичини. Це ж такий сюжет для авантюрної прози! Та діє якийсь внутрішній цензор страху перед чистим листком паперу: не писати банальності. Той страх я зустрічаю у багатьох редакторів. Маємо красиву легенду (а може і правду), коли хірурги бояться «різати» членів своєї родини та похресників. Мабуть, це із цієї ж категорії.
– Ви так розповідаєте, що я вже б летіла у Лаврів – такий магніт для мандрівників!
– Саме так. Але я не лише про мандрівників. Людей, які тут народилися і з певних причин виїхали, варто кликати повертатися на батьківську землю… Виїхали в студентські роки, повертаються в зрілому віці, і по-іншому сприймають свою землю: кожна дрібниця їм є милою. Тут з гірської річки можна пити воду – ніде більше не будеш пити воду з річки. Ніде не будуть пробуджуватися спогади дитинства…
Тут діти «ходять по турах»
– Як ви, тепер уже львів’янин, згадуєте тернавське дитинство? Про що мріялося?
– Малим мріялося підрости, щоб ходити з вертепом, з пастиркою. У Тернаві це називали «ходити по турах». Чому по турах? Не знаю. Хлопець (дівчат категорично не брали у вертепи), якого взяли в команду вертепу, вважався дорослим. Настільки дорослим, що вже міг у батька брати велосипед та самостійно пасти корів. Підготовка до цього різдяного дійства розпочиналася наприкінці жовтня-у листопаді: двічі-тричі на тиждень проводилися репетиції, це називалося «ходити на проби». Пропустити пробу було неможливо. Навіть робота по господарці не виправдовувала пропуск (сільські ж діти мають певні обов’язки в родині: і в стайні сіно кинути, буряк начистити, дрова наносити) – на пробу треба було йти за будь-яких обставин. Репетиції відбувалися без жодної режисури, дорослих не було (хіба щось підказати міг хтось зі старших хлопців, старші залишали молодшим костюми)… Ходив у вертепі чотири роки, це 1977-1981 роки, Пастушком був, Іродом був. Треба розуміти, що діти з вертепів були готові до умовного дисидентства, адже це відбувалося у розквіт брежневщини і, зрозуміло, вчителі, партактивісти не вітали такої самодіяльності (хоч як звечоріє, і вони двері колядникам відчиняли).
– Чи завжди Старосамбірщина була свідомою? Чи по-всякому?
– По-всякому було. Тоді для «для кар’єри» потрібно було пройти певні етапи, в тому числі і партійності. Але попри це, дітей хрестили, просто робили це у віддалених, глухих селах. Мене хрестили не в церкві, і здійснив обряд священик, який не перейшов в офіційну, «державну» релігію… Зима із вертепами, колядою – це найяскравіший спогад. І клімат тоді був іншим. Не пам’ятаю такого, щоб на Різдво під ногами було мокро і багнючно. Завжди лежав сніг, білий-білий. Мене досі це дивує, як і досі дратує сніг у місті: випав і наступного дня він вже сірий, брудний. А в селі цей надзвичайний контраст неба і снігу, який блікує так, що очам важко… У селі сніг не створює якихось проблем, а у місті…
– … відразу кінець світу
– Коли ще зовсім малим був, то дуже чекалося на святого Миколая. Коли казалося батькам: «Ні, тієї ночі спати не будемо, бо Миколай прийде…».
– Тобто Миколай і за радянських часів не забував про діток у Тернаві?
– Не забував. Святий Миколай ходив завжди. День цього Святого має етнотрадицію, вона збережена досі. Тоді рідко хто відзначав день народження – святкувалися іменини, день свого покровителя, ангела. Тому й екзотичних імен, яких не згадує класичний церковний календар, було дуже мало. Дні народження – це вже у 90-ті роки, коли відбулися міграційні процеси, люди перебралися до міст та разом із розвитком телебачення принесли цю традицію у села.
Плавати вміли всі
– А літо як згадується? Якими розвагами?
– Дитина в селі влітку має свої обов’язки. А розваги – поміж роботою. Обов’язком було випасати худобу. За тодішніми мірками, той, хто не мав корови, той – лінтюх, поганий господар. Корову тримали і вчителі, і заможні люди – всі. Випасали або гуртом – кожна дитина свою корову, але у товаристві інших дітлахів, або пасли чергою. І звична бавка – йти купатися. Ніхто нікого не вчив плавати, воно якось природньо відбувалося – плавати вміли всі! Не памятаю, щоб хтось десь втопився з дітей, такого не було. Дорослі – траплялося, з відомих причин… Завжди з нами були діти з міста, які проводили у селі канікули. Ми не знали різниці – що сільські діти, міські діти: різницю відчув вже аж як поїхав вчитися до Львова – оцю демонстровану чи латентну неповагу до сільських жителів, що вони, мовляв, чимось гірші. А от на рівні села, коли міські жителі приїжджали, такого непорозуміння точно не виникало. Хоча, як ви розумієте, непорозуміння немає, просто є малокультурні люди, які демонструють якусь свою вищість, і з отією псевдовищістю зустрічаємося чи не щодня…
Мамині квіти та ікони пана Меґіца
Згадую дитинство і думаю: є в наших людях природне відчуття краси. Ми є інші. Але чим інші? Візьмімо, мою маму: навколо хати завжди були квіти, і такого не було, щоб – пуста, неквітуча грядка. Як? Адже вона жодного курсу композиції чи дендрології не прослухала! Це ж треба десь пам’ятати, ніхто ж не складав графіки. Мамі передали сусідки, мамі передала мамина мама – баба Ганя. І це був такий собі неоголошений конкурс між господинями. Як у дітей, чий вертеп був кращий – його вибирали (за різдвяний період – п’ять, шість, сім команд), так само вибирали, в якої господині кращий, цікавіший квітник, обійстя. Хоча функціональності там якоїсь, у порівнянні з картоплею або буряком, квіти не несуть. Але тема квітів не обговорювалася: якщо мама висаджує квітник, то не відволікається на інше: всю роботу по господарству роблять тато й діти. Квітник біля хати свідчив про статус господарства. Як, скажімо, й вишиті подушки. Краса як частина сімейної інституції – це ж як чудо!
– Це, я б сказала, життєствердно, оптимістично. А назви маминих квітів?
– Ой… Я досі жартую: навіщо квіти, якщо можна огірки насадити?… Якщо про красу зайшлося: згадується, по селах ходили коробейники, пропонували ікони, розфарбовані напівкустарним методом (фотоспособом робилося, підмальовувалося). Продавали недорого. Купити ікону в той час було неможливо (в силу тодійшньої ідеології), а тут – коробейники з такою пропозицією. Ми, діти, до батьків: «Яке воно красиве! Тато, ми то купимо, добре?». А батько навідруб: « Не будемо ту мазанку брати!». Натомість замовив ікону у сільського майстра, пана Меґіца. Був в нас такий дуже талановитий майстер. Можливо, хтось колись зробить каталог його робіт… Тато замовив в нього ікони – «Матері Божої» та «Ісуса Христа», чекали ми на них більш як півроку, платили разом з рамою не скажу, що за ціною доброї корови, але як за двох гарних телят – це точно. Тобто це дуже дороге було задоволення. Але у тата, який закінчив вісім класів і який не прослухав жодного семестру з живопису чи композиції, спрацювало природнє відчуття краси. Мама теж не прослухала жодного семестру лекцій із композиції чи дендрології, але квіти навколо будинку цвіли весь час, причому розсаджувалися вони якось до цвітіння так, що порожніх, без розквітлих бутонів, грядок не було.
Може, це відчуття краси є вродженим поміж людей, що довго живуть на одному місці? Ми чомусь це не надто цінуємо. Мабуть надто довго нам втовкмачували не наші поняття краси, насаджували те, що красою не є.
Смішно і бридко спостерігати за нинішніми «колекціонерами»: в одного – кожух Тараса Шевченка, в іншого – шкарпетки Івана Франка. Для кого це? Дехто, божевільно захланний, мощі «святих» колекціонує. Звідки ці «мощі» беруться? Адже якщо людина померла, її хоронять та опечатують гріб аж до чітко визначеної дати.
Ці «мощі» – категорично чужі символи, навіть якщо певний час вони і були популярними в Європі. І як це дисонує із колекціонерством Андрея Шептицького! От хто розумівся на традиційній народній красі. Він знехтував сумнівною традицією – при будівництві нового храму спалювати церковний обладунок, ікони старої церкви. Згадують: він тоді служив у Добромильському монастирі і, прогулюючись із монахами та послушниками довколишніми селами, побачив, що люди хочуть спалити іконостас «старої» церкви у селі Поляна, поруч із Тернавою. Отож завадив цьому варварству, врятував ікони й забрав їх до Львова. Потім ця збірка ікон стала основою колекції нинішнього Національного музею у Львові – найбільшої у світі збірки української ікони.
Та чи багато людей йдуть подивитися цю колекцію? Намагаюся не жалітися, але, дійсно, не можу зрозуміти: звідки оці черги-натовпи туристів до кафе-ресторанів із їжею сумнівної якості і чому у музеях – поодинокі відвідувачі?
Авторські пляцки й всемогутність комістрині
– Вихоплюю про кафе-ресторани із їжею сумнівної якості і хочу перейти до «кухні безсумнівної якості» – вашої малої батьківщини. Нас сьогодні чудово почастували у Хирові. А вам є що сказати про це?
– О, згадуючи дитинство-юність, неможливо оминути смаколики та кухню. Раз вже я говорив про вертепи, то зачеплю Різдво. Вершиною різдвяного столу господині були пляцки (уніфікована назва всіх різновидів солодкого пирога великого розміру, який треба розрізати). «Авторський пляцок» – він у кожної господині дійсно авторський.Таких гігантських тиражів та назв кулінарних книг, як зараз, тоді не видавалося, була фамільна цінність господині – підбірка листів або зошит із «переписами» – там дозування та процедура виготовлення авторського пляцка. Не завжди ці переписи були публічними для запозичення. Їх не показували для переписування, хіба передавалися рекомендації на слух. Вміння пекти пляцки чи просто куховарити – майже гарантована можливість для нареченої отримати преференції у майбутньої свекрухи. Добитися цього без власного альбому переписів майже неможливо. І це я не переповідаю відомий фільм про секрети скрипкових майстрів.
Якби нині хтось задумав здійснити етнографічну експедицію та систематизувати рецепти цих пляцків, це був би безцінний скарб для любителів кулінарії. Нинішній містифікований та уніфікований «львівський сирник» як частина туристичного міфу міста – це лише дрібна мізерія використання молочних продуктів та тіста у традиції галицьких господинь.
Окремої зауваги заслуговують колись вельми поважні професії у тодішньому житті сільської громади. Дуже впливовою людиною був сільський пічник – без його здібностей п’єц (пічка), ще в нас казали огрівач, (чи кухня, обов’язково разом із брадрурою) чи літня кухня були б не функціональними. Великим авторитетом був пасічник. Нам розповідали, що він знає мову бджіл і вони його не кусають. Може, частиною міфу про унікальність пасічника було й те, що він не вживав алкоголю і тютюну, принаймні, у літній період. Звичайно, що сьогодні розумію цю виробничу необхідність – бджолам подобаються певні аромати, вони не сприймають запаху алкоголю та тютюну.
Але найповажнішою чи найавторитетнішою поміж сільського люду була місцева комістриня. Мабуть, термін цей від поєднання німецьких слів кухня і майстер. Комістриня – це беззаперечний авторитет кулінарного дійства при підготовці та проведенні весілля. Успішна комістриня – це бездоганні рецепти страв та солодкого столу на весіллі, це відчуття: гості вже проголодалися чи натанцювалися і треба сідати за столи. Це повний контроль за інгредієнтами, це гарантія відсутності харчових отруєнь. Комістриня (завжди жінка) могла слухати поради тільки однієї особи на час підготовки весілля – м’ясника (завжди тільки чоловік).
Своєрідний дипломатичний протокол у сільській громаді – не прийти на запрошене весілля (проігнорувати господарів дійства) – сприймався як вияв публічної неповаги. Іноді комістриня могла цю неповагу сприйняти й на свою адресу – і тоді бережіться! Якщо комістриня сприйняла цю образу як особисту, то протягом недовгого часу все село знатиме про значні недоліки домашнього господарства (в ігноруючої сторони) у догляді за чоловіком та дітьми, дуже спрощеному підході до кухні, догляді за худобою і т.п. – вже краще було посваритися із продавчинею магазину, зоотехніком чи, навіть, головою сільради, але не з комістринею!
Якщо комістриня допустила когось із родини, яка організовує весілля, до технологічного процесу приготування пляцків, це сприймалося як доступ до великої таємниці та повної довіри (приготування салатів чи іншої їжі не мало строгої секретності). Запросити за хресну маму комістриню та отримати позитивну відповідь теж було показником стабільного статусу у сільській громаді. Добра комістриня, користуючись власною впливовістю, легко могла «поступити» похресника у якийсь пристойний інститут чи університет, з нею ніколи не псували стосунків менеджмент сільради чи колгоспу.
Бачив недавно фільм про специфіку використання кулінарії та кухарів у дипломатичному процесі СРСР при укладанні міжнародних угод. Фільм – так собі, щось віддалене. Думаю, якщо би хтось (письменник, який вміє писати) захотів створити літературний твір: роман чи сценарій, де центральною постаттю була б комістриня – це гарантований успіх для автора та тиражі для видавця. Звичайно, якщо до створення сюжетних ліній підходити із відповідальністю, не меншою від вимог доброї комістрині щодо пляцків.
Магія запахів Різдва
Пізніше, під впливом нашої розмови, Мирон Іваник напише блог на сайті IA ZIK.
У спогади дитинства вплітаються запахи Різдва. Цей аромат: розкритої мандаринки, досі згадується як передвісник Різдвяних Свят. Туди ж потрапляють приготування інгредієнтів для випічки: розтирання у глиняній макітрі різних мас для перекладених пляцків. Найбільша спокуса: облизати дерев’яну товкачку, адже на ній залишалася смачна суміш, якою розділялися коржі пляцка. На облизування було мамине табу із страшилкою: не облизуй, бо полисієш, як виростеш! Щось таки є у цих народних прикметах…
Не знаю, що змінює сприйняття запахів: вік, какофонія штучних запахів, генномодифіковані фрукти (не раз чув, що мандарини нині вже не такі) чи штучні ароматизатори для покращення збуту – але магія запахів Різдвяних свят залишається одним із найприємніших спогадів дитинства. Мабуть, міські діти тогочасного «совка» багато втрачали від неможливості побачити Різдво у селі, адже багатоповерхівки та певні ідеологічні обмеження нівелювали феєрію гостинності.
Приготування до Святвечора у господині займало доволі багато часу, адже «кулінарний протокол» передбачав певні пісні страви. Але до початку вечері якось все встигалося. Дивно, але транспорт встигав доставити всіх і вчасно: студентів із обласного центру чи трударів із далеких нафтових родовищ Сибіру або родину із сусідньої області. Запах ялинки (її ставили після радянського Нового року) вже наповнював кімнату. Торгівлі ялинками як бізнесу тоді ще не було, це прерогатива господаря хати та синів: сходити до лісу та знайти гарне деревце. У надвечір’я, коли ялинка вже в хаті (стоїть біля вікна як маркер для колядників: де співати), господар вносить оберемок соломи із традиційним віншуванням. Віншування – у кожного своє, передається від батька. Коли вносили солому, всім треба бути дуже серйозними. Внесена з морозу солома потроху наповнювала кімнату запахами літа. Але ненадовго, бо після цього господиня та діти приносили з кухні страви для Різдвяної вечері і аромати їжі були сильнішими від ялини чи соломи.
Букет запахів різдвяного столу міг змінити узвар чи інший напій. Може, накличу собі критику: мовляв, боркотун ностальгічний, але тодішній узвар був зовсім інший ніж той, що нині подають у рестораціях. Звичайний узвар (присутній у щоденній кухні) був із сушених яблук та груш. Різдвяний – міг бути доповнений ізюмом, медом чи іншими «акцентами» свята. Але: тодішній узвар був густішим від води і мав своєрідний запах. Куди поділася тодішня «густішість» та аромат у нинішніх рестораторів – не знаю. Можливо, «економлять на заварці» або спрощують процедуру якимось порошковими смаками.
Після «протокольних» страв пісної вечері на столі з’являлися пляцки (солодка випічка) та тістечка, тут у кожної господині свої секрети. Мені запам’ятався запах «дикої ружі» у солодкій випічці. Святвечір та наступні дні – коли треба із колядками обійти родину та сусідів, трохи притуплювали запахи та смаки. Але точно можу стверджувати, що сирник чи будь-який інший пляцок в кожній хаті був іншим: господиня має свої рецепти та секрети. Як і господар, який сам чи за допомогою майстра готував м’ясні вироби. Процедура різання свині – не для нинішніх роздумів про букети святкових запахів. А байки про невправних різників чи кабанчика, який не хотів помирати, залишаю для досвідченіших оповідачів.
– Слухаю вас, і не дивуюся, що ви як видавець працювали над підручником з етнопсихології.
– Виданий він був за матеріалами Вільного українського університету – «Нариси української етнопсихології»: ми його «переклали» з української мови 60-х років діаспори на сучасну, зрозумілішу у навчальному процесі. У той час, коли ми цю книжку робили, не було іншого підручника з етнопсихології. Якось перебуваючи у Києві, подарував йому знаному російському політологу, і він через якийсь час мені віддзвонив і каже: «Нам нема, що у вас робити – ви є інші».
– Інші. Це правда. І це не добре й не погано, це – нормально.
Галицька сіль
– А чи не пересолювали страв? Адже Старосамбірщина – батьківщина солі. Як це позначалося на місцевих традиціях, у побуті, у свідомості? Чи велися між людьми якісь особливі розмови на цю тему?
– Ні, страв в нас не пересолюють. Все в міру, все так, щоб смачно. А якщо серйозно, тема солі в тих селах навколо Добромиля в часи мого дитинства і юності була табуйована через чорну сторінку в історії Другої світової – трагедії у Саліні, урочищі поблизу села Салянуватки, де була соляна шахта. Про трагедію Саліни ми почули, коли Радянський Союз припинив існування.
– Я збиралася пожартувати куховарний пересіл-недосіл, а вам, чую, болить тема солі…
– Не збаналізована літераторами «сіль землі», а звичайнісінький натрій хлор теж тягне мене домів та спонукає до роздумів про рідну Добромильщину. Сіль тривалий час була еквівалентом валютного обміну на рівні зі сріблом. Соляний бізнес кілька століть був предметом важливих конкуренційних непорозумінь солеторгівців – чумаків-наддніпрянців та їх колег-бізнесменів – галичан. Приналежність до цього бізнесу була гарантією стабільних доходів. Бізнес-географія наших предків сягали Піренеїв та Балтики. Спроби регулювання – були предметом жорстких політичних компромісів та системної корупції у владі: майже як зараз. Приналежні до бізнес-імперії солеварів часто носили прізвище Зварич (ще досі трапляється), а тоді це було брендом.
Закінчилося це в один день. Червень 1941 року. Перші москалі зігнали активних селян із довколишніх сіл та містян. Німці наступали дуже швидко, виконати вказівку про розстріл такої кількості людей (понад 3600 осіб) – не було змоги, то ж їх живими чи недобитими покидали у соляну шахту. 3600 осіб у місті, яке мало менш як 5000 виборців!
Після того, як місто зайняла гітлерівська армія (це були словацькі вояки), навіть не було значної потреби створювати у місті комендатуру, поліцію та інший насильницький апарат нової окупаційної влади: совєтів просто ненавиділи.
Нинішній літній Добромиль із відчиненими вікнами автівок та російським шансоном із цих вікон: чому? Ще живі очевидці трагедії Саліни, вчителі та зменшення страху вже достатньо зробили для оприлюднення страшного злочину росіян перед Добромильщиною. Чому російська музика?
Дослідники нібито знущань українців над поляками-євреями-німцями: куди ви поділися? У соляну шахту російські садисти-окупанти кидали всіх заможних чи активних місцевих жителів, не перебираючи із національністю. Де ви є, «захисники» поляків, семітів та антисемітів? Чи гонорари за пам’ять не платять? То хоч приїдьте – помоліться, без гонорару. Кажуть, що щиру молитву небесна бухгалтерія зараховує у позитивний баланс.
Чому я хочу, щоб письменники їхали сюди? Ні, я не маю жодного інтересу до місцевої влади чи ґешефтів із місцевими бюджетами. Але невже історія української солі та економічна експансія українців у цьому специфічному бізнесі не може стати надійним тлом для серйозного літературного чи кінополотна, можливо телесеріалу? Чому героїв для шкільних підручників з історії нам імпортували з Москви і почасти продовжують це робити новітні холуї від історичної науки у новітньому менеджменті нашої освіти? Невже наші прозаїки разом із істориками не можуть створити образ героя із місцевих теренів, покинувши московський історичний «продукт» та опереткову хронологію, прив’язану до особистого життя всіх гетьманів? Школяру достатньо було б дізнатися про гетьманів-переможців, а лінюхів та лузерів зазубрювати, мабуть, не обов’язково. Взявши за основу реальне тло (люди – добували та торгували сіллю, захищали свою землю та свої бізнес-інтереси, створювали робочі місця): хіба це не заслуговує бути персонажем художнього твору чи підручника з історії? Бо відстань між ними (книжковими жанрами) дуже невелика. А для виховання патріотизму буде якраз. Бо патріот платитиме податки значно краще, ніж не патріот – звісно, коли впровадимо зрозумілі закони. Ми перестали були мрійниками…
З іншого боку: що заважає місцевим владцям «впасти на хвоста» до іміджу Форуму видавців – найбільшого в світовому україномовному середовищі книжкового дійства, запросити письменників та запропонувати їм свої місцеві, зовсім не містечкові сюжети – сценарії – легенди – містифікації? Не обов’язково трагічні, як із Добромильською Саліною. Це ж в рази дешевше від гнилих, корупційно-недолугих «інвестиційних» зібрань – форумів.
Нечитання, обмеженість, зверхність, пияцтво, безкультур’я, холуї та ще з десяток причин. Ті одинаки – мрійники або помирають (як мій однодумець – співорганізатор першого приїзду письменників на Гербуртівську авантюру, світлої пам’яті Володимир Горбовий), або їх не переобирають у наступні каденції, або стають «як всі» – дрібними чи більшими злодюжками.
Заважають чиновникам місцеві жителі, які із традиційною бойківською впертістю не хочуть покидати рідну землю у пошуках щастя на чужій землі. Адже від новітніх латифундистів та інших скоробагатьків черга стоїть цю землю забрати.
Запропонував якось владі одного містечка присвоїти урочистий статус «Почесний житель міста» відомій письменниці та виділити їй ділянку під будівництво – за те, що прославила це місто. Чим не на жарт розтривожив «директора» цього містечка: Положення про Почесного жителя немає, вільної землі немає, кворуму немає, ще чогось там бракує. Зрозуміло, що із нинішніми гонорарами письменник ніякого будинку не збудує, та й землі не хотіла. Йшлося про символ. Така-от роздвоєність: ви, письменники-журналісти приїжджайте, пишіть про нас, хороших. Інвестори – читайте їхні книги, їдьте до нас, везіть гроші. Ми вирішимо ваші проблеми, які самі перед тим для вас створимо. За ваші ж гроші.
У теорії це легко виглядає: письменник може написати твір, де тлом для сюжету буде якась маловідома крапка на карті світу. Далі – з’являється (або ні) туристичний потенціал, який, при вдалому збігу обставин (в т.ч. зацікавленості місцевої влади) може перерости у інвестиційний потенціал. Він, у свою чергу, може створити нові робочі місця. Далі – зрозуміло.
Та на ділі це виглядає зовсім по-іншому. «Ми – за реформи, але хай починають у сусідньому колгоспі, бо ми з кумом ще не всю землю тут хапнули… У жодному разі не роблю узагальнень. У будь-якій сфері є хороші, посередні та ніякі редактори, лікарі, соціологи чи пекарі. Але відповідальність людей влади є у рази вищою від звичайних, звиклих професій.
– Хотілося б, щоб серед хмари письменників також частіше траплялися відповідальні.
– Власне. Бо наразі що виходить – тільки й чути: «Я великий кабінетний перець, можу писати що завгодно, висмоктати з пальця якусь історію, і ще до виходу пілотного екземпляру казати, що там геніальне творіння». А навіщо висмоктувати? Це ж просто – сісти в маршрутку, дві з половиною години проїхати у село Стара Сіль, там ще живі люди, які порозказують ці живі історії, поділяться живими спогадами. Поїхати у Дрогобич, Дрогобич був солеварний завод, успішно існував маже 400 років тільки в останні десятиріччя його знищили… Грязі з Мертвого моря ізраїлтяни продають за величезні гроші. Вони створили міф свого товару. Чому ми не можемо створити міф солі? Тим більше, що це не такий вже й міф, це дійсно було. Сіль була основою будівництва добротних будинків, сіль була великим працедавцем. Чому про це не написати? Чому голландці, не маючи ніякої землі, можуть домінувати на світовому ринку квітів? А ми що? Новачкам у літературі хотілося б порадити перечитати спогади Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника чи Романа Іваничука. Джерелом натхнення був комфорт кабінетної тишини чи подорожі поміж людей, чистих душею і помислами?
Багатство, що під носом
– Старосамбірський район, Добромиль, Тернава – так і проситься цей край для розвитку туристичної галузі.
– Національний склад населення Добромильського повіту на 1938 рік: зі 102 тисяч населення – близько17 тисяч поляків, майже 8 тисяч євреїв, понад 1 тисяча німців. Війна їх розкидала по всьому світові, але могили їхніх предків залишилися тут. І природнім було би опублікувати прізвища жителів (ще до катастрофи 1939 року, коли почалася війна на наших теренах). Може, ностальгійний туризм (бо ще є описано понад 300 понять, що стосуються туризму) і не принесе якихось вигод чи прибутків (на перших порах). Але як один із напрямів розвитку моєї малої батьківщини – цілком реальна сфера, принаймні для самозайнятості місцевих жителів. Ось ці різновиди туризму, описані науковцями і які можуть розвиватися тут: автомобільний, агротуризм (зелений), аматорський, велосипедний, військовий та історичний, вихідного дня, в’їзний, грибний, етнічний, короткостроковий, лісовий, лікувально-оздоровчий, місцевий, неорганізований, рибацький, паломницький чи релігійний, сакральний, сімейний, сусідський (прикордонний), фототуризм, цвинтарний туризм…
– За аналогією паризького цвинтара Пер-Лашез?
– А чому б ні? Нині Пер-Лашез у Парижі чи єгипетські піраміди – це структурований бізнес. Львівський Личаківський цвинтар скоро буде таким. 30 тисяч поляків,євреїв, німців, які жили тут ще зовсім недавно, але через воєнні лихоліття покинули Добромильщину (частина загинула тут). Невже їхні нащадки не захочуть відвідати землю, будинки, могили своїх предків? Звичайно, поміж них знайдеться декілька політично стурбованих чи з різними формами психічних відхилень осіб. Можливо, їхні візити створять і певні проблеми. Але географія нинішнього проживання вихідців з нашого краю: тодішніх біженців від терору чи нинішніх біженців від бідності – цілий світ! Приїдуть вони сюди провідати могили своїх предків чи родину, яка все ж вижила – це промоція нашої землі на всю планету.
Поляки, німці, євреї – вони всі жили тут
– Поляки, німці, євреї… Які спогади дитинства у цьому плані?
– Це, швидше, спогад про спогад. Мама згадувала: село Чижки на Старосамбірщині, звідки вона родом, було полінаціональним, поліконфесійним. Коли діти ходили колядувати, вони не мали якихось застережень чи обмежень: на католицьке Різдво поляки ходили до українців, на наше – українці ходили до поляків колядувати, й ті виносили коляду. Ніхто з цього проблеми не робив.
Отримати заборону йти колядувати можна було тоді, коли в родині хтось помер (до такої хати протягом року не ходили колядувати). Можна було сплутати й піти із колядою до євреїв, і то не вважалося неприйнятним – бо діти є діти. Діти дружили. І звідки згодом взялися ці непорозуміння «українці-поляки» – це якісь дуууже великі ігри. Пам’ятаю, що баба Ганя і мама пробували зацікавити мене вивченням польської. Мама вчила мене колядки «Всьрут ноцной тціши ґлос сі розходзі, Встаньце, пастеже Бог вам сє вродзів…».
Мотивацією вивчення мови та колядок: якось там не дослівно – сіро, але пам’ятаю, приблизно таке: «Колись українці з поляками знову житимуть у мирі…». Який це стан «не миру» я зрозумів майже через 40 років…У нашій сім’ї при дітях не говорили про політичні перипетії Другої світової війни, про складнощі міжнаціональних та воєнних відносин цього періоду, не розповідали про знищення церкви, не нагнітали й не налаштовували ворожо до сусідів-поляків. Мої бабуся і мама із мотивацією для вивчення колядок виявилися кращими футурологами-політологами, ніж штатні та дипломовані «оракули».
Великі маніпуляції, які не мають відношення до міжнаціональних стосунків українського села, принаймні, декількох сіл періоду до 1939-го року, щодо яких я можу стверджувати, бо є спогади живих людей. Якби зібрати ті спогади і тут, і на Волині, то вони були б схожими. А те, що трапилося, то було інспіроване Першою світовою війною, яка, як не дивно, і до сьогодні є не завершена. Так-так, те, що ми маємо, – це є незавершені амбіції Першої світової.
Тернава завжди було полінаціональним – українці, поляки. Але тут цікавішою є ситуація з Добромилем, де було багато і поляків, і українців. У Добромилі я вчився в школі, цікавився його історією. Знайшов доморощеного історика, такого собі «божевільного» Ігоря Лазарика, історика від Бога, але без належної освіти. Він збирав спогади про Добромиль, пробував зробити книжку. І він мені коротко розповів, а пізніше це підтвердилося: з одного боку річки Вирви німці розстріляли євреїв (які там захоронені), прийшли червоні і з другого боку річки, буквально декілька метрів нижче за течією, розстріляли полонених німецьких солдатів. Гірка іронія долі. І ні тими, ні тими їхні громади чомусь не цікавляться. Десь у 1994-1995 роках заглибився у матеріали про євреїв, звернувся у гуманітарну місію Держави Ізраїль у Києві – тоді тільки-но відкрилося консульство в Україні. Кажу: готую книгу про Добромиль, в якому свого часу була потужна єврейська громада, отож, може б, дослідники з Ізраїлю приїхали, я допоміг би збирати матеріал. У відповідь почув: «Мы не занимаемся этим… Мы не дадим вам визу в Израиль, но если хотите, можете приехать – договоримся». Але ж я не прагнув жодної візи. Мені йдеться про збереження пам’яті, історії. Неприємно. Але ще більше було прикро, коли Добромиль різними медійними маніпуляціями перетворили на осередок антисемітизму. Та там слова такого як «антисеміти» не знають. Це я про ситуацію, коли у дворі одного з добромильських будинків, в якому під час окупації жив нацистський офіцер, виявили мацеви – єврейські могильні плити, ними було вимощено подвір’я. Але ж ніхто інший, а самі добромільчани забили на сполох щодо тих плит, що це наруга над померлими. Громадські активісти зі Львова і вихідці з Добромиля ці мацеви витягли, зібрали докупи, в одному місці, і зараз вони дивляться до сонця, до неба, до Бога, а не до землі. Та комусь був вигідний скандал і провокація проти Добромиля.
Мимовільна цитата з Майка Йогансена
– Цвинтарі цвинтарями, але у цій місцевості мав би розвиватися зелений, оздоровчий туризм. Природа українського Підгір’я запам’ятовується особливим характером: виразність у поєднанні із якоюсь чуттєвою лагідністю. Ліси, вода, повітря…
– Мрію про об’єднання людей, вихідців з цього краю, які хотіли б популяризувати свою батьківську землю. Я готував книжку про історію Тернави, хочу, щоб там йшлося і про це об’єднання. У двох місцях біля Тернави спостерігається підтікання води із агресивним запахом сірководню. Кажуть, приїздили у досовєцьку епоху ту воду пити панство з Кракова. Значить, там є певний запас цінної лікувальної води. Не знаю, чи промисловий, але є. Потрібен господар, який проведе геологічну розвідку. Бачте, Східниці, Трускавцю пощастило на людей з бізнесовою жилкою, то, може, й Тернава доживе до такого щастя…
Зовсім недавно ми вибралися на шашлики під Гербуртову гору, то мої друзі без жодного остраху черпали долонями воду з джерела й пили! Ви коли востаннє пили воду із річки? А там досі п’ють, і ця вода, хай зміліла і безсила (вже мостів не рве), залишається смачною, не потребує фільтрації, її можна пити без остраху.
Такими ж, як і ця вода, є нехитрі розповіді моїх земляків про життя-буття, непростий моральний клімат під час закордонних заробітчанських буднів там. А тут, на батьківщині – про дикість чиновників, безвладдя правоохоронців, «ціни» в університетах для їхніх дітей, коли «педагоги» дізнаються, що батьки заробляють на хліб насущний за кордоном.
І тут мимоволі з’єднуєш щось із «теорії», адже профільними книгами нашого видавництва були університетські підручники. Створення робочого місця у туризмі коштує у 20 разів менше, ніж у промисловості. Яке робоче місце чекає тих понад 70 тисяч студентів-не львів’ян (які приїхали до Львова вчитися) – вихідців із районів області, в тому числі майже 3 тисячі жителів Старосамбірщини? Та ніхто їх тут не чекає. В кращому разі батьки (або батьки молодої сім’ї) у складчину куплять їм тут квартиру (чи зберуть на перший внесок для квартири). Майже єдине джерело цих коштів – заробітчанські «відкладення», які вже традиційно – етнопсихологічно – роблять батьки за принципом «ми мучилися, хай дітям легше буде» чи «вчися, дитино, аби сь не робив тяжко».
Добрі знання і хоча б мізер розуміння інвестиційного ресурсу батьківської землі може дати робочі місця на своїй землі – це сільський зелений туризм. Теорія описує близько 300 видів туризму і, мабуть, найцікавішим для районів Карпатської України є цей різновид. Якщо коротко: туризм вихідного дня: у четвер житель міста взяв «відгул» на п’ятницю і три дні (п’ятниця, субота, неділя) поїхав у карпатську садибу (100-150 км, дві години їзди) – і вже міні-відпустка. Міський житель готовий платити за молоко, картоплю та іншу їжу за цінами Галицького ринку Львова, а за готову їжу – ресторанну ціну.
Якщо цього студента навчити робити бізнес у батьківській хаті та задіяти трохи батьківського «інвестиційного» ресурсу не на сесії у виші чи на подачки чиновникам, а у сільський зелений туризм – це обов’язково вийде! Давно пропагую цю діяльність, ще з часу першого в Україні підручника цієї тематики. Років із 8-10 тому зробив таку книгу. Десь в 2008-2009 роках Львівська обласна рада прийняла програму розвитку цієї сфери. У бюджет заклали близько 2 млн грн. Не маю права стверджувати, що гроші розікрали, але єдиний на той час профільний підручник цього напряму – купили «неймовірну» кількість – аж один!!! примірник. І той придбала не обласна рада за програмою сільського зеленого туризму, а замовила рядова бібліотека.
Недавно знайшов у Майка Йогансена слова, які стосуються нас, українців. Прочитайте – краще не скажеш:
Народ, про який ти кажеш, дійсно чудний народ. Він створив чудесну музику і надзвичайне малярство, що його примітиви здаються паризьким митцям за акме досконалості, небувале декоративне мистецтво. Він скомпонував епічні пісні, незгірші від кодексів Гомера. В особі своєї інтелігенції він навіть спромігся на таку-сяку літературу та, хоч і паршивеньких, істориків літератури.
І от цей самий мистецький народ, що дорівнюється в художній умілості навіть негрському, а не тільки японському талантові, цей самий народ зовсім не розуміє краси. Краса для нього не існує.
У цій прекрасній ріці він убачає тільки деякий спосіб комунікації – можливість пересуватися довбаним човном. Крім того, він хижацькими методами винищує в ній рибу і в плесах її качок…
Ці гори для його просто нерівні місця, на яких не можна орати землю, а плеса, саги й затоки – це, на жаль, затоплені водою сіножаті…
Ліс! Він хотів би вирубати цей ліс і продати його. Очерета! Він косить їх і укриває ними свою злиденну, погану хату. І навіть оту сіру чаплю, що летить над бором, він з’їв би, коли б міг її спіймати, хоча вона, та чапля, страшенно одгонить рибою.
Я син свого народу, Альчесто… Я спав під очеретяним дахом і я забив колись рудого собаку, щоб пошити собі на зиму шапку з його шкіри.
Тепер я викопую з книги професора Струве інтеграли. Я хочу вивчитися робити краще життя. Десять років, Альчество, – це дуже короткий час, і за десять років трудно підняти життя, налигане двома стами років рабства».
Дуже шкодую, що не прочитав цього автора років 20 тому. Мабуть, по-іншому будував би свою редакторську кар’єру. Йогансен із болем писав про трагічність несприйняття краси. Написано майже 100 літ тому, а що змінилося? Ми й нині, «на нашій, не своїй землі» продовжуємо не помічати її красу, а в останньому абзаці цитати маємо добавити «трьома стами років рабства».
– І що робити? Як навчитися робити краще життя?
– Більшість цих проблем лежать у площині порозуміння політиків та моральних людей. Я бачу поняття «політика» ледь ширше, аніж щоденні теле- та інші новини про Верховну Раду, Кабмін та інше. Мені імпонує позиція, яку сповідував за життя Євген Сверстюк: «Я двадцять років редагую газету – це теж політика», – казав він. Думаю, що внаслідок повернення до первинних термінологічних понять: «еліта», «культура», «закон», «політика», а це ще можуть здійснити – інтелектуальні та моральні авторитети нашого народу – ми значно спростимо собі життя, опустимо на належне їм місце покидьків, які присвоїли собі функцію вирішувати майбутнє нашого народу внаслідок захоплення влади.
Наша вулиця при асфальті
– Так, Тернава чи Тарнава називається ваше село?
– У картографії позначили наше село як Тернава. Але місцеві називають його через «а» –Тарнава. Якщо людина каже по-картографічному – значить вона не з цих місць. Очевидно, географи написали по-своєму для того, щоб уникнути плутанини: на іншому кінці Старосамбірського району є село Тарнавка. Хоча назва Тернава для мого села, вона точніша, бо дууже багато на наших теренах терену. І якщо б село мало свій гімн, то він би починався словами: «Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає…».
– Чи багато ваших, з вашої родини залишилися у Тернаві?
– Живуть або періодично відвідують усі вихідці з батьківської хати, Іваники. Мабуть, спогад прив’яжу до цілої вулиці. Наша вулиця тягнеться при асфальті, вздовж траси Нижанковичі-Самбір. А сама Тернава йде вгору, у ліс (там є Тернава і Поляна), і вниз – там, де село П’ятниця і німецька колонія Розенбург. Вулиця, де наша хата, понад 50 річної давності. Дві третини людей виїхали – до Львова, Самбора, Дрогобича, до Італіі. Будинки змінили власників. Найдинамічніше зміни відбувалися тоді, коли розвалювалися колгоспи, і зараз цей сумний (а, може, природний) процес триває. Чому виїхали? У пошуках кращого місця роботи, кращої долі. Чому продавали будинки? Та тому що там не було кому жити.
– А зараз?
– На Різдво і на Великдень всі сидять за батьківським столом у батьківській хаті – сім’ї старшого й молодшого братів, сім’я сестри. (Як є в етнопсихології, зазвичай, хата залишається тій дитині, до якої батьки прив’язані найбільше).
Скільки таких хат у селі, де вся родина сідає за столом? Думаю, небагато. Роз’їхалися по америках, канадах… Помітив: з кожним роком приїжджають все менше і менше тих міських жителів, які на тимчасовій чи постійній міграції. Хоча автомобілів під церквою дуже багато. І, мабуть, повториться ситуація 100-110-річної давнини, часів міграції з Галичини на Американський континент: перше покоління ще прагне повернутися, покоління, яке народилося на чужих землях, – в рази втрачає інтерес до батьківської землі. Те саме буде зараз. З тимчасової еміграції людей ще можна повернути, якоюсь надією. Якщо дати перспективу цій землі, люди, які на тимчасовій еміграції, можуть повернутися. Але якщо вони заберуть своїх дітей в Італію, то це буде сумно.
– А нові люди? Он, Галя Вдовиченко має на Старсамбірщині хатку…
– Галина Вдовиченко – це виняток. Вони купили будиночок у прекрасному селі. Але: скільки в неї було книг до «Тамдевін. Замок Гербурта» і після «сільської осідлості»? Впевнений, що у міській суєті та «екології» справжня муза не хоче прилітати. Мабуть, це складова творчості багатьох людей (кабінетного Жюля Верна не враховуємо). Але без мандрівок Карпатами ми не мали б Франкового «Захара Беркута» у його книжковій чи фільмовій інтерпретації. Без польових досліджень таке створити неможливо. Вже розповідав, як пропонував владі одного містечка присвоїти звання Почесного громадянина гідній цього письменниці. Я здивувався реакції… Адже для того містечка, для тої вільної землі, яка заростає кущами, моя пропозиція – це був би безпрограшний варіант. Такої землі – повно… Казали б, скажімо, як зараз кажуть: «О! це те село, де хата самого (тут прізвище відомого художника)?».
– ???
– Є на Старосамбірщині село, де кілька художників, серед них Іван (відоме прізвище), купили собі дачі. Там закрита мистецька тусовка, вони не популяризують це місце. Чому б не створити такі середовища? Кожен голова сільради чи райради міг би це зробити. Чому не хочуть, не знаю. Обмеженість? Тупість? Але сільські люди, які там живуть, вони не є тупі. Вони в чомусь інші. Звичайно, вони не віддадуть своєї землі, але вона й не є їхньою: господар має щось біля хати, ну то й має, а я кажу про землю більших, промислових масштабів.
– Може, причина криється у ставленні до чужаків?
– Я не помітив якогось нехорошого ставлення до «чужих людей». Як приклад, перша, Помаранчева революція. Приїхали спостерігачі, приїхали з відверто агресивними настроями, у своїх шахтарських одностроях «наблюдать» за виборами – луганські, донецькі шахтьори в чорних одностроях та шахтьорки із дивакуватими зачісками та шапками. Перший день вони надзвичайно вороже ставилися – їжі не торкалися, «бо бандери можуть отруїти». Спочатку принципово російською говорили, потім десь переходили на українську, наші переходили, російською говорили з ними… І коли завершився підрахунок голосів й були поставлені печатки, настав час, як кажуть в Тернаві, гульбану. І коли сіли до столу, там вже не було ані донецьких, ані не львівських. «Донецьких» не сприймали як чужаків, які приїхали з відверто агресивними намірами. Навпаки, старосамбірці своїм ставленням загасили їхню привезену агресію. Хоч вони лишилися при своїх поглядах, при своєму кандидатові, наші місцеві – при своєму, але це не заважало спілкуватися мирно й бути людьми.
З дитинства пам’ятаю, влітку на Старосамбірщину приїжджали й російськомовні діти (скажімо, з Луганської області). Ми з ними абсолютно нормально спілкувалися… Мій сусід привіз собі після війська дружину-кореянку, то вона, до слова, тепер найвідвертіший оборонець греко-католицької віри.
Священики
– Сьогодні з нами за столом, після того як ми всі гуртом урочисто відкрили пам’ятний знак, присвячений 400-річчю друкарні Гербуртів, був отець Михайло Демків. Вразив присутніх тим, скільки пісень українських партизанських, стрілецьких знає…
– З ним я познайомився хіба там. Отець Михайло, справді, дуже колоритний. Відчувається: він – центр культурного життя в селі. Ми бачили по тих людях, він їх привів під дощ і вони стояли на урочистостях, бо важлива подія. За традицією, люди коли йдуть до церкви, не снідають. Ми там були о 14.00. Вони службу відстояли, не пішли поснідати, а рушили за своїм парохом, бо він сказав, що так треба. Безумовно, він є для них моральним авторитетом…
– У піснях отця Михайла згадувалися хлопці з лісу. Цей край у минулому – партизанський, сильний був рух опору.
– Вперше про бандерівців почув на пасовиську від діда, який мав стосунок до повстанського руху. Як пізніше виявилося, і у батьковій, і у маминій родині були ті, хто допомагав повстанцям. Тоді весь народ допомагав. Але дітей берегли від цього. Навіть дорослі дядьки, коли чарку випивали і щось там говорили про повстанський рух, то слова «бандерівець» не вживали, а казали: «лісові хлопці», «лісові хлопи», «хлопці з лісу»… Так, і пісень про них чимало.
Нам з 5-6 класу подавали таку історію, яка була слугою режиму. Скажімо, трактування йшло – угодні чи не угодні ті чи інші гетьмани. Радянський Союз – великий казан, де перемішувалися народи, й таку «історичну» мішанину нам згодовували. Знати історію свого народу, яка починається з історії власного роду, сім’ї, було не те що заборонено, а ризиковано. Чому? Бо за тоталітарних режимів правдива історія небезпечна для тих, хто нею цікавиться «поза програмою». Скільки їх, правдошукачів, постраждало, загинуло… Скажімо, після Другої Світової, у криївках підпільного руху опору проти радянської влади на Галичині було лише півтора відсотка населення. Це формально, але насправді підтримував «хлопців з лісу» весь народ. Ставити собі запитання «Як моя родина поводилася за тієї чи іншої влади?», заглиблюватися у народні традиції – у цьому вже небезпека. Хоч це і є історія здорового глузду. Вища історія для кожного має починатися з історії своєї Тернави. Це те, що зараз дуже потрібно Україні. Це те, що нас втримає господарями на своїй землі.
– Може, знайдеться фольклорист-літератор, який запише за отцем Михайлом Демківим пісні, які він знає… Якщо ми вже зайшлося про священиків, небайдужі люди підготували, а заробітчани оплатили підготовку та друк книги про Северіяна Гнатюка…
– У Тернаві жив-був дуже колоритний греко-католицький священик, який не підписався під радянську авантюру, пішов у підпілля. Вийшла книга Івана Паламара «Отець Северіян Гнатюк, василіянин», там описаний такий епізод з часів Другої Світової: «Тільки-но вийшов на тверду добромильську дорогу, аж тут його наздогнав броньовик. Обігнавши священика, машина загальмувала, зупинилася. Відкрилися дверці, виглянув німецький офіцер, і привітавшись із священиком, з подивом запитав по-німецьки, чому той ще не виїхав, адже за якусь годину-другу тут будуть радянські війська, а з ними прийде й безбожна радянська влада, яка знищить церкви, монастирі, не пожаліє і духовних осіб. Офіцер запропонував йому місце в машині та їхати з ними на Захід, за кордон… Та отець, подякувавши за пропозицію, відмовився і сказав у відповідь, що не може поїхати, бо «де стадо, там повинен бути і пастир». І впевнено пішов дорогою далі до монастиря…». Згадується визначний педагог, лікар Януш Корчак, який відмовився від порятунку і пішов із своїми вихованцями-дітьми у газову камеру – загинув у 1942 році у гітлерівському таборі смерті у Треблінці
Северіян Гнатюк позбувся сану, але правив таємно, мав послушників. Всі знали, що він священик, але голова колгоспу взяв його садівником у колгосп, дав великий шмат землі і священик насадив прекрасний яблуневий сад (на жаль, зараз сад у дикому стані). Люди зберегли церковний одяг священика, з шаною і вдячністю згадують про нього. Може, не всі місцеві вчителі готові розповідати дітям про великих героїв Януша Корчака та Омеляна Ковша, які пішли за своїми вірними на смерть. Але, якщо місцевим педагогам не дати книг про своїх, місцевих героїв (а кожне місто чи село має своїх героїв), то і далі виховання патріотизму буде здійснюватися на базі книг чи теле(кіно)продукту, які і нині імпортує нам сусід-агресор. Допоки експертами з героїв та постачальниками бібліотек будуть однодумці табачників, наша література не народить своїх тютюнників, і тут вже наш вибір: кого хочемо бачити у керівництві освітою та інформаційною безпекою нашої держави.
– А як звали голову колгоспу, вочевидь, гідну людину?
– Юліан Петрович Чучка. При ньому у 1962 році заклали 16 гектарів саду і призначили садівником священика Северіана Гнатюка. Відтак місцева влада фактично врятувала його від виселення після багаторазових відмов зректися греко-католицької віри і перейти в офіційну тодішню релігію .
Добрим словом згадує Тернава мого дядька, Івана Михайловича Кметика. Він чотири чи п’ять каденцій був у нашому селі головою сільради – за рознарядкою «міцного блоку комуністів і безпартійних». Коли прийшли совіти, село мало три церкви, і попри приписи доктрини ліквідовувати релігійні споруди, ці три церкви вціліли. Одну з них місцеві засадили кущами так, що її не було видно. Другу пробували «перепрофілювати» на склад міндобрив. Але (якимось чином, методом компромісу голови сільради і голови колгоспу) зробили там не склад хімікатів для сільського господарства, а склад зерна, що краще для стін. Ще одну, третю, церкву не чіпали, бо вона при цвинтарі, а цвинтарні церкви не рухали. Таким чином, всі ті культові споруди, які були у селі, пережили лихоліття безбожництва. Вони «вижили», мабуть, тому, що ті, хто був при владі у Тернаві, Добромилі виконували свої обов’язки силового апарату з 10-ї до 18-ї години, а у неробочий час перетворювалися на нормальних людей. Все було на рівні компромісу силовиків, правоохоронців, партійних функціонерів: можна гнобити від 10-ї до 18-ї години і крапка, далі все по-людськи.
– У позаробочий час були трохи патріотами
– … і якщо наводити паралель, порівнюючи Львів 15-річної давності і сьогоднішній (включно з фасадами, коли вікно прорубується і робляться двері), подумати, хто гірший – тодішні варвари чи теперішні? Хто гірший – тодішні чи сьогоднішні? Я не знаю, кого більше треба судити. Але факт – у Тернаві збережено храми.
Хліб робиться чистими руками
– А, може, це не в останню чергу питання людських якостей, ставлення до справи, питання, які еліти маємо… Не просто владу, а еліту…
– Еліта, хм. На цьому слові мені часто згадується мій батько. Колись дітям у школі проводили екскурсії на виробництво. Так от, у третьому чи у четвертому класі нас повели у тернавську пекарню, де тато працював майстром. Він випікав дуже добрий хліб. Коли йшлося про чиєсь весілля чи поминки, всі чомусь хотіли, щоб на столах був хліб з батькової зміни. Хоча технологія була одна, але зверталися до Дмитра Іваника, мого тата…
Пригадую свою радість: однокласники слухають батька! Він розповідає про технологічний процес, про замішування тіста, про те, який він складний. А починає розповідь словами: «Діти, пам’ятайте: хліб робиться чистими руками»…
Хліб робиться чистими руками! Оці татові слова не забуваю.
У кожного з нас свій хліб. І у тих, хто біля керма влади – також. Еліта – це, мабуть, чисті руки. Мого батька цінували за його роботу. І я собі часто думаю: чому словники, книги, які готую до видання, мають бути гіршими, аніж хліб, який випікав тато? Все у житті мало б робитися чистими руками.
***
Ми повернулися додому майже вночі. Відчуття наповненості емоціями й новими знаннями, день – як одна година. І як повноцінна відпустка. Так буває, коли вийдеш із замкненого кола одноманітних буднів в одному місті, тупцяння на одному місці, вирвешся за прапорці обов’язків й навіювань, що не можеш цього зробити, бо мусиш, мусиш, мусиш… А варто лише з певними людьми й певним настроєм взяти й від’їхати бодай на 200-100-60, а то всього-на-всього10 кілометрів, щоб примандрувати в один клаптик, один фрагмент інших, непідручникових, історій – історій конкретного краю. А відтак – у зовсім інший день.
Тетяна Вергелес
Фото: Оксана Прохорець
