Як українці ставилися до сонця?

Сонце – яскрава денна зірка – серед небесних явищ є на першому місці. У переважній більшості релігій поняття бога на небі співвідноситься з поняттям сонця: бог сонця знищує морок, усе непевне і зле, що пов’язане з темрявою.

Сонце в народі називали Богом, царем, князем, сонцем божим, чадом божим, сонцем праведним, сонцем красним, сонцем світлим і трисвітлим. Сонце закликають у піснях, голосіннях, замовляннях, при цьому часто його називають “матінкою”, “матушкою”; його просять визирнути, освітити і обігріти землю, подарувати красу (тобто осяяти світлом і очистити лице); його запитують як всевидющого і всезнаючого бога про те, що відбувається в далеких місцях; у нього просять заступництва і допомоги в різних випадках; до нього звертаються, скаржучись на біду й недолю.

Сонце шанували на Русі у вигляді доброї турботливої жінки, бабусі – Матушки Красного сонця. Але цей образ не мав втілення у народних обрядах.

У цій ситуації вбачається зовсім нова, самостійна риса, перелом у міфологічних поглядах руського народу, що могло бути під впливом суворих кліматичних умов країни. Сонце в образі жінки зовсім невідоме у північних слов’ян, де втіленням палючого сонця був воїн-переможець.

У слов’янських колядках, в яких прославляється удатна сім’я, господиня порівнюється з Сонцем, а господар – з Місяцем; в українських та білоруських колядках є ще й навпаки, у російських же піснях та замовляннях сонце буває тільки жіночої подоби.

Один із дослідників слов’янської міфології С. Бергман у назві слов’ян вбачав вказівку на давній міф про їхнє походження від Сонця і припускав перестановку звуків: свал (сваліус) – слав – слов’янин, тобто той, що походить від Сонця. Сонцепоклонниками називали слов’ян арабські письменники ІХ-Х ст. Те, що серед богів, яким поклонялися слов’яни-язичники, багато опікунів Сонця – Сварог, Сварожич, Ярило, Даждьбог, Руєвит, Поревит, Поренут, Яровит, Хоре, Радегаст, Світовид – підтверджує велике пошанування Сонця давніми слов’янами. Зміна погоди, пори року підводили до думки, що верховне божество Сонця вмирає і відроджується. У Сонці вбачали живу істоту, говорили: Сонце прокинулося, Сонце сідає, Сонце грає.

Від імені Сонця віщували жерці і князі, ним присягалися під час укладання угод. Усі календарні обрядові свята – Купала, Калита, Масляна, Коляда, Йордань – посвячені Сонцю. У піснях та хороводах під час цих свят славили Сонце, просили в нього добра, врожаю, гарної погоди. У “Слові о полку Ігоревім” автор говорить про Сонце як про живу істоту: воно розгнівалося і своїм палючим промінням нищить воїнів князя Ігоря.

Є згадки про те, що люди приносили жертви Сонцю, виконуючи роботу в заборонені дні та часи: кидали вгору, до Сонця тріски, траву, попіл тощо.

Дійшло багато легенд і переказів про Сонце. Наприклад, те, що давні вважали Сонце велетнем, який мав світлоносний і теплотворний одяг, одягав його, щоб зігріти й дати тепло усьому білому світові. Коли Сонце-велетень бачив якісь негаразди, лихі справи людські, він закривав у смутку обличчя – так відбувалося сонячне затемнення.

Є християнські перекази про те, що вночі Сонце йде під землю і пливе підземними водами, а вранці не може піднятися на небо без сторонньої допомоги. Йому допомагають чорти, що живуть у підземному царстві. Вони викочують Сонце на небо, при цьому обсмалюються, тріпочуть руками, і багато їх гине. Але, коли чорти тріпочуть руками, з краплин, що струшуються, народжуються нові чорти, які котитимуть Сонце наступного ранку. І так відбувається безкінечно. Звідси повір’я, що не можна помивши руки струшувати краплини, бо з них чорти вродяться.

У християнській символіці сонце, яке завжди з’являється на сході, є втіленням безсмертя і відродження. Образ Ісуса Христоса пов’язувався з сонцем: на мозаїці IV ст. Ісус зображений подібно давньогрецькому богу сонця Геліосу на сонячній колісниці у вінці із сонячних променів.

Про Сонце є також багато казок, де воно виступає жоною Місяця чи його сестрою. У більшості казок Сонце допомагає бідним, гнобленим, а підступних, злих карає. Є казка про Сонце, чому воно міниться тричі на день. Ця казка має ще язичницькі витоки (Троян – трисвітле Сонце). Нібито живе в морі прекрасна царівна (Морська панна, у казках – Анастасія). Сонце коли сходить, задивляється на неї. Морська панна хлюпне водою на Сонце, воно засоромиться й почервоніє. А як підніметься Сонце високо, озирне землю, повеселішає і засяє, стане світлішим. Котиться Сонце до моря, заходить, знову бризне царівна водою, і знову Сонце червоніє.

Сонце – найближча до Землі зоря, головне світило нашої планетної системи. Це величезна розпечена газова куля, розмір якої у 109 разів більший від розміру Землі, об’єм Сонця у 1300000 разів більший від об’єму Землі, а маса – у 333000 разів. Температура всередині Сонця досягає 15 млн. градусів. Сонце є для Землі невичерпним джерелом світла і тепла. Під його впливом відбуваються геологічні зміни поверхні, формується клімат. У XX ст. учені відкрили джерело сонячної енергії: це реакція перетворення водню в гелій у надрах Сонця.

Джерело: Український фольклор

А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини

Дякуємо!