Сповідуючи християнську мораль та родинний пієтизм, всі Грушевські особливо шанували Різдво та Великдень, не забуваючи при цьому споконвічними «Христос народився!» та «Христос воскрес!» вітати всіх рідних, друзів, приятелів, знайомих. Для реконструкції цих урочистостей Михайло Грушевський залишив унікальні джерела — щоденники, спомини, автобіографії, листи. Послуговуючись ними, спробуємо відчути та передати цього разу Великодні приготування та святкування в різні роки: від 1890-х до початку 1930-х.
Перші відомості про Великодні свята в житті Михайла Грушевського черпаємо з його щоденника студентської пори, яку він сам охарактеризував як «гостру полосу релігійності». Саме ця «підвищена релігійність» визначала його настрої у ці дні: «[…] не спалося мені під Пасху, ні на діяніях, ні на утрені, ні на служенії; на хрестовому ході стало мені дуже радісно або краже [сказати] — умілітельно, аж слези підступили; […] молився Богу, щоб він воскресив нас з своїм воскресеніем» (1 (13) квітня 1890 р.). Рідні були далеко: батьки — у Владикавказі, бабуся та дідусь — у Сестринівці, тому на Великдень студента Грушевського сирною пасочкою пригощала щиро закохана Ганна Ямпольська.
Після закінчення університету «полосу релігійності» змінюють масштаби науково-організаційних проектів професора першої кафедри української історії. Вона стає основою глибокої духовності та високої моралі, родинних традицій.
Зі щоденника львівського професора дізнаємось, що Великдень 1904 року (28 березня (10 квітня)) він разом із Іваном Франком зустрів у дорозі з Венеції до Риму, куди дістались надвечір. Дружина Марія з донькою гостювали у старшої сестри Олімпії Левицької (з дому Вояковських) в Скалі над Збручем, звідки вітали матір Михайла Сергійовича листівкою, що тепер зберігається в музейній колекції. Цю ж приємність дозволили собі вже втрьох, Михайло, Марія та Катерина Грушевські, і у 1908 році (13 (26) квітня). «Наш Великдень» зустріли на римському пагорбі Пінціо. Свої замилуваннями пам’ятками Італії М.Грушевський передав у серії белетризованих розповідей «По світу. З подорожніх вражень».
Наступні два роки, 1905-й (17 (30) квітня) та 1906-й (2 (15) квітня) святкували у Львові. На Великдень 1906 р. завітали молодший брат Олександр з матір’ю. Після служби з приятелями — акторами Миколою Садовським та Марією Заньковецькою, письменником Іваном Франком, етнографом, фольклористом і літературознавцем Володимиром Гнатюком, письменником, бандуристом і композитором Гнатом Хоткевичем — «ходили разом на прохід, і так пройшов цілий день аж в ніч».
Великодні свята 1907-го (22 квітня (5 травня)), 1909-го (29 березня (11 квітня)) та 1910-го (18 квітня (1 травня)), як і Різдво, Грушевські зустрічали у Києві: парафіяльна Благовіщенська церква, Софійський собор, прогулянки з донькою Кулюнею Хрещатиком. У флігелі на Паньківській, 9, де нині музей, 1909 р. приймали гостей: троюрідного брата, лікаря і громадського діяча Олександра Черняхівського з дружиною, письменницею Людмилою Старицькою-Черняхівською, професора Університету св. Володимира філолога Володимира Перетца, акторку Марію Заньковецьку, педагога Ганну Берло. А ще були традиційні «візити» до Лисенків, Чикаленків, Перетців, Черняхівських, Карачевських, Леонтовичів, Стешенків, Марії Заньковецької, Катерини Антонович, Людмили Драгоманової.
Були і сумні Великодні, зокрема 1913 року, коли все свідоме українство здригнулося від звістки про смерть Михайла Коцюбинського, який помер за два дні до цього світлого дня — 25 квітня. Свою некрологічну замітку під назвою «Сумний Великдень» М.Грушевський розпочав словами: «Великдень — свято радісне — навіть обов’язково. Навіть в церкві читають поучення Златоустого, наказуючи радіти і тішитися великим днем у всяких обставинах і при всяких умовах. І, одначе, все-таки трудно тішитися […]: веселий великодній передзвін звучатиме різким контрастом з сумними настроями українського громадянства. Урвалося віщеє серце, спинилось гарячеє серце. Відлетів геній краси…»
Великдень 1917 року, як і рік в цілому, був особливим. Саме на свята, 6–8 квітня, Центральна Рада скликала Всеукраїнський національний конгрес. Делегати конгресу з усіх українських земель підтвердили, що М.Грушевський є визнаним лідером, «батьком» нації: таємним голосуванням його майже одноголосно було обрано головою УЦР. Про цей урочистий момент, що припав на Великдень, вчений писав: «Останній день з’їзду був […] моїм тріумфальним днем — найбільшої почесті, котрої я коли-небудь зазнав у житті»
Запам’ятався цей рік і тим, що він аж до 1923-го був останнім, коли Грушевські святкували Великдень. 5 років еміграційних мандрів (Прага, Женева, Париж, Відень, Баден) були сповнені ностальгічними настроями, а свята — споминами про недавнє минуле. «Від 1917 р. ми не справляли свят, а тепер жінка і донька моя з Теклею постарались обновити старі традиції», — писав Михайло Грушевський до львівського приятеля Кирила Студинського 8 квітня 1923 р. Ці відроджені традиції яскраво змалювала в листі з Бадена до Києва донька Катерина: «Вчора ми з Теклею [домашньою помічницею] їздили до церкви до Відня, щоб бути на утрені і посвятити пасочку і яйця. Се від 17 року ми вперше знов їмо свячене. В церкві натиснулись добре, а потім вертались закуреним потягом і ще з вокзалу бігли порядно, але все-таки в церкві були, так як має бути, а часом здавалось навіть, що все по-старому і що ми не на чужині».
Повернувшись 1924 р. з чужини, Великдень зустрічали родинно на Паньківській, 9.Традиційні «візити» початку 1900-х рр. назавжди залишилися в спогадах про давнє—недавнє минуле…
Світлани ПАНЬКОВА
Джерело: Фотографії старого Львова
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини