Вулиці Львова: Перший львівський парк – вулиця Лисенка

Замок Куркового братства, солодкі грушки з дитинства та давні розписи, замальовані радянською владою: сьогодення колишньої Стрільницької вулиці.

З вулиці Чигиринської – попередньої зупинки нашої подорожі Львовом – повертаємось до середмістя, туди, де колись були міські вали. Звідси на схід – до міста Глиняни й далі на Київ – вів Глинянський гостинець, частина якого сьогодні є вулицею Лисенка.

До 1871 року вулиця була поділена на дві частини. До перехрестя з теперішньою вулицею Заньковецької вона називалась Стрільницькою (на честь стрільниці, себто тиру), далі – вулицею Святого Антонія – за назвою костелу на Личаківській. 1871 року дві частини об’єднали й перейменували на вулицю Куркову на честь Куркового братства, що існувало у Львові з п’ятнадцятого століття й гуртувало стрільців – оборонців міста.

Назва «куркове» походить від польського kurek – півень. Саме півень був символом братств міщанської самооборони у Львові, Кракові та інших польських містах. Куркові стрілецькі братства існують у Польщі дотепер: їхні учасники влаштовують змагання із влучної стрільби та, як у давнину, проголошують найкращого стрільця «Курковим Королем».

Будинок братства, стилізований під середньовічний замок, збудований у колишньому саду Чечевичів 1826 року. Саме тут (зараз це Лисенка, 23-а) 1868 року відбулись установчі збори майбутнього товариства «Просвіта», а 10 березня 1869 року організовано перший у Львові шевченківський концерт.

За радянських часів у будинку був тир. Приміщення колишнього братства використовували також для репетицій ансамблю пісні й танцю Прикарпатського військового округу. За незалежності будинок реставрували, й два роки тому тут облаштовано музей визвольної боротьби.

На перехресті вулиць Лисенка, Короленка та Просвіти – сквер, де 1994 року з нагоди 125-річчя товариства «Просвіта» встановили пам’ятну колону роботи скульптора Василя Ярича.

У роки німецької окупації вулицю назвали Угорською (Ungarnstrasse), а після повернення радянської влади вона була перейменована на честь композитора Миколи Лисенка, автора музики до гімну «Молитва за Україну».

Частина вулиці від 15-го будинку й вище належить до парку «Знесіння». Саме тут 1823 року було закладено перший у Львові ботанічний сад. Цей великий проект кілька разів намагались завершити, але це так і не вдалося: від нього залишився напівдикий парк на схилах уздовж пішохідної дороги, що веде до вулиці Довбуша та Лисої гори.

Під 31 номером – будинок лікарні «Охматдит», споруджений 1929 року. Далі, на Лисенка 47-49, споруджений у 1884-1885 роках двоповерховий шпиталь святого Йосифа для невиліковно хворих – хоспіс. 1900 року з ним поруч звели ще один корпус, триповерховий. За радянських часів тут відкрили школу для людей із вадами психічного розвитку, а зараз тут дитячий навчально-реабілітаційний центр «Мрія».

Малечі в будинках на Лисенка та прилеглих вулицях тепер живе небагато, проте тут залишилося кілька дитячих садків. До одного з них, у будинку 39, в дитинстві ходила бавитись пані Ірина. Вона прожила на Лисенка все життя.

– Тоді це був звичайний радянський садочок. Офіційно я туди ходила кілька днів, мені краще було лишатися вдома. Коли в садочку була тиха година, ми з друзями любили робити туди набіги. Діти лишали надворі іграшки, й ми користались моментом, аби ними побавитись, – згадує жінка.

Тепер мешканцям вулиці Лисенка доводиться відвойовувати місця для дитячих ігор у забудовників, які намагаються втиснути нову багатоповерхівку в кожну дірку між будинками.

– Дитячий майданчик навпроти мого будинку фактично врятував сусід. Кілька років тому на місці, де бавляться діти, мали звести багатоповерхівку. Приїхав «Беркут», поставили там собачу будку, навіть встигли розібрати частину паркана. Почалися сутички, десь тиждень чи два боролися, але місцеві таки відстояли майданчик, – розповідає пані Ірина.

Попри все, жити на Лисенка їй подобається: «Тут є відчуття дому, спокою, затишку. Все компактно, та й район дуже красивий». В дитинстві, йдучи до школи, вона милувалася красою вулиці:

– Я йшла пішки до Шевченківського гаю, дорогою збираючи всіх коліжанок. Особливо навесні та влітку красиво було. Розпускались дерева, все у примулах, у фіалках… – можливо, саме через цю любов до краси пані Ірина обрала фах реставратора.

Пані Іванна переїхала на Лисенка 1943 року, під час війни, ще дитиною. «Тут усе обійстя було наше. Нас п’ять-шість дітей було. Збирались  там, де зараз пам’ятник Просвіті: там було все кущами засаджено. Ми бавились у господарку, та щойно бачили літаки, одразу ховалися. Раз я сиділа на вікні і споглядала, хто йде, щоб вибігти до друзів гуляти. Раптом як гримнуло – аж вікна затремтіли. Скоренько злізла з вікна й до пивниці. Біжу ховатися, а мене зупиняють і кажуть, що це салют до Дня Перемоги», згадує вона.

У будинку 33, де колись була крамничка канцтоварів, що належала одному з власників будівлі, в кінці минулого року знайшли унікальні розписи. Їх узялася зберегти та реставрувати пані Ірина. Та це не так просто, як хотілося б:

– Щоб почати реставрацію, треба спершу відремонтувати будинок. Будинку понад сто років і розписи двічі замальовували. Вперше москалі, як прийшли, все забілили, бо для них це була буржуазія. А потім іще раз оновили побілку.

Зараз у цьому приміщенні кав’ярня.

Просто перед будинком колись була водяна помпа: старші люди ще згадують, як набирали та пили воду з неї.

–  Ми любили на неї спиратися. Потім ручку від помпи вкрали, залишився металевий стовп, –  згадує пані Ірина. –  Тоді крали все, що можна було вкрасти. Колись украли нашу браму та віднесли на металобрухт. Ми пізніше її знайшли на збуті металу. Однієї ночі з поштових скриньок поцупили металеві таблички, на яких було польською написано Listy i Gazety. Клямки позабирали й гачки, на яких тримався килим.

Будинок №14 був споруджений 1907 року як бурса – гуртожиток для хлопців. Тут селилися студенти-українці, що приїжджали на навчання до Львова. Бурсу збудував Народний дім, що був осередком москвофільства. Звідси й напис на фасаді: «Бурса института Народный Домъ».

Радянська влада облаштувала тут школу, що діяла до 70-х років. Тут навчалася пані Іванна. «Ось тут, зовсім поруч, через дорогу була тридцять шоста школа, – згадує вона. – І навіть узимку можна було в капцях бігти на уроки».

Будинок 35 спорудили у 1970-ті для працівників заводу «Прогрес». Навпроти, де тепер новобудови, колись були сади.

– Завжди можна було там знайти якусь аличу, поїсти горіхів. А особливо смачною там була груша, – згадує пані Ірина. – Аж до сьогодні всім шкода тих соковитих грушок. Трохи далі, внизу вулиці, був такий казковий будинок, як пряник. Там ще бабця така жила, як із казки якоїсь. А тепер там гидкий будинок із левами.

У цьому районі багато церков. На Короленка – церква Святого Георгія православної церкви Московського Патріархату. Поруч церква адвентистів сьомого дня. На Лисенка, 43 із 1991 року діє церква Іоанна Золотоустого Української православної церкви Київського Патріархату та духовна академія. Поруч, під номером 45 – церква Косми і Дам’яна Української Греко-Католицької Церкви. Трохи нижче, на Личаківській – римо-католицький костел святого Антонія. За радянських часів це був один із двох костелів, які влада не закрила й дозволяла служити месу. Костел за Польщі належав францисканцям, і 1991 року повернувся під їхню опіку.

церква Іоанна Золотоустого Української православної церкви Київського Патріархату та духовна академія

церква Косми і Дам’яна Української Греко-Католицької Церкви

– Туди ходила моя бабця і мене брала, – розповідає пані Ірина. – Тоді мені здавалося, що, аби дійти до священика, треба просто кілометр іти по тих плитках. Тепер, коли заходжу туди, дивуюся, який він маленький.

Підготувала Оля Василець

Джерело: tvoemisto.tv

Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини