За понад 760-літню історію Львова, сторінки його духовного літопису містили багато цікавого та маловідомого. Ось 7 цікавих епізодів з найдавнішого минулого міста.
Львів як центр княжої єпархії
Незважаючи на те, що православну єпископську кафедру до Львова було перенесено 1539 р., городяни були переконані, що єпископський чи митрополичий престол тут був від часу заснування та фундаційних грамот князя Лева церкві св. Миколая.
Анонімний львівський православний хроніст XVII ст. (автор “Життєписів львівських єпископів грецького обряду”), аргументуючи давнє існування єпархії, вважав, що «ще до того як, місто Львів було приєднане до Польщі, єпископи у Львові мали кафедру, що з Галицькою складала єдине тіло митрополії». Описуючи скарби, які вивіз зі Львова польський король Казимир ІІІ у 1340 р., хроніст львівських єпископів, очевидно, за викладом польського історика XV ст. Яна Длугоша, згадав про «дві золоті корони, рясно оздоблені перлинами», що були використані у якості ще одного аргументу на користь зазначеної тези. «Отож, із згаданого привілею церкви святого Миколая як [припускаємо існування] єпископа, так допускаємо, що з тих корон одна могла бути архієрейською митрою, друга – князівською. Такі великі неоціненні скарби у місті, як і слава столиці Руського князівства, [дозволяють ствердити], що Львівська земля поряд з іншими правами мала і єпископство». Таким чином, у другій половині XVІІ ст. давній львівський княжий храм вважався навіть колишнім кафедральним собором.
Відомий історик – львівський архієпископ
Згаданий вище хроніст, дипломат, краківський, сандомирський, кєлецький і вісліцький канонік Ян Длугош (1415-1480) – автор ґрунтовної праці «Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae» («Аннали або хроніки славного Королівства Польського»), у дванадцяти книгах якої було викладено історію польських земель від найдавніших часів до 1480 р. У викладі монументальної хроніки, стиль і мова якої більше продовжували класичну середньовічну («готичну») історіографічну традицію, ніж нав’язували до тогочасних ренесансних текстів, популяризованих оточенням Казимира Ягеллончика, багато уваги надано українським епізодам історії – періоду давньоруських князів, включення руських земель до складу Королівства Польського та наступних десятиліть. Значний обсяг «руських» фрагментів зумовив особливу популярність текстів Длугоша серед українських істориків, богословів, полемістів XVI-XVIII ст. Після смерті Григорія із Сянока 1479 р. Ян Длугош був призначений на львівську архієпископську кафедру, але помер, не встигнувши перейняти обов’язків.
Місто… відлучене від церкви
13 лютого 1375 р. буллою «Debitum pastoralis officii» римський папа Григорій ХІ заснував галицьку латинську архідієцезію і митрополію. Офіційно кафедральним собором вважався храм св. Марії Магдалини у Галичі, але самі архієпископи не залишалися у титулярній резиденції, прагнучи перенесення свого осідку із провінційного Галича до потужного політичного і культурного центру – Львова. Уже митрополит Мацей (1375-1380) навіть титулувався архієпископом львівським. Він же й заснував резиденцію архієпископа у Львові. Наступником Мацея на кафедрі був францисканець Бернард (1380-1390). Незважаючи на великі сподівання, які покладала католицька ієрархія на галицьких архієпископів, Бернард їх послідовно не виправдав. У джерелах немає свідчень про те, як він вирішував справи дієцезії, засновував храми чи займався організаційною діяльністю, натомість архієпископ став відомим своїми численними конфліктами і, часто безпідставними, судовими процесами. Окрім конфліктів через втручання у компетенції єпископів-суфраганів, суперечок з домініканцями та процесу з перемишльським єпископом за межі дієцезій, архієпископ розпочав тривалу війну з міською владою Львова. Йшлося про будинок на Ринковій площі, який надав архієпископам угорський намісник Владислав Опольський. Порушивши всі угоди та домовленості з громадою міста, Бернард вважав себе ображеним і наклав на місто інтердикт, принагідно оголосивши про відлучення від церкви райців. Безпрецедентність та абсурдність вчинку архієпископа викликала обурення не лише з боку міста, але й серед церковної ієрархії. Апеляція магістрату до Апостольського престолу стала підставою для виклику Бернарда на трибунал Остжихомського архієпископа кардинала Димітра. Отримавши запрошення на суд, Бернард його проігнорував, демонстративно виїхавши поза межі дієцезії. Кардинал офіційно оголосив про відлучення Бернарда, а 22 грудня 1390 р. перемишльський єпископ ще раз оголосив папське відлучення львівського архієпископа. Наступне Бернардове ігнорування папського рішення могло б ще більше загострити ситуацію, але саме про останнє він ймовірно вже не знав, оскільки на цей час помер. Таким чином питання інтердикту на Львів було вирішене.
До витоків національного мовознавства
1591 р. у Львові в друкарні Ставропігійського братства вийшла у світ книга “Адельфотес” (Άδελφότης. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка) – перша порівняльна граматика, яка відкрила шлях для застосування граматичних понять та категорій класичних мов до вивчення мови української. Авторство чи упорядкування книги належить викладачеві Львівської братської школи Еласонському єпископу Арсенію (1550-1626). Педагогічний досвід та знання грецького ієрарха, який перебував у Львові з 1586 до 1588 р. виявилися надзвичайно корисними для братської школи, викладачі якої саме у цей час укладали програми: очевидно, саме єпископ Арсеній написав граматику грецької мови, яку дослівно було перекладено мовою церковнослов’янською. На завершення принаймні певного етапу роботи над граматикою до 1588 р. (часу виїзду зі Львова єпископа Арсенія) вказує згадка у подячному листі віленських братчиків про «граматичні писання», надіслані їм зі Львова. У передмові до видання були згадані також причетні до появи публікації «спудеї львівської школи», ймовірним співупорядником граматики дослідники вважають вчителя братської школи Стефана Зизанія. В основу концепції упорядник поклав граматики Константина Ласкаріса, Філіпа Меланхтона, Мартіна Крузія, Ніколаса Кленара. Текст двома мовами на сторінках розміщувався паралельно: на розгортці зліва – грецький, справа – слов’янський, або грецький у верхній частині сторінки, а слов’янський – нижче. Таким чином, «Адельфотес» став важливим посібником для вивчення двох мов і підсумував важливий етап в історії усталення та уніфікації слов’янської філологічної термінології, граматичних розробок. Саме «Адельфотес» став основою для наступних пошуків та видань упорядників граматик Лаврентія Зизанія (1596) та Мелетія Смотрицького (1619). Видання 1591 р. прикрашене низкою гравюр, зокрема гербом Львова з віршованим його тлумаченням.
Львів – батьківщина перекладача богословської спадщини
Одним із найвидатніших перекладачів творів Святих Отців та Учителів Церкви наприкінці XVI – на поч. XVII ст. був львів’янин Гавриїл Дорофеєвич.
У 1590 р. він згаданий у джерелах як член Свято-Успенського Ставропігійського братства. Їздив у Константинополь, можливо, там якийсь час навчався. Згодом для продовження навчання їздив до Падуї, чи Венеції, де познайомився зі своїм майбутнім наставником Кирилом Лукарісом. З середини 90-х рр. XVI ст. перебував на службі у львівського єпископа Гедеона (Балабана), де разом з Федором Балабаном, Памвом Бериндою, Тарасієм Земкою, греком ігуменом Федором (Кассаніді) розпочав активну літературну та видавничу діяльність. У період конфліктів єпископа Гедеона з братством Гавриїл підтримав архиєрея, за що у січні 1601 р. був виключений з братства. Щоправда, ще цього ж року конфліктуючі сторони примирилися, його було поновлено у Ставропігії. Першим відомим перекладним виданням, яке повністю підготував Дорофеєвич була «Книга о священстві» св. Іоанна Златоуста (Львів, 1614). Окрім перекладу до книги увійшов також його віршований панегірик. Наявність неавторизованих поетичних панегіриків у наступних церковних виданнях, до яких був причетний Дорофеєвич, дозволила історикам давньої української літератури обґрунтувати можливе його авторство. Ще одною роботою Дорофеєвича львівського періоду діяльності можна вважати братське видання 1609 р. «Іоанна Златоуста Бесіда ізбранная о воспитанії чад». До 1616 р. києво-печерський архімандрит Єлисей (Плетенецький) перевіз Балабанову друкарню та заснував книгодрукування у Лаврі. Тоді ж до Києва був запрошений і Дорофеєвич. Тут 1624 р. був опублікований його переклад з грецької «Бесід на діяння святих апостолів» св. Іоанна Златоуста, за редакцією священноінока Йосифа Святогорця та Памва (Беринди). Монументальний переклад став одною із перших подібних ґрунтовних самостійних праць українських богословів-мовознавців першої чверті XVII ст.
Працьовитість, талант та творчий доробок Дорофеєвича були надзвичайно високо оцінені сучасниками. Так, його приятель патріарх Кирило (Лукаріс) називав Гавриїла «найособливішим шанувальником науки» (1614), архімандрит Києво-Печерської Лаври Захарія (Копистенський) відзначав його як «словеснійшого мужа», найкращого «дидаскала в елліно-грецькій любомудрій і художній мові» (1624). Почесне титулування Дорофеєвича у передмові до «Бесід» «примикірієм П[ечерським]» (у давній практиці Константинопольського патріархату – чтець, наставник більшої групи вихованців-прислужників, що готувалися до хіротонії, зрештою, один з них, відповідальний за порядок; міг виконувати також окремі канцелярські обов’язки) стало підставою для невірного його витлумачення у літературі ХІХ ст., як вказівку на сан ієромонаха. Насправді ж Гавриїл мав сім’ю і в другій пол. 20-х рр., очевидно, повернувся до Львова.
Місто пошуку духовної єдності
У 1629 р. у Львові відбувся собор, що передбачав можливість пошуку міжконфесійного порозуміння між православними та уніатами у Речі Посполитій.
Згідно зі змістом королівських універсалів, грамот київського митрополита Іова (Борецького) та протестації сеймових послів Михайла Кропивницького і Лаврентія Древинського, ініціаторами перемовин стали православні посли. Вони уклали проект сеймової конституції, згідно з якою визначався день 28 жовтня 1629 р. для проведення у Львові «спільного синоду» православних і уніатів. Перед цим, 9 липня мали б відбутися двотижневі т. зв. «партикулярні» – окремі синоди уніатів у Володимирі і православних у Києві. Після двотижневих нарад у Львові мав би бути укладений проект постанов, запропонованих на розгляд найближчого сейму. Такий проект конституції підписали віленський ігумен Йосиф (Бобрикович), М. Кропивницький, Л. Древинський, Ф. Проскура та ін. православні посли.
Коли з’ясувалося, що питання цього проекту відкладено до наступного сейму, уніатський жидичинський архімандрит Йосиф (Баковецький) ініціював безпосереднє звернення до короля з проханням про дозвіл на скликання синодів, на підставі попереднього порозуміння між сторонами. Православні посли «для милого і пожаданого спокою» погодилися на таку пропозицію, вимагаючи докладного дотримання домовленостей. Король Сигізмунд ІІІ Ваза підтримав пропозицію, відкоригувавши мету скликання та механізм ухвалення рішення, і видав універсали про згоду на собор «для об’єднання і приведення до спільності з католицькою церквою людей грецької віри, котрі досі не в унії». Королівським комісаром для проведення Львівського собору був призначений князь Олександр Заславський (1581–1629). Втручання короля спричинило відмову православних брати участь у соборі, про що попередньо було вирішено на соборах у Києві – делегати визнали, що єдиною протидією політичним впливам може бути участь у перемовинах східних патріархів. Непоступливою була і позиція Конгрегації Поширення Віри – з Риму не було дозволу уніатам на проведення обговорень, хіба що православні погоджувалися б на умови Берестейської унії.
Та все ж унійні ієрархи зібралися у Львові. 28 жовтня митрополит, 6 єпископів, 16 священиків і 6 дияконів відслужили Літургію у латинській катедрі. Після літургії латинський архієпископ Ян Анджей Прухніцький влаштував урочисте прийняття. Після цього у замковій каплиці князь О. Заславський вручив митрополитові королівський декрет про призначення його комісаром (послом) на синоді і закликав до участі в ньому Львівське Ставропігійське братство. Князь, за домовленістю з митрополитом, після виголошення промови оголосив, що через відсутність православної сторони він не може виконувати своїх посольських обов’язків і вийшов із храму. 30 жовтня до Львова на виконання королівського універсалу та, очевидно, для того, щоб зорієнтуватися про що говоритимуть на соборі уніати, прибули кілька православних делегатів – Лаврентій Древинський, князь Олександр Пузина, представники віленського Свято-Духівського братства, двоє віленських ченців та ін. Коли вони довідалися, що собор уже закритий, висловили протест із приводу недотримання триденного терміну очікування делегатів і запропонували провести дискусію. Митрополит зібрав єпископів і звернувся до православних, щоб, за потреби, вручили листа комусь із них, адже синод було завершено. Посли довели до відома присутніх позицію Київського собору та запропонували уніатській стороні домогтися у короля дозволу на приїзд до Речі Посполитої константинопольського патріарха для розгляду питань церковного єднання. Уніатські єпископи у свою чергу запропонували православним прийняти умови Флорентійської унії.
Серед документів Львівського Ставропігійського братства зберігся текст, що ймовірно, відображає положення об’єднавчої формули, пропонованої уніатами. Вчення про походження Святого Духа мало залишитися поза дискусіями – православна і католицька сторони мали зберегти своє визнання і не докоряти взаємно як єретичним. Православні повинні прийняти догмат про чистилище, але можуть не приймати віри в очищувальний вогонь, натомість повинні вірити у блаженство праведних до Страшного Суду. Латинська Церква повинна визнавати таїнства Східної Церкви, але «Русь» повинна визнати примат папи. Юрисдикція константинопольського патріарха може бути збережена за умови підтвердження канонічного статусу кожного новообраного патріарха перед урядом Речі Посполитої. Попри все, неформальне обговорення певних питань, зокрема й позиції православної делегації стосовно Руського Патріархату, відбулося.
31 жовтня було організовано процесію до Свято-Успенської Ставропігійської церкви, де унійну делегацію прийняло братське духовенство. Під час урочистого прийняття у священика Боярського архієпископ Мелетій (Смотрицький) висловив побажання усім «іти одним, втоптаним нами шляхом», натомість Древинський заявив: «Ми повинні дотримуватися того, що постановили святі отці на Семи Вселенських соборах, а не теперішніх неотеорій».
Таким чином, собор не досягнув поставлених на початку його підготовки цілей.
Львів – місто мандрів
Саме зі Львова розпочалася 23-річна проща відомого українського письменника і мандрівника Василя Григоровича-Барського (1701-1747).
Завершуючи навчання у Києво-Могилянській академії, Василь захворів – на лівій нозі у нього відкрилася велика рана і тодішня медицина не могла нічим зарадити. Стан здоров’я був настільки важким, що, як згодом писав сам мандрівник, на той час втратив надію на зцілення. Але саме це й спонукало Василя до мандрів, та стало причиною подорожі до Львова. Коли він почув, що його одноліток та однокласник, брат ігумена Свято-Михайлівського монастиря, а на той час уже суздальського єпископа Варлама (1719-1724), Юстин Леницький зібрався повчитися у Львівській єзуїтській академії, то вирішив спробувати і собі, тим більше, що чув про добрих львівських лікарів, які могли б допомогти. Умовивши матір та відмовившись повернутися на вимогу слуги, якого батько скерував аж на дорогу, у липні 1723 р. Василь з Юстином вирушили в далеку дорогу. Мандрівник із захопленням згадував своє перебування «у славетному місті Львові, в якому є кам’яні будівлі, і чудові церкви, і дзвіниці, і школи, і чимало освічених людей», тим більше, що саме тут він і справді знайшов лікаря, який швидко допоміг вилікувати ногу. З великою радістю прийняли православних мандрівників і львів’яни-українці.
Блискуче володіння латинською мовою та високий рівень ерудиції дозволили їм створити правдоподібну легенду, якої навіть після тривалих розпитувань не зміг викрити префект студій єзуїтської академії. Хлопці представилися як рідні брати з Бару – «Барські», розповіли свою версію про їх попереднє навчання, і були прийняті. Але хтось із місцевих студентів таки викрив їх походження та віровизнання, і оскільки нові студенти були позитивно прийняті префектом і професором риторики, побоялися заявити про це відкрито і, вигадали підступ. Недоброзичливці написали листа, нібито від імені батьків з Києва, із застереженнями від «уніатського лицемірства і папської отрути» і через якусь стару жінку передали префектові, ніби від якихось купців. Коли префект отримав таке «послання», відразу ж вивісив на воротах академії «ексклюзію» – наказ про відрахування. Тиждень хлопці нікуди не ходили і вирішували, як діяти далі, а тоді звернулися до львівського унійного єпископа Афанасія (Шептицького), розповіли йому про все і просили підтримки. Єпископ прийняв їх дуже радо, скористався своїми близькими стосунками з латинським духовенством і посприяв їм у поверненні на навчання. Уже наступного дня зранку обоє студентів на великий подив та заздрість учнів були повернуті за студентську парту (чого раніше не траплялося, незважаючи на причину відрахування). А вже через кілька місяців у квітні 1724 р. Василь Григорович-Барський вирішує піти у далеку прощу до Барі (обітницю поклонитися мощам св. Миколая Чудотворця він дав ще під час хвороби) та Риму. Отримавши підтримку Афанасія (Шептицького), який подбав про видання патентів-свідоцтв для прощі, а також відповідних грамот від єзуїтів та латинського архієпископа, після Пасхи та святкування престольного свята св. Юрія у львівському кафедральному соборі, вирушив у подорож святими місцями, яка тривала аж до 1747 р. Пішки через Польщу, Угорщину, Австрію, Болгарію, Грецію, Румунію, Італію, відвідав головні пам’ятки давніх цивілізацій та раннього християнства у Сирії, Лівані, Іраку, Йорданії, Ізраїлі, Єгипті, двічі відвідував Афонські монастирі.
Автор:Василь Кметь
Джерело: Духовна велич Львова
