12 квітня 1908 року український студент Мирослав Січинський вбив намісника Галичини графа Анджея Потоцького
У неділю, 12 квітня 1908 року, цісарський намісник Галичини 46-річний граф Анджей Потоцький приймав прохачів у будинку намісництва на Гетьманських валах у Львові. Близько першої дня до його кабінету зайшов студент права Мирослав Січинський, 20 років. Розгорнув папери і дістав револьвер.
— Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця! — вигукнув.
Пролунали чотири постріли. Потоцький упав. Перша куля потрапила в ліве вухо й зачепила мозок. Наступні пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.
До кабінету вбіг секретар. Почалася паніка. Січинський поклав револьвер на підлогу. Вийшов до передпокою і сів. За півгодини прийшов поліцейський комісар, українець Бігун. Січинський пішов до нього із зізнанням. Бігун замовив фіакр, аби відвезти його до поліції.
Анджей Потоцький помер того ж дня. Кажуть, його останнім проханням було:
— Зателеграфуйте цісареві і скажіть, що я був його вірним слугою.
“Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії”, — відгукнулася на вчинок Січинського українська газета “Діло”, що виходила у Львові.
Мирослав Січинський народився в селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) в родині священика. Після навчання в Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті.
1907 року він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок. Вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Але ті пригрозили голодуванням, і за чотири дні їх відпустили.
Того ж року відбувалися вибори до Віденського парламенту. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п”ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного року знову фальсифікації — тепер на виборах до Галицького крайового сейму. У селі Коропець на очах матері й сестри офіцери багнетами закололи кандидата до сейму селянина 27-річного Марка Каганця.
Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво 1903 року очолив граф Анджей Потоцький. Казали, що він почувається у краї, як король.
Графа Анджея Потоцького поховали в родинному склепі в містечку Кшежовіци біля Кракова. У намісника залишилася вдова, троє синів і шестеро доньок. Наймолодшій було 3 роки
Січинський агітує по селах не голосувати на виборах за поляків. Доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького. Пістолет придбав у крамниці. Вербної неділі пішов до будинку намісництва — теперішньої будівлі Львівської облдержадміністрації. Записався на аудієнцію, аби подати “просьбу про місце”. Чекав у черзі. Нарешті секретар покликав його. Січинський увійшов до кабінету. Потоцький сидів за робочим столом.
— Коли б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло б бути інакше, — згадував потім. — Він глипнув — обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований і самовпевнений.
У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари. Той лишень відмахувався.
О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги. Біля пам”ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів. Розмовляти українською на вулицях було небезпечно.
Перший суд над Січинським розпочався 30 червня. До числа присяжних увійшло 12 поляків. Увечері того ж дня вони одноголосно засудили вбивцю до смертної кари через повішення.
Згодом вирок скасовано: засудженого мали оглянути психіатри. Лікарі відзначили “високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках”. 15 квітня 1909 року відбувся другий суд. Присяжні знову вимагали повішення. Ще за три місяці цісарським наказом цей вирок було замінено на 20 років ув”язнення.
В українських селах Галичини найпоширенішим іменем для новонароджених стало Мирослав. Ходила приказка: “Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє”.
Мирослава Січинського перевезли до тюрми міста Станіславова (нині Івано-Франківськ).
— Якийсь старий чоловік розкричався на мене, чому я стою в коридорі, а не під стіною, — згадував він. — З канцелярії залунав голос: “Пане, дайте йому спокій, нікуди він від нас не втече”. Так собі спокійно, без злоби, впевнено. Як він то сказав, мені блискавкою через голову пролетіло: “А я таки втечу!”
Уже на третій день перебування в тюрмі один із наглядачів-українців переказує Січинському:
— Ніхто відціль ще не втік, але вам ми допоможемо. Лише будьте терпеливі. Може, доведеться чекати рік-два-п”ять.
У в”язниці Мирослав щодня прокидається о п”ятій ранку, лягає о дев”ятій вечора. Дев”ять годин на день працює у столярні. У вільний час вивчає англійську. По неділях читає Достоєвського, Франка, Бжозовського, Ратцеля. Часто спілкується з начальником в”язниці — чехом.
— Тюрму згадую приємніше, ніж перебування у Віденському університеті, — запевняв після звільнення.
Тим часом офіцер австрійської армії Дмитро Вітовський і журналіст Микола Цеглинський планують його втечу. Листопадового вечора 1911 року до камери увійшов наглядач і наказав швидко збиратися. Постіль в”язня склав так, ніби там хтось лежить. Біля ліжка поставив черевики.
Січинський вийшов із камери в самій сорочці, аби потім не було закидів у розкраданні державного майна. У пивниці переодягнувся в уніформу. Удвох із наглядачем попрямували до виходу, ніби щойно закінчили службу.
На вулиці Мирослава переодягнули в селянський одяг і возом вивезли з міста. Кілька місяців він переховувався у прикарпатських селах. Далі Січинський виїздить спершу до Норвегії, тоді до Швеції. 1914 року перебирається до США. Очолював там українські громадські організації, редагував газети. У 1960-х відвідав Україну. Помер 16 березня 1979-го в будинку для людей похилого віку міста Вестленд, штат Мічиган. Мав 91 рік.
Автор: Денис МАНДЗЮК для gazeta.ua
Дорогі друзі! Ми продовжуємо працювати лише завдяки тому, що ви нас читаєте та підтримуєте. Якщо ви вважаєте вартим уваги те, що ми робимо, будь ласка, станьте нашим щомісячним спонсором, або зробіть одноразовий донат за посиланням👇☑️ patreon.com/lvivukr || або || ☕️ buymeacoffee.com/lvivukr
А також додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
Дякуємо!
