Львівський волонтер та кулінар Всеволод Поліщук розповів, як насправді поводяться біженці та переселенці, повідомляє Про Львів.
Про це Поліщук написав у Facebook. Він наголошує – великодушних та щедрих українців більшість, а війна їх лише об’єднала.
Я нічого не знаю про ваших хамовитих переселенців. Наші харків’янки тихенько, але впевнено дякували за все. За чай, за мило, за рушник, за яєшню, за канапку, кожного разу дякую. Хоч я чітко зранку показав і наголосив, що ось є готовий салат, а ось начистив бульби і моркви, і замочив сочевицю, і ось цибуля, ось спеції, лише зварити зупу, їли аж до вечора залишки того, що залишилося після 20ти годин у потязі, якісь шматки хліба і сиру, та консерву. І аж увечері допомагали мені варити ту зупу, з їли по тарілці, стрясаючись щоразу, коли запускався холодильник.
Лише коли зайшли до хати в Рогатині, де місцевий волонтер не ночував уже десять днів і не опалював, тож у хаті було градуси 3-4, дев’ятирічна дівчинка заплакала і сказала “хочу додоооому”. Але дорослі не сказали нічого, тільки знову за все дякували. А потім ще намагалися дати нам гроші. “Як не за кімнату, то хоч за бензин, будь ласка”. У Рогатині вони пішли у міськраду волонтерити на другий де день. Так само я точно знаю, що волонтерять десятки приїжджих у Львові.
Я нічого не знаю про ваших здирників – галичан чи закарпатців. Я бачив людей, які повивозили на польові кухні обладнання, котре коштує тисячі доларів, і це – останнє, що було в цих людей, які в боргах ще після локдаунів. Ці люди не ображалися, якщо хтось не дякував, бо бачили, наскільки всі в шоці. Я бачив людей, які не їли по дві доби, хоча за цей час самі організовували харчі хто для десятків, хто для сотень, хто для тисяч людей. Я бачив людей, які носили важелезні коробки і посміхались. Я бачив людину, яка потай від водійки закидала гроші в авто на бензин, бо авто зробило невеликий гак, щоб до ліків на фронт докинути особисті речі хірурга.
Я бачу, як спокійно організовують ланцюжки доставок львівяни, хмельничани, миколаївці й одесити. Як несподівано потіснішала країна, як Київ став майже поруч, а Харків – трішки дотягнутися і можна поплескати по плечу.
Це дійшло ще не до всіх, і є ті, хто ще не побачив змін. Є ті, хто загнав до неба ціни на квартири. Є ті, хто доїхав до курортних містечок першого ж дня і намагається робити вигляд, що війни нема. Але це одиниці, які не роблять погоди, якщо не робити цим історіям “максимальний репост”.
Не знаю, як ви, а я дуже хочу якнайшвидше побачити відбудовані Харків і Чернігів, і потрапити в звільнений Херсон. Ходити і обнімати там усіх.
