У центрі Львова аніматор у костюмі Міньйона працює під російську музику.
Про це у Facebook розповіла поетеса та громадська діячка Віра Олеш, – повідомляє Про Львів.
Коли жінка зробила зауваження аніматору, супроводжуюча його особа плюнула на неї.
Поетеса написала на аніматора та його подругу заяву у поліцію. Справою займаються правоохоронці.
Нагадаємо, на Львівщині діє мораторій на російськомовний продукт.
“Хроніка одного випадку
ХХІ століття. 21 січня. 2021 рік. 13.40.
Львів! Площа Ринок! Нептун! Під носом міської ради: страшно вимовити – міньйон. Отаке собі щось… Дріболяє біля фонтану, запрошує до знимкування, якісь там грошІ випрошує… Проходжу повз. Лунає дешева попса, навіть ще гірше, ніж попса. Вгадайте, якою мовою? Правильно: мовою агресора! В центрі европейського патріотичного міста! Під носом найдемократичнішої найпатріотичнішої міської ради! Питаю мультперсонаж: – Це ваша музика?
Щось там з-під маски киває головою, що так! У цей момент підскакує особа, дико вишкіряється до мене, що має значити усмішку вперемішку зі зневагою, і питає, що я хочу… Кажу, що хочу знати, чому тут звучить це. І особа, вже з явною агресією починає тицяти в себе пальцем і верещати: – А яка різниця?! Я – корінна львів’янка! Що хочу – те і слухаю! А ти, – (тут палець повертається в мій бік і вже тицяє в мене), – замовляй собі свою музику і слухай, що хочеш!
Я: – Це – Львів, публічне громадське місце, а вдома слухайте, що хочете… Але ви мене не чуєте. Я йду в міську раду, хай пояснять мені, чому ви без маски, чи маєте дозвіл на діяльність, чому так кричите!..
Йду. Особа біжить за мною. Кажу їй, щоб йшли разом. Вона плює на мене (не долетіло!) і – тікає. Перед міськрадою журналістка з оператором збирається брати інтерв’ю в чарівної золотоволоски. Звертаюся до них – нуль на фазу, мене не чують і не бачать.
Підходжу до нашої муніципальної цитаделі, далі мене не впускають. Охоронець все бачив, каже мені номер гарячої лінії – дзвінок зривається. Тоді страж порядку радить телефонувати 102! Набираю. Чекаю. Трубка відповідає, що на даний момент всі зайняті! Всі! І так дві хвилини! Вся зденервована, полишаю марну справу. Через якийсь час телефоную знайомій журналістці. Дає номер у приймальню управління культури. І номер депутатки від культури.
В управлінні сказали, що на прийом до очільниці треба записатись через ЦНАП, дочекатися повідомлення, коли мене приймуть… справа, думаю, на роки…
Телефоную депутатці. Чарівний голос з третьої спроби довго бесідує зі мною, бідкаючись на велику кількість таких звернень, на марні звертання навіть в суд, бо – !!! – ми таким чином порушуємо права тих людей, які бажають так самовиражатись, які так протестують, бо на них тиснуть, бо…бо…бо… Але мені порадили все ж написати заяву в поліцію. Відділок на Мартовича. Муніципалів на площі не було помічено.
Перш, ніж рушити на Мартовича, мала розмову з представником управління культури, приблизно о 16 год. Намагаюся розповісти. Нетерпляче слухає. Тоді каже, що він спішить на нараду!!! І додає: – А що до того має управління культури?
Йду на Мартовича. І думаю, що ж має управління культури до такої ситуації? ЩО??? У них – наради! З другого кола знаходжу відділок. Ніяких вивісок нема. Зрештою, кому треба – знайде. Черговий через віконечко питає, що я хочу. Кажу, що хочу написати заяву.
Черговий: – По факту?..
Я: – …російської музики на площі Ринок!
Дивиться, як на інопланетянку. Каже, щоб почекала, «…щось придумаємо». Приємний такий черговий, спокійний. Його спокій передається і мені. Розглядаю приміщення. Йой… вікно горіло, рама чорна. Стіни – хотілося зазнимкувати, але я спокійна… панелі побиті, з дірами, якісь ієрогліфи, зроблені невідомо чим… гидко, одним словом. Мої візуальні досліди перериває голос людини у формі: – То ви по площі Ринок?
Приємний такий голос. Кажу: – Так.
Просить розповісти. Розповідаю. Уважно слухає. Питає, чи була особа в масці. Ні! Не була! Вмикаю свій фотоапарат, де маю зазнимковану особу і її міньйона. Поліціянт перефотографовує на свій телефон. Тоді запрошує написати заяву: – Самі напишете, чи мені писати? – питає. Кажу, що вмію писати. Сісти нема де. Все поламане! Вже я питаю: – Що це у вас так? Каже: – у нас тут такий народ буває, що все трощить…
Сумно. Хоч я спокійна. Пишу все, як було. Бідний поліцейський стовбичить, бо сісти нема де. Мені знайшлося крісло, сидіння з якого знімалося, хоча мало б триматися… та то вже я, певно, забагато хочу.
Підписую: така-то така, входжу в НСЖУ, громадська діячка…
Нудьгуючий поліцейський раптом питає: – Ви журналістка? А посвідку маєте? А номер напишете? А якої газети?
Відповідаю. Записую в заяві номер посвідки. Кажу, куди пишу…
Мою заяву передають у вікно черговому, зі словами: – То по площі Ринок. Черговий бере листки (два), махає байдуже рукою і каже: – Ааа…
Поліцейський, що бесідував зі мною, пояснює: – Вона журналістка.
За вікном – пауза. Тоді голос: – То піде в хід…
Ну, думаю, в хід – то в хід! А чого я сюди прийшла!
Але питання в голові не дають спокою! І питань багато! От чекаю ходу! І на прийом запишуся! Бо лізуть на голову! А потім хтось скаже, що ми вміємо тільки плакатись на кухні! Ні, плакати я не буду! Я буду діяти!
п.с. На фото – «корінна львів’янка, якій все одно», її міньйон, а також – мій телефон, на якому номери, які не відгукнулися: гарячої лінії та 102.”
Редакція може не поділяти тексти та(або) погляди авторів і не несе відповідальність за їхні матеріали. Також редакція не несе відповідальності за коментарі, які розміщені в соціальних мережах під інформаційними матеріалами редакції.
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
