Нещодавно у Музеї народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького своє 110-річчя відсвяткувала зовсім не людина, а… бойківська хата. Зроблена без жодного цвяха та зібрана наче лего, вона передавалася з покоління в покоління лише зятям.
Про це пише 032.ua
На вигляд велика дерев’яна хатина всередині мала всього дві невеликі кімнати та комору. Саме в цій оселі жило іноді до семи людей. Не один музей хотів мати в колекції цю хатину житло. За дерев’яною бойківською спорудою львівський музей “полював” майже 10 років, адже остання її власниця (пані Анна) ніяк не хотіла передавати історичну хатину до лав національної спадщини.
Однак вже від 1974 року ця дерев’яна оселя гордо стоїть на території музею просто неба. Із нею пов’язано багато несподіванок та неймовірних історій. За словами єдиного спадкоємця хати Олексія Тренича, у жінок, які жили та народжували у цій хатині, після пологів виживали тільки дівчатка. Через численні хвороби та погану медицину хлопчики чомусь завжди помирали. Саме тому хату традиційно почали передавати у спадок лише зятям.
Збудована у 1910 році споруда зазнала руйнувань в часи Першої світової війни: в одну частину бойківської оселі влучила граната, тому стіни почали руйнуватися, а щоб перекрити дах у власників зовсім не було грошей. Зараз хату повністю відреставрували за допомогою архівних фотографій, які надали колишні власники. Як розповідає старша наукова співробітниця “Шевченківського гаю” Боренько Надія, хату в музей привезли без однієї частини, тому науковці вирішили зробити реконструкцію. З’ясувалося, що це перша вдала реконструкція подібної оселі.
“Чому ми взялися за цю зруйновану хатину? Нас дуже привабила галерейка хати. Пан Олексій (Тренич – ред.) розповідає, що у селі цю частину так не називали, селяни говорили на неї призьба. Також привабила арка, яка йде таким дуже гарним порталом. Та, власне, неймовірно красивою різьбою. За нашим трактуванням, різьба відображає єдність всесвіту”, – розповіла Боренько Надія.
Хата повністю витесана різьбою, яка нагадує невпинність часу. Науковиця запевняє, що такі малюнки були традиційними для хатин у селі Тухолька, Сколівського району. Майстром, який оформляв фасад хатини, став відомий Іван Волошин, який ймовірно оформив не одну оселю у Сколівському районі. Цьому доказом є подібне оформлення інших хатин того регіону. Неймовірно красивий фасад бойківського житла неодноразово потрапляв у поле зору видатних науковців, архітекторів та художників. Красою хатини захоплювали, зокрема, Петро Юрченко і Володимир Самойлович, які зображали її у своїх роботах.
Оформлення оселі всередині не завжди було таким, як зараз. Упродовж довгих років у кімнатах розміщувалися виставкові площі з елементами побуту із фондових колекцій. У хатині проводили виставки художників, серед яких ходило повір’я: “Кожного, хто зробить свою першу виставку у бойківській оселі, чекатиме успіх”. “Успіх таки ставався. Я спілкувалася потім з художниками. Усіх, хто починав свій творчий шлях з виставки у цій оселі, пізніше чекав успіх”, – додала Надія Боренько.
Незважаючи на успішність виставок, співробітники музею вирішили відтворити інтер’єр оселі. Приводом стало 110-ліття бойківського житла. Історія його відновлення незвичайна. До роботи долучився єдиний спадкоємець власників хатини Олексій Тренич: він розповів науковцям про те, який вигляд мало помешкання у 1950-х роках, які там були предмети побуту та їх розташування. Також чоловік передав до фондів елементи інтер’єру хатини, які він зберіг. Усе свідчило про те, що там жила доволі заможна сільська родина.
Надія Боренько зауважила, що найбільше серед речей, які привіз Олексій Тренич її вразило дзеркало, що мало керамічні вставки. Воно було нетиповим для звичайної сільської родини, адже оздоблені плиткою меблі коштували занадто дорого, та і знайти їх було складно. “Дзеркало дійсно цікаве. Саме від нього ми відштовхувались при реконструкції інтер’єру. Крім того, що воно виконане професійним столяром, тут є ще керамічні вставки-плитки. Вони цілком можуть походити із відомої майстерні Івана Левинського у Львові. Можливо, це навіть і віденська кераміка ”, – підкреслила наукова співробітниця.
Серед інших предметів побуту, які передав спадкоємець музею, були також 11 фаянсових горняток. Такий посуд був незвичним елементом сільського побуту. Фаянсовий набір міг собі дозволити лише прошарок сільської інтелігенції, оскільки він був надто дорогим. Згодом виявилося, що ця хата належала сільському війту Федору Барни. Він був обраною, здебільшого з заможного населення службовою особою, що очолювала магістрат. У селі війтівські хати називали “князівськими”. Відповідно, і автентичні предмети інтер’єру з цієї оселі засвідчили про високий статус їх власника.
Не усі елементи у реконструйованій кімнаті належали власникам помешкання. Але сама можливість показати відвідувачам усе, як було тоді, без перебільшень та прикрас стала знаковою для співробітників музею. Науковці ретельно підбирали кожен елемент декору та посуду, щоб повністю витримати встановлені часові рамки. Люстерко, стіл, стільці, глечики – все розповідало про заможну селянську родину у дерев’яній хатині. До того ж, це вперше у львівському музеї відтворили інтер’єр бойківської інтелігенції.
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини