“Гладила рідну землю, цілувала… Щеміло серце од українських краєвидів… Сльози самі котилися, бо і радісно, і боляче” – українка

“Не питайте чому раніше, ніж планувала, але ми з коханим вже в Україні та їдемо додому…”

Про це пише українська блогерка та туристка Роза Туманова на своїй сторінці у Facebook:

“Згодом напишу про все докладніше, бо то ще та історія.
Практично два місяці розлуки з Батьківщиною.
Гладила рідну землю, цілувала. Щеміло серце од українських краєвидів чи коли побачила пам’ятник Тарасові Шевченку…
Під час перебування в Польщі зі мною були українські пісні, які підтримували мою душу. Зокрема пісня “Україно” Тараса Петриненка, яку проспівувала для себе та прокручуючи в голові. І якось легшало. А також зі мною був червоно-чорний прапор, маленька книга віршів земляка з Полтавщини – Василя Симоненка.
Деколи мені доводилось захищати в пристрасних дискусіях свою країну од самих українців (чи то манкуртів?) в Польщі , які плювалися на неї, бо вона їм “нічого не дала” і які б воліли ніколи в ній більше не жити. Мені се було боляче слухати. Найбільше мене дивували ті, кому трохи за 20, тобто повністю діти незалежної України, але совкого ментального сміття їм батьки явно дбайливо в голови передали. Хоч я наївно думала, що совок прерогатива старшого покоління.
Дивилася зараз на рідну землю і думала, що скільки потенціалу і скільки руїни та викликів.
Сльози самі котилися, бо і радісно, і боляче…
В автобусі знову лунає шансончик, так само, як і коли їхала в Польщу. На жаль, коли я була в Грузії, а тепер і в Польщі, то мушу констатувати, що де звучить російська музика, то там і українці. Поляки, наприклад, слухають свою музику та зарубіжну, але не російську. Вони запитують, чи ти вже вчиш польську, і не вважають, що когось тим утискають. Се буденний та логічний націоналізм в Польщі, бо ти живеш на чужій землі і маєш знати її мову. Здається, що лише в Україні можна не знати державної мови, бо “і так поймут”. Та й в магазині продавець перейде з польської хіба на міжнародну – англійську, а не як тут, в Україні, деколи не дочекаєшся у відповідь української.
Думаю, коли ми звільнимося від окупаційного лайна в голові і національно себе таки ідентифікуємо, любитимем більше свою країну і цінуватимем, зросте внутрішня культура, як є в європейських країнах, отоді і в нас якість та задоволення життям зростатимуть прямо пропорційно.
А доки – зростати, бо найбільша проблема – в нас самих, як би не прикро було констатувати, але переконалась у сьому ще раз в іншій країні.”

Алла Гунченко для Про Львів

Редакція може не поділяти тексти та(або) погляди авторів і не несе відповідальність за їхні матеріали. Також редакція не несе відповідальності за коментарі, які розміщені в соціальних мережах під інформаційними матеріалами редакції.

Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини