“Для тих, хто не розуміє важливості закону про мову, розкажу на своєму прикладі” – Валерій Харчишин

0
377

Український музикант та співак, вокаліст гурту “Друга ріка” Валерій Харчишин пояснив значення закону про українську мову:

“Для тих, хто не розуміє важливості сьогоднішнього прийняття закону про мову, і тим, хто кричить «ведь нікто нє запрєщал любіть свой язик бєз разних там законав».
Розкажу на своєму прикладі.
Це не унікальна історія для України, але мушу її розповісти.
Я зростав в україномовній родині і завжди спілкувався українською. Так, вона не була літературною — а мовою, що
нафарширована русизмами та діалектизмими, але для мене вона була рідною українською, як і для багатьох, що і нині мешкають на Любарщині. Я розмовляв нею – де б не опинився. Коли бував у Житомирі, Києві чи, навіть, коли гостював у своїх родичів(українців) у Санкт Петербурзі. Мені, сцикунові, було дивно, шо дехто мене не розуміє, а інколи навіть зневажає, за те, що я не переходжу на російську. Більше того, я навпаки пишався цією своєю особливістю.
Зрештою я виріс, приїхав у Житомир, де вступив до училища культури і почав самостійне життя. Досить швидко, буквально на фізичному рівні, я зрозумів, що моя особливість, серед місцевих, характеризується лаконічним словом «кугут»(правильно, доречі кОгут, загугліть)
Тобто, у 90-ті бути немісцевим у Житомирі, «а імєнно, нє разгаварівать па-русскі» — було, як вам сказати, м’яко кажучи не престижно, і було б добре, якби це і було основною трагедією, але до цього, за таку особливість, ти міг легенько відхопити фігурних пі$дюлєй. Що постійно з такими і траплялося. Тому, як правило, «кугути» збивалися до купи, просиджували у гуртожитках, а єдиною самостійною прогулянкою – була пробіжка від вокзалу до тієі ж «общаги»
Кілька разів не добігав, тому, протягом наступного тижня сидів з синцями і без грошей, що батьки давали на проживання. Досить швидко я зрозумів, аби виживати і почуватися більш менш вільним, потрібно тут терміново адаптуватися і вже на другому курсі я глаголіл на язикє Пушкіна, але цього виявилось забагато, бо я не «гекав» та не використовував звичних для Житомира українських конструкцій у побудові запитань, типу, «я пойду узнаю ІЛІ вахтьорша прішла» і багато іншого, що не давало мені шансів стати «мєстним». На це пішов ще якийсь час. Зрештою, я міг розмовляти і на «мєстном», і російською, якою і нині досконало володію. Можу позмагатися з носіями мєстного вєлікоруского.
Це вам яскравий приклад мовної політики 90-х. Всьо понятно? Чи ми звикли все сприймати через пі$дюліну?
Зрештою, за кілька років, я почав забувати українську, бо спілкувався нею тільки розмовляючи з батьками.
Десь, приблизно, до 25 років мені довелося знову вивчати українську, яку я постійно удосконалюю донині, а відтепер навчатиму і своїх дітей.
То як думаєте, чи потрібен закон про мову? Чи з нею і так всьо харашо? Надо просто любіть…
Тому для мене сьогодні свято.
Але, окрім радості, я відчуваю інше… Кидайте у мене лайном, але я прогнозую різкий злет популярності будь-якого російськомовного контенту у мережі, як контраргумент і протест на мовний закон, бо, наприклад, у тих, хто грає умовно кажучи «незалежну» музику, саме протест і є основною ідеологічною складовою творчості. Відтак, доводити, що «я нє такой как всє/пойтє і чітайтє што хатітє» — з часом стане альтернативним трендом.
Для прикладу, перегляньте кількість україномовних пісень у TOP 100 на iTunes в Україні: 1-2 українською проти 20-30 російською і навряд чи шось революційно зміниться, попри квоти на радіо, де безумовно більше україномовного контенту.
Що робити? Ясно, що не популяризувати її за прикладом тієї лаконічної русифікації, що я відчув на собі у 90-ті.
Мова має бути культом і трендом, а з часом стати абсолютно природним явищем на всій території України. Що для цього робити? Я не великий знавець у таких технологіях, але, як мінімум, кожен на своєму місці має боротися за якість українського контенту, уникати шароварщини, умовного «сала з часником» і псевдопатріотичного «борщу» у своїх творах, та перестати стогнати про важку долю неньки у неволі. Дати мові вільно розвиватися, не впливаючи і не викорінюючи суржик, за умови якщо на цьому свідомо наполягає автор, не створювати штучного контенту з літературної «братської могили» українських штампів. І навпаки, викорінювати русизми в офіційному спілкуванні. Мова має бути живою, але не смішною. Вилучайте різний непотріб та удосконалюйте її. Красиве – люблять. Від потворного ще й насильницького – відцураються. Можливо, це і є найліпше заохочення до переходу на українську. І саме головне, у чому і сам грішний, — виховувати дітей у любові до української змалечку, такими, що вже ніколи її не зрадять.
Додам, щодо міфу про ісконно -русскіє зємлі і язик на югаввстокє.
Колись, проживаючи кілька днів у Франції у родині емігрантів, я запитав у господаря, звідки родом його предки, що нагородили його такою гарною українською, десь з Галичини?
Він відповів – з Луганська.
Нам потрібно її просто згадати, вона у нас в крові.”

Для тих, хто не розуміє важливості сьогоднішнього прийняття закону про мову, і тим, хто кричить «ведь нікто нє запрєщал…

Gepostet von Valeriy Kharchyshyn am Donnerstag, 25. April 2019

Алла Гунченко для Україна Неймовірна

Редакція може не поділяти думку авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.