В’ячеслав Васильченко. Мова: Вишляхетнюймось!!!

Сьогодні розслідуємо проблему, пов’язану зі словами, що являють собою ввічливі назви людей, ввічливі форми звертання.


Як правильно звертатися до дівчини та парубка, читайте у блозі В’ячеслава Васильченка

Гадаю, жодного дня не минає, щоб кожен з нас не почув звертання на кшталт “молодой чєловєк” / “молодий чоловіче”, “мужчіна” / “мужчино”, “дєвушка” / “дівчино”. Або найпопулярніше з них – “женщіна”. І це сумно. Чому? Бо вони опускають нас на рівень статевого (а в деяких випадках – і вікового) розмежування. І не несуть поваги, не виражають шанобливого ставлення до адресата. Водночас є ж значна кількість слів, що можуть замінити ці недолугості. Причому вони мають давню традицію використання.

Насамперед згадаємо слово друг, форма кличного відмінка якого в однині та множині (друже / друзі) саме й використовується при ввічливому, поблажливому або ж іронічному звертанні. Правда, його репутацію серйозно підмочив третій Президент України, зусиллями якого нейтральна сполука любі друзі перетворилася на фразеологізм із негативним забарвленням. Також можуть бути й шановні друзі.

І хоч наша розмова більшою мірою стосуватиметься слова “пан”, проте зараз спробуємо розібратися з “молодим чєловєком”. Російське “человек” – це те ж саме, що наше “людина”. І в мене зразу питання: чому ж тоді “молодой человек” не стосується в росіян особи жіночої статі? Адже ми ж можемо сказати як “Степан – молода людина”, так і “Олена – молода людина”, а от росіяни так вільно послугуватися сполукою “молодой человек” не можуть. Про те, що “Елена” – це “молодой человєк”, спаде на думку сказати тільки “нацмену” (“лицо, принадлежащее к какому-нибудь национальному меньшинству (составлено из сокращения слов “национальный” и “меньшинство”)”), який володіє російською не дуже добре.

Відповідно до Толкового словаря русского языка Т. Єфремової, слово “человек” має кілька значень: “1) а) Живое существо, в отличие от животного обладающее даром речи, мысли и способностью производить орудия труда и пользоваться ими. б) Носитель каких-л. качеств, свойств (обычно с определением); личность. 2) Обладатель лучших интеллектуальных или моральных качеств. 3) а) Любое лицо; всякий. б) Некое лицо; кто-л. 4) а) устар. Дворовый слуга (в Российском государстве при крепостном праве). б) Любой слуга мужского пола; лакей. в) Официант в трактире, ресторане; половой”. Отже, виходить, що ним називають людину як біологічну та духовну єдність, ідеальну особистість, а також слугу. Наше слово людина теж несе кілька значень: “1. Одиничне до люди; будь-яка особа; кожний; людська постать; уживається у значенні одиниці ліку людей; особа як втілення високих інтелектуальних і моральних властивостей; уживається в значенні особового або неозначено-особового займенника; уживається в значенні узагальненого або займенникового звертання (часто з означенням)”. Але, як видно, слово людина виступає відповідником до російського “человек” не в усіх значеннях. “Слуга, лакей, офіціант” – це не про нашу “людину”. Отже, бачимо суперечність між значенням окремого слова “человек” і його навантаженням у розмовній сполуці “молодой человек”, яка являє собою “обращение к юноше, лицу молодого возраста или шутл. к мальчику”. Синонімами до цього вислову виступають “юноша, парень, ухажёр, любовник, бойфренд, частич.: любимый, возлюбленный”. І знову суперечність: одним зі значень російського слова “лицо” є “человек, личность”. Тут теж немає статевого розмежування. Про що ж мовчать словники?

У нас же молодого чоловіка, юнака називають парубок. Як на мене, чудові претенденти на звертання: парубче, юначе. Такі варіанти (хоч вони теж вказують на стать і вік, однак ці одиниці органічні й позначені давньою традицією функціонування) можуть повністю заміняти кальку “молодий чоловіче”. До речі, трапляються серед українців і старі парубки (“немолоді чоловіки, які ніколи не були одруженими”). Як, на жаль, і старі дівки чи старі діви (“про немолодих жінок, які не були замужем”). Це ж саме значення має й сполука стара панна. “Панна” – це ввічлива форма звертання або називання щодо молодої незаміжньої дівчини. Коли ж це саме роблять стосовно жінки, вживають незмінюване “пані”. Більше ста років тому “осоняшнокларнетнений” Павло Тичина про свою лауру натхненно написав: “О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз – ще й тлінно…”. Проте для радянського читача “панну” з тексту прибрали (“О люба Інно, ніжна Інно”). Хіба міг український радянський поет, автор “Партія веде” та “Ленін! Одно тільки слово, А ми вже – як буря – готово!” у вірші назвати дівчину якоюсь там “панною”? Дарма що текст він створив тоді, коли Радянського Союзу ще не існувало. Усі “панни” ж або опинилися “в Парижі”, або стали товаришками.

Якось громадський діяч Аскольд Пекарський згадував про відвідання ресторанного весілля: “Обслуга спілкувалася українською, але до всіх зверталися “мужчіна” або “дєвушка” – незалежно від віку. Хоч у нас є свої чудові відповідники – “пан” і “пані”. Це – не польські слова, як довгий час переконували росіяни. Це загальнослов’янські звертання, властиві українцям багато століть. Приставка “пане” урівнює та вишляхетнює всіх, а не вивищує одну особу над іншими. Хочу, щоб в офіційних письмових документах, депутатських зверненнях починали вживати перед ініціалами “п.”. Можливо, це правило етикету варто вписати в кодекс держслужбовця. Також постараюся, щоб дітям у школах розповідали про різні українські форми звертання – “панове”, “любий друже”, “поважне товариство”, “шановні гості”.

А й справді, що нам заважає? Невже для того, щоб естетично та ввічливо звертатися один до одного нам потрібні закони? Он на зупинках великими буквами законного імперативу інформують, що тут і навколо в радіусі 50 метрів курити ЗАБОРОНЕНО. Проте під цим написом стоїть “європеєць” і натхненно смалить чергову цигарку. До речі, про наших вуличних курців я колись написав афористичний мінітекст, що має назву “Нефізична задачка”: “Якщо відстань, яку пролітає недопалок, кинутий у бік від урни, дорівнює відстані, яку пролітає недопалок, кинутий в урну, чому він летить завжди вбік?” Впізнали ситуацію? Знайома? Але ж тому “європейцеві” і слова не скажи. Колись не раз намагався вести серед таких “роз’яснювальну роботу” (мовляв, вимога закону), однак знайомі, дізнавшись про цю жертовність, попередили: поб’ють.

Крім української, як засіб ввічливого звертання слово пан використовують у білоруській, чеській, польській, словацькій, верхньо- та нижньолужицькій мовах.

У південних слов’ян зі значенням “начальник” і “правитель” є слово “бан”. У скіфів слово “пан” мало значення “той, хто оберігає, пильнує, пастух”.

Гадаю, всім відома думка, що слово пан українці запозичили у поляків.

Ще за однією версією, це слово веде свій родовід від фавна – назви грецького божества пастухів. Фавн “стояв на двох ратицях, мав цап’ячу бороду, роги, хвіст – щось ближче до диявола. Страшив пастухів, забирав худобу, тому вони віддавали йому жертву й шану. Українська не знала [ф], змінювала його на [п] або [т]. [Ф] ми за останнє століття навчилися вимовляти. Тож “пан” і “фауна” – спільнокореневі. У слов’янські мови “пан” -увійшло вже як возвеличення, звертання, наробило своїх похідних” (Ю. Зелений).

За версією О. Брюкнера, звертання “пан” до Центральної Європи занесене кочовими племенами аварів. Захопивши на початку VII століття Паннонію, вони поставили на коліна решту сусідніх слов’янських протоетносів. Адміністративними одиницями аварської держави були “жупи”, керовані жупанами. Звідси походить угорське ispan, а також і центральнослов’янське pan.

О. Трубачов і К. Тищенко виводять слово “пан” з іранської мови скіфів: їхнє g(a)u-pana означає “оберігач худоби” чи чабан (шанована у цього народу професія), воно дало пан, пани, панове, панство (укр., пол., біл., чес., слов., в.луж., н.луж.), а також жупан (хорв., слов.). Через це поширене уявлення про те, що “слово пан потрапило в українську з польської, є справедливим лише для значення “шляхтич”. У значенні роботящої людини – власника худоби, це слово, схоже, вживалося в окремих говірках праукраїнської мови із скіфського часу” (В. Мойсеєнко).

Н. Поліщук щодо нашої теми зазначає: “Слово пан і в польській, і в українській, і в чеській мовах почало функціонувати приблизно з ХV ст. спочатку в ролі звертання до високих осіб, а пізніше і звертання до простих людей як вияв поваги. Словник Б. Грінченка свідчить, що це слово особливо прижилося й усталилося на кінець ХIХ ст. Цікавими є форми з традиційними українськими суфіксами: панонько, паненя, паночок, пануся, панусенька та ін. Як титул старих поважаних людей використовуються слова панотець, паніматка і похідні від них – панотченько, паніматочка: А в нашої паніматочки один синочок (П. Чубинський); Люде добрі, сусіде любезні, панове старики, жіночки паньматки, і ви, парубоцтво чесне, і ти, дівча молоденьке (Г. Квітка-Основ’яненко). У чеській мові (див. Словник чеської мови Ф. Махека) існують форми panimama, pantato. Ці слова вказують на вияв поваги до найрідніших людей”.

Слід зауважити, що в “російській, болгарській і сербській мовах відповідником слова “пан” є звертання “господин”, що є похідним від “Господь”. Це свідчить, що воно виникло після утвердження серед названих народів християнства, тобто значно пізніше від звертання “пан”. Фактом свого існування слово “пан” спростовує улюблену аксіому радянських ідеологів про спільне й одночасне походження української, білоруської та російської мов” (С. Наливайко).

“Добрий вечір тобі, пане господарю”, – співають в українській колядці, “а колядки за своєю генезою – це первісні магічні формули, де заклинач є актором, бо під час заклинання він грає роль майбутнього “я” або вищої сили” (Г. Лужницький). Отже, це ще один аргумент на користь давності слова “пан”.

До речі, Стройовий статут ЗСУ до 2004 року подавав два варіанти звертання військових один до одного: “пане” і “товаришу”, а після 2004 і до сьогодні вживається лише “товаришу”. Про цю заміну в Статуті читаємо: “У тексті Статуту слова “Товаришу (пане)” та “товаришу (пане)” в усіх відмінках і числах замінено словом “Товаришу” та “товаришу” у відповідному відмінку і числі згідно із Законом N 1420-IV (1420-15) від 03.02.2004)”. Пригадаймо, кого Кремль планував тоді у Президенти України? По-моєму, все зрозуміло.

Коли ми звертаємося за допомогою слова “пан”, воно має набувати форми кличного відмінка. “Український правопис” використання слова “пан” у звертаннях визначає такими правилами: “Примітка 1. У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка: добродію бригадире (бригадир), пане лейтенанте (лейтенант). Примітка 2. У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, форму кличного відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: брате Петре, друже Грицю, колего Степане, пані Катерино, товаришу Віталію. Примітка 3. У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище завжди виступає у формі називного відмінка: друже Максименко, колего Іваничук, добродійко Скирда, товаришу Гончар”.

Однак щодо останньої позиції професор Олександр Пономарів вважає, що змінюване прізвище теж має набувати форми кличного відмінка. Про це він у своєму блозі каже: “Пане Вікторе Ющенко – правильно пане Вікторе Ющенку”.

Гадаю, практика вживання слова “пан” (а вона демонструє тенденцію до розширення) розставить усе на свої місця. Головне – активніше його запроваджувати. Воно давнє, традиційне, несе повагу до співрозмовника. Чи не так, панове?

Джерело: uain.press

Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини