«Сільські жінки вмирають, як квіти – без метушні»: львівська письменниця пронизує до глибини душі своїми словами

Сільські жінки вмирають, як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно.

Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне». Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки…

Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.

Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.

Рідко яка жінка йде зі світу на самоті. Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.

Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. Рідко котру побачиш у сільській лікарні.

Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. Жартують з такими самими старими: «Коли йдемо по черешні, Ганно?». Це такий евфемізм смерті.

Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.

Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро.

На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліває. Люди стали байдужіші, серце в них б’ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті. Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б, аби вона вмерла разом зі своєю господинею.

Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.

Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Міхальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то «шароварщина» і не «хуторянство». Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простенькі образи і Шевченко.

Вчора ще одна хата стала порожньою…

Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.

Давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора…

Джерело: prykarpattya.org

Comments

comments