900 кілометрів пішки. Як двоє львів’ян мандрують Україною від заходу до сходу

2 червня двоє львів’ян – Сашко Брама та Андрій Бучко – сіли у Львові на потяг до Чопа.

За плечима – два рюкзаки і амбітна мета: пішки пройти Україну від Чопу до першого блокпосту на сході, і створити на основі побаченого та почутого сучасну виставу. Сашко за освітою режисер, а Андрій – актор.

За три місяці хлопці вже пройшли 900 кілометрів Закарпаттям, Івано-Франківщиною, Тернопільщиною, Рівненщиною і навіть встигли тиждень пожити у Чорнобильській зоні.

Що мандрівники побачили за час подорожі і яка спільна риса об’єднує українців у цих регіонах, Сашко та Андрій розповіли “Українській правді. Життя”.

ПОНАБИРАЛИ ЗАЙВОГО МОТЛОХУ

Уже на початку мандрівки у хлопців з’являлося бажання зупинитися.

– Був шок. Ми обоє “згоріли”. Просто спеклись, – каже Андрій. – Вперше цього року вдягнув шорти: цілий день на сонці, і за два дні – що там з тими ногами творилось…

Зрештою, шорти він надіслав поштою додому.

А в Сашка “згоріли”… вуха. Спалив їх так, що “шкіра злазила і шматками відвалювалась”.

Про натерті ноги й мови немає. Хлопці до того не ходили у такі тривалі піші походи.

За час мандрівки вони за день проходили від 5 до 45 кілометрів.

– Ще й рюкзаки важезні, бо понабирали зайвого мотлоху, – пригадує Андрій.

Сашко навіть шарманку спеціально для мандрівки зробив, але цей інструмент було важко нести, тож її теж відіслали додому. За нею поїхали сандалі.

А от про їжу хлопці не надто думали. В останній момент взяли термос, який дуже пригодився.

Закидали в нього гречку, заливали кип’ятком і чекали, коли приготується.

Купували хліб і масло, помідори і робили бутерброди. На цьому здебільшого й жили.

Їжу на перспективу не купували. Що купили – те одразу й з’їли.

ЗАКАРПАТТЯ. ЛЮДИ ЧАСТО ЇЗДЯТЬ НА ЗАРОБІТКИ, І – ВАЛЯТЬ ЛІС

На схід України мандрівники планували дійти за три місяці.

Однак, як це зазвичай буває, поїздка затягнулася.

Самим лише Закарпаттям Сашко з Андрієм подорожували місяць.

Вглиб регіону мандрівники просувалися попри румунський, угорський і словацький кордони.

– Перше, що впадає у вічі – те, що там люди українською можуть навіть не розмовляти, – розповідає Андрій. – Все крутиться навколо кордону, контрабанди. Люди часто їздять на заробітки, бо близько. І – валять ліс.

Сашка вразило, що сільські жінки, які не поїхали на заробітки, не хочуть працювати на зарплату 5 тисяч гривень. Для них це вже не гроші.

Коли хлопці спілкувались з місцевим прикордонником, почули історію про людей у водолазних костюмах – вони пливуть по дну річки через кордон, обв’язані цигарками, щоб заробити 50 доларів.

Не всі здатні так плавати, тож періодично з річки виловлюють трупи.

– Це смішна і трагічна смерть водночас. Ця історія мене зачепила. Думаю з нею попрацювати у самій виставі, – каже Сашко.

Зароблені за кордоном кошти місцеві мешканці вкладають у будівництво.

– Є село Нова Апша. Там люди теж заробляють кошти на заробітках, і такі палаци вибудовують! – вигукує Андрій. – Навіть зовнішньо ці палаци стилізують під замки. Там це просто уже абсурд.

Передня стіна може бути по-багатому збудована, а позаду – взагалі ні. Головне – щоб з дороги дивилось.

Хлопці також помітили, що люди намагаються будувати ліпші паркани, ніж у сусіда.

– Найприкольніше – це леви, які на цих високих парканах стоять, – усміхається Сашко.

При цьому місцеві здебільшого скаржаться на життя:

– Дуже часто чув, як вони скаржаться, що важко, що нічого нема, все розвалене… Хоча дивишся на будинки і на машини з європейськими номерами, і не скажеш, що у них все погано, – міркує Сашко.

З вирубкою лісів ще цікавіше. Оскільки вона здебільшого незаконна, то відзняти її не так просто.

Андрій з Сашком заручилися підтримкою місцевого депутата, який пообіцяв допомогти. Але дуже боявся, щоб мандрівники ніде його не називали.

Коли хлопці приїхали у село, де “під кожною хатою” стоїть вантажівка для перевезення лісу, місцевий депутат попросив свого друга на джипі супроводжувати їх – щоб його з мандрівниками не бачили разом.

Андрія з Сашком попросили сидіти лише на задніх сидіннях, де тоновані вікна.

Спочатку їх повезли на одну вирубку, потім на другу.

– Їдеш і бачиш, як зі всіх сторін дивляться, хто і куди їде. Як в кіно: повертають голови і проводять недоброзичливими поглядами машину, – пригадує Сашко.

Впритул до другої вирубки чоловік на джипі відвезти їх відмовився. Зупинився на відстані 4 км від КПП.

– Це була наймасштабніша вирубка на Закарпатті, – пояснює Сашко. – Він ніби і вину відчував, що не може йти з нами. Купив нам продукти…

Хлопці пішли до КПП. Там стояв чоловік у військовій формі.

Прикинулись туристами, які шукають дорогу на Івано-Франківськ.

Мандрівників ніхто не обшукував, їх пропустили, тож два дні вони знімали наслідки масової вирубки лісу – порожні поляни на місці шмату лісу.

Коли Андрій та Сашко вийшли з території вирубки, біля них зупинилась вантажівка: “Застрибуйте!”.

Застрибнули – а там повний причеп роботяг з бензопилами і жінок, які засаджують ділянки.

– Вони виглядали дуже нещасно, замучені життям. Жінки дивилися набік такими сумними поглядами. Коли ми вже в селі вийшли, усі чоловіки купили по пляшці пива по завершенні робочого дня. Сиділи, обійнявши пляшку, і були щасливі… – каже Сашко.

Мандрівникам здалося, що закарпатці не відчувають себе Україною.

Коли вони проходили одне із сіл, люди гнали корів на пасовисько.

Коли хлопці їх фільмувати, почули:

– А що ви оце знімаєте?

– Кіно про Україну, – кажуть мандрівники.

– Хлопці, вам тут не Україна! – почули у відповідь.

За спостереженнями Сашка і Андрія, місцеві не орієнтуються на Київ. Там навіть час інший.

– Ми з Андрієм говорили, що Закарпаття – як окрема країна. Там живуть “по-місному”. Видно, що регіон розвивається завдяки іноземній валюті від заробітчан.

Мене вразило, що вони патріоти своїх сіл. Їдуть на заробітки, але все одно люблять село.

ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА. “БО ТАК Є, І ТРЕБА ЖИТИ І ТО ПРИЙНЯТИ…”

У горах мандрівники перейшли кордон між Закарпатською і Івано-Франківською областями.

Ішли гірським хребтом, планували зайти в Космач за два дні, але заблукали і намочили ноги.

Зустріли на лісовій дорозі хлопців на моторці. Вони “обнадіяли”: іти ще 50 кілометрів.

– Ми взагалі “випали”, – усміхається Андрій. – Порадили нам повернутись трохи назад і знайти хатину лісорубів у лісі.

Знайшли. І знову повернулися до вирубки лісів.

Семеро хлопців живуть в одній хатині, сплять на одному великому ліжку – і валять ліс.


– На Закарпатті просто рубають ліс. А на Франківщині вирубують “точками”. Наприклад, ідеш лісовою дорогою, звертаєш метрів на 50, і бачиш вирубану поляну. Ніби небагато виглядає, але скільки вони таких полянок вирубали… – каже Андрій.

– Для цих хлопців вирубка лісу – не екологічна шкода, а ремесло, яким вони пишаються, – додає Сашко.

Мандрівники помітили, що ці лісоруби – здебільшого хлопці.

Це для них – літній сезонний заробіток – один зі способів заробити гроші й побудувати хату чи зібрати кошти на весілля. Робота дуже важка.

Коли Сашко з Андрієм сиділи ввечері з лісорубами і пили чай, керівник бригади сказав: “Кожен десь працює, хтось вівчар, ми от ліс валим. Але всі мучаться…”

– Ми часто записуємо одкровення людини, що на її думку є правильним, – каже Сашко. – Отримуємо мозаїку різних правд, які суперечать одна одній. Це цікава і абсурдна картина. Я дуже люблю абсурд і бачу його скрізь.

Наприклад, одні люди гордяться вирубкою лісу як ремеслом і заробляють гроші, інші скаржаться: “У нас вирубують ліс, через це повені, це депутати кришують, тисне мафія”.

Слова бригадира лісорубів вказують на ще одну рису регіону, яку помітили хлопці.

– Люди сприймають своє життя як певну даність. “Бо так є, і треба якось жити, прийняти то…”, – говорить Сашко.

Він пригадує їхню розмову з гуцульською дівчиною, в якої невдалий шлюб.

Про свій шлюб дівчина каже: “Ну, якось воно мусить бути…”.

На Сашкове: “Ти ж молода, тобі 24 роки…”, відповідає: “Та то життя, вже нічого не вернути…”. І зітхає разом з бабусею.

ТЕРНОПІЛЬЩИНА. ЄВРОПЕЙСЬКІ АГРООРЕНДАТОРИ

З Івано-Франківщини хлопці помандрували Тернопільщиною.

Коли проходили один з районів їм сказали, що усі землі там орендувала німецька фірма.

Хлопці захотіли навідатись на фірму.

За 300 метрів до входу вилили воду з пляшок, щоб попросити набрати на підприємстві і таким чином все роздивитися.

Чоловік у військовій формі пропустив їх на територію зі словами: “Підете на кухню, дівчата наберуть”.

– Тут дівчата набирають воду, тут уже роблять канапки, заварюють чай. Кажуть: “От у нас є душ, прийміть душ”, “У нас можна поспати, відпочиньте”.

Ми в шоці, – усміхається Сашко. Незалежно від області, їм рідко пропонували поїсти місцеві.

Компанія мандрівникам ніби і сподобалась: там робітникам перуть одяг, вони можуть взяти на кухні мінералку чи поїсти, але…

– Слизький момент тут – що фірма орендувала цілий район, і це якось… – протягує Андрій.

Потім дорогою Сашко з Андрієм побачили, що на Тернопільщині французи мають гіпсовий завод, видобуваючи вапняк вибухівкою. Трохи далі свою фірму мають данці.

Однак Тернопільська область все ж здалась їм біднішою, ніж Закарпатська.

Хоча і на Тернопільщині є випадки, коли пів-села виїхало на заробітки.

Однак найбільше зачепила мандрівників ратуша у райцентрі Бучач.

Ратуша має три яруси. Верхній – відреставрований, має годинник, котрий щогодини грає якусь українську мелодію і в певний час – гімн.

А на нижньому ярусі в самій ратуші живе Павло, який слухає метал.

Він народився у Німеччині, служив у внутрішніх військах СРСР, охороняв військовополонених американців у В’єнтамі, а потім грав метал. А потім почав будувати церкви.

– Це доволі абсурдна картина світу. На території життя однієї людини зіткнулись різні реальності. А він це все пройшов, – роздумує Сашко. – Є ратуша, яка відмірює час, напів-розвалюється, її купу років реставрують. І він ніби бореться з силами ентропії, з каменем, який валиться.

Павло деякий час жив на нижньому поверсі й реставрував ратушу сам впродовж року.

– Ратуша цікава тим, що певною мірою відображає процеси в Україні. Верхній ярус пошпакльований і дивитися можна, а заглянеш всередину – сміття, якась вода і хлопці, які там працюють.

Коли ми зайшли, вони одразу почали казати, що у них все згідно з правилами техніки безпеки і що в них найкращий у світі начальник. Потім стали людяніші… – додає Сашко.

З Тернопільщини подорожні пішли у Рівненську область.

Пригадують, як проходили цілий ряд сіл, де у кожному зустрічали людей напідпитку. Таких, які навіть вдень говорити не могли.

За їхніми спостереженнями, Рівненщина відрізнялась від Івано-Франківщини, Тернопільщини і Закарпаття брудом.

– В селах подвір’я здебільшого захаращені мотлохом, не трава, а земля, засмічена курами, гусами… Андрій казав, що на Рівненщині архітектура бідності. І дуже брудні річки. Ми ніде помитися не могли, бо в ті річки страшно було ступати, ­– розповідає Сашко.

У Рівненській області мандрівники натиснули паузу в своїй подорожі й поїхали до Києва.

Їм потрібно осмислити зібраний матеріал для проекту, який вони назвали Enter UA.

Однак коли приїхали до Києва, їм вдалося поїхати разом зі сталкером у Чорнобильську зону. Там вони прожили тиждень.

180 КІЛОМЕТРІВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЮ ЗОНОЮ

Вибирали собі будиночки “до смаку” і там ночували.

Хлопці помітили, що Чорнобиль нині – зона заробляння коштів.

– Таксисти возять сталкерів і готові їхати серед ночі за першим дзвінком.

Сталкери, які водять іноземних туристів, беруть від 100 доларів за добу.

Є металурги, які легально і нелегально ріжуть там метал.

І держава заробляє. Лише за минулий рік за статистикою було 20 тисяч іноземних туристів. Це 1000 гривень з кожного. Тебе привезли автобусом, підняли на 16 поверх, зробили селфі на фоні реактора і поїхали назад, – розповідає Сашко.

Мандрівники також назбирали у зоні стос листів, які не зацікавили мародерів.

– А нам – цікаві для дослідження. Перечитали трішки. Це листи ніби з нізвідки в нікуди, – каже Сашко. – Ці всі “мама”, “папа”, “Петенька” для мене – абстрактні образи, але там ідеться про людські речі. Хлопець пише сестрі з армії: “Слухай маму”, побутові речі розповідають. Ніби звичайні радянські листи, але зібрані у зоні відчуження.

На другий день перебування в Чорнобильській зоні хлопці відчули і її психологічний вплив.

– Це середовище зачіпає певні травматичні плити. Те, що глибоко в тобі, підіймається назовні, – розповідає Сашко.

– Найбільше впливає те, що ти потрапляєш у місце, де зупинився час. Чорнобиль – це про якусь темну сторону людини, яка постійно в ній присутня, і які це може мати наслідки. Мені там кошмари снились, – додає Андрій.

Загалом Сашко з Андрієм пройшли 180 кілометрів зоною відчуження.

Тепер – оброблятимуть зібраний матеріал і готуватимуться до нових піших мандрівок.

У жовтні вони продовжать йти пішки з точки, на якій завершили подорож.

По завершенні мандрівки подорож має вилитись у перформанс на перетині відеоарту і музики. Хлопці працюють зі сценографом, планують залучити медіахудожника.

Як виглядатиме вистава в кінцевому варіанті – театрали ще не знають, бо не пройшли всього маршруту.

Наразі хлопці помітили дві спільності, які є у мешканців тієї частини України, яку вони пройшли.

– Це український паспорт і боротьба за виживання. Люди шукають, як заробити. Про це завжди говорять, – каже Сашко.

– Мені здається, що це перебільшення – називати це боротьбою за існування, – вважає Андрій. – Я називаю це боротьбою за матеріальний достаток. Коли я чую історії своєї бабусі, яка маленькою пережила війну, можливо, це була боротьба за існування. А зараз у людей здебільшого все є.

Цивілізація задовольнила основні потреби. Просто в людей пріоритет матеріальний добробут. Це всюди так. Я теж хочу собі новий фотоапарат, – сміється.

Джерело: life.pravda.com.ua

Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини