Таємною лебійською мовою спілкувалися українські кобзарі та лірники. Сліпі виконавці говорили лебійською один із одним та з поводирями.
Мова дозволяла зберігати кобзарські таємниці.
“Лебіями”, “любками” називали жебраків, старців. Від цього походить назва лебійської мови.
Вона була поширена від Галичини та Західного Поділля до Могилева та Брянська.
Походження лебійської мови невідоме. Старці не пам’ятали, коли вона з’явилась.
Слова лебійської мови були запозиченими із мов сусідніх народів і продуманими лірниками. Віз називали “котнем”. “Кулати”, “копсати” означало бити. “Склев манькови бенника” – зроби мені цигарку.
На Галичині мовознавці записали пісеньку місцевих лірників:
“Коби мені кумса сяна,
А до кумси ще й тириня
І бутельбух вовчаку,
Каравона чорнобрива”.
У перекладі це означає:
“Коби мені хлібець святий,
А до хліба трошки сира,
А до сира склянка пива
І дівчина чорнобрива”.
Лебійська мова існувала до 1930-х. Востаннє мовознавці зафіксували її під Харковом.
На Галичині не використовували типову для росіян нецензурну лексику до 1970-х. “Російський мат” вважався для галичан неприйнятним. Водночас у регіоні вживали власні лайливі слова. Сварку називали “ганьбленням”. Жінки казали: “Піду її виганьблю”.
Джерело: Газета
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини