Еспресо — це життя. Гірчить та бадьорить. Перший ковток може здатись несмачним, але коли допиваєш філіжанку, завжди захочеш ще одну. А на ще одну найчастіше бракує часу.
Капучіно — це закоханість. Спочатку терпко, потім солодко і легко, а в основі — все те ж життя. Але моменти, коли солодко і терпко — найкращі. До речі, завжди можна просто з’їсти пінку і не пити, але це мало кому спадає на думку. Мабуть, справа все-таки у співвідношенні.
Лате — це мрії еспресо, в які додали молока надії…І пінка – пам’ятаєте, так? Та сама пінка, яка буває в капучіно. Але немає кориці, немає тієї терпкості, котра дозволяє відчути момент.
А ще є мокко — кава з гарячим шоколадом. Мокко — це меланхолія. Густа і тягуча. Та навіть в мокко є молоко. І солодкавість, ту, котру не найдеш в еспресо, наприклад. Її і відчуваєш зразу, і щоразу не до кінця розумієш, чому замовив саме мокко. Тільки потім розумієш, у той самий момент, коли стає солодко.
Айріш, кава по-ірландськи — пристрасть. Десь там, на самому дні, міцний алкоголь. Можна змішати, тоді його практично не відчуваєш, якщо кава приготована правильно, звичайно. Та він там все одно є, і настає момент сп’яніння. До речі, гіршим за погане еспресо може бути тільки поганий айріш.
І рістретто. Рістретто — це смерть. Це коли все життя — одним ковтком. Випиваєш, просиш рахунок і йдеш. Переважно так.
— А любов? Справжня любов?
— Справжня любов — це кава, яку вариш вдома зранку. Свіжозмелена, бажано вручну. З корицею, мускатним горіхом і кардамоном. Кава, поряд з якою треба стояти, щоб не википіла, тому що безнадійно зіпсується смак. Треба пильнувати, щоб вона піднялась тричі, потім додати ложечку холодної води в турку, зачекати кілька хвилин, щоб осіла гуща. Кава, яку наливаєш в стару улюблену філіжанку і п’єш, відчуваєш кожен ковток, кожен день. Насолоджуєшся кожним ковтком.
P.S.
У цих словах багато правди – правди життя…
Макс Фрай, “Кавова книга”
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини