Перенесімось на сто років назад і пройдімось вищербленою львівською бруківкою. Може й побачимо дещо гідне нашої уваги. Тодішній Львів разюче відрізнявся від теперішнього: маленький, ниций, затиснутий у задушливій тисняві вуличок. Попри те він і тоді мав свої особливості, власний фасон і стиль, якого нині вже не побачиш. Тож не зашкодить здійснити невеличку прогулянку старим Львовом і втягнути в ніздрі аромат тих часів, коли прадідуньо, пріючи у циліндрі та широчезному краваті, залицявся до прабабуні і строчив до її альбому пишні мадригали.
Та і йти недалеко, слід минути якихось там сто верст, що їх встановив Всевишній на шляху вічности, позначаючи збіглі літа. З такої подорожі повернемося живі та здорові, майже без збитків. А що немилосердні вищерблені бруківки трохи покривлять наші підбори, і що аромати старого Львова можуть призвести декого до катару, то це дрібниці! Тож запасімося терпінням і поблажливістю.
Насамперед ідеться про поблажливість до тогочасної цивілізації Львова, а радше до її відсутності, бо свіжоспечена столиця Галіції і Лодомерії (якісь дотепники пізнішої доби влучно перекрутять її на Голицію і Голодомерію) допоки цілковито позбавлена мережі підземних комунікацій. Розмаїтий непотріб вільно стікає у відкриті канави, що облямовують навіть центральні вулиці. Двічі на тиждень місто прибирають , але як зветься майстер цього фаху і як його звуть, про це аннали мовчать. Відомо лише, що виконавчим органом є скуті ланцюгами арештанти з міської вежі, і що ефект їхньої праці виглядає наступно: сміття згортається у пагорби і громадиться на хідниках допоки господарний вітер не порозносить усе це добро на чотири боки світу.
Бруківки жахливі і благають небо про помсту на голови магістрату. Дещо пристойніший хідник хіба на східному боці Ринку, під давньою королівською кам’яницею і палацом архієпископів. Тому тут вирує безтурботний міський променад. Гляньмо, які типи довкола! Наскільки вони відрізняються від наших сучасників! Високі та стрункі кавалери виглядають ще вищими завдяки стіжкуватим ціліндрам і ще стрункіішими завдяки сурдутам “в талію”та барвистим камізелькам, гаптованим квітами. Дами у фалдистих спідницях, у препишних шалях і капелюшках, кожен з яких претендує на пам’ятник мистецтву львівських модисток. Найзапекліших краль одягає пані Адамська з Ринку, а також славетна пані Людова – згідно останнім примхам паризьких журналів, які потрапляють до Львова через Відень. А панночки! Чарівні панночки епохи бідермайєр, стрункі і золотокосі, влітку овіяні хмаринками муслинових сукенок і розмаєних стрічок, взимку огорнуті салопками, оздобленими сріблястим хутром! Не дивно, що їх супроводжує захоплений шепіт та найвишуканіші компліменти, які згідно романтичні традиції тих часів звучать приблизно так:
” О найстрункіша газель в дівочому лісі розкошів…”
“Або так “Брови твої, немов луки, напнуті над фіалками очей. Сам амур позичив їх тобі і власноруч наладував, аби зранити золотими стрілами моє зажурене серце…”
Або ще так: “О срібляста хмарко, що сипле не снігом холодним, ані дощем, лише живою росою скрапує на стужену душу мою…”
Але досить компліментів та кулуарної поезії, оскільки назустріч суне постать, яка аж ніяк не сприяє поетичному настроєві. Начувайтеся: пан, що перед нами – це пан проліціянт львівський, вірніше австріяцький. Що, не вірите? Ви звикли, що зазвичай поліціянт “іменем закону” і вигуком”прошу паньство розійтися” вимагає фізичного роздвоєння від кожного самотнього перехожого? Та вірте не вірте, а цей пан у блакитному фраку, високих черевиках, оригінальному капелюсі, при шаблі і палиці на білому паску і справді львівський поліціянт зразку сторічної давности. Дивіться який гарний мундир! Ця епоха взагалі кохалася у яскравих, мало не карнавальних одностроях. Усіма барвами веселки сяяли мундири військових і сяяти б їм ще довго, якби якийсь бюрократ від фанаберії не скасував усе це строкате розмаїття.
Але не тільки мундири військових тішать око примхливою грою кольорів. Чуєте, вдалині співає ріжок. Це поштовий диліжанс повертається з цісарського Відня. А це що за генерал верхи на запрягу? Червоний напівфрак, капелюх із чорно-золотавим плюмажем… Ні це не генерал, а всього-навсього листоноша. З диліжансу висідає набундючений пан. І знову однострій: зелений фрак зі срібними гудзиками, комір із фіолетового оксамиту, гаптований золотим листям і жолудями. Цісарський чиновник у всій своїй красі!
Та й з цивільного натовпу око вихоплює не менш колоритні постаті. Гляньмо, як гонорово виступає Ринком заможна юдейська родина. На чоловіках довгі чорні китайкові, а то й атласні жупани, шапки, оздоблені соболиним, лисячим чи кунячим хутром. Їхні дружини мають на голові багаті стрічки, розшиті перлами та діамантами, а з боків ще й пообвішувані важкими коштовними кульчиками.
Юдейські дівчата, Рахилі-квітки, що виросли у нетрях тісних завулків, вкриті єдвабними хустинками, які на чолі стягує золотий обруч. Львівські юдеї століттями уникали легковажної моди та дотримувались одягу батьків, лише прогресивна родина лікаря Раппопорта не встояла перед спокусами паризьких модних журнал. Узагалі, юдеї становили ізольований від решти львів’ян світ, обмежений вулицями єврейських кварталів. Єдиним вийнятком був гендляр цукром Рахміл Місес, який завдяки воєнним заслугам одержав від міста дозвіл селитися де заманеться. Місесу заманулося замешкати у прохідній кам’яниці на південному боці Ринку.
Тогочасна влада не мала проблем з населенням юдейських кварталів, підпорядкованим суворим законам Талмуду. По суботах Ринком снували лише сини Ізраїлю, бо їм суворо заборонялося з’являтись серед розкішних дерев Єзуїтського садку і на свіжозакладених Гетьманських валах (нині – правий бік проспекту Свободи). Бо варто юдею, нехай і вбраному у найелегантніший стрій, з’явитись на міський променад, до нього вмить приступить пан у блакитному фраку і вигетькає звідси.
Долю юдеїв розділяли на променадах і львівські батяри. Адже ця братія, що ніколи не сумувала і завжди мала надлишок вільного часу, не була привілеєм і особливістю наших днів. Сто років том, як і нині, хмари обшарпанців збігалися, зачувши музику військового оркестру і скрізь шукали безкоштовного видовища. Ходімо-но на вулицю Довгу, там уже з ними не розминемося. Оце вони оточили карету губернатора Лобковіца, який вибрався з дружиною до театру. Батярів цікавить не так пан губернатор в парадній убері, як скороходи, що біжать обіч карети з почетом. Особливо їхні широкі іспанські плащі та крислаті капелюхи зі страусовим пір’ям.
Міський театр знаходиться в приміщенні колишнього францисканського костьолу й освітлюється жалюгідними оливовими лямпами, які весь час скрапують глядачам на голови.. Такі ж каганці з оливою, вміщені у ліхтарик з трьома шибками та припасовані до кам’яниць., становлять усе населення міста. Тьмяні вогники заледь пробиваються крізь закіптюжені шибки, тож вважаймо під ноги: ризикуємо перечепитися за “котячі голівки” (як називали легендарну львівську бруківку), або вскочити в неароматне озерце. Щоправда, за сприятливих фаз місяця справи з освітленням трохи покращуються. І коли небо погідне, на його безкрайньому обширі з’являється сріблиста ліхтарня, що позичає дещицю світла славетному містові, якому монарша ласка дарувала гоноровий титул: Königreich Galicien und Lodomerien (столиця Галіції і Лодомерії).
Але так буває не завжди, бо місяць і небо оманливі і примхливі. Оце в театрі дають “Забобон” Камінського, і місцеві театрали масово вибираються на виставу. Вечір безмісячний, а олійні каганці у вуличних ліхтариках задуває вітер. Однак довкола не чути зойків і нарікань, не видно розпачливо заломлених ручок у будуарах, де пані завершують туалет і за допомогою білил ховають усі вади зовнішності. Зграбна туфелька не ступить у каламутне болото. І жодна шлярка не втратить краси і свіжості. Адже у Львові від давніх давен існує цех ліхтарників. Озброєні маленьким дерев’яним світильником, усередині якого тепло мерехтить лойова свічка, ліхтарники – ці ангели-хоронителі припізнених перехожих виходять щовечора на перехрестя людних вулиць і за платню 1-2 крайцери, залежно від відстані, – відпровадять вас у будь-яку дільницю міста. Після завершення вистави ліхтарники до театру і тут очікують на клієнтів.
У серці міста, на Ринку здіймається стара вежа Кампіанів. У підвалах тужать за волею арештанти, на поверхах міститься міський уряд, а на самій горі мешкає трубач із дружиною. Щогодини трубач, або трубачева у блакитному фартуху видряпується на верхівку вежі, аби просурмити містові час. З усіх отворів та закапелків вежі здіймається сила-силенна граків та ворон і відчайдушним карканням на свій спосіб звіщає, мовляв, іще одна година полинула у безкрає море вічности.
Джерело: FB
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини
