Є анекдот про равина з Мукачево, який вмер і постав перед Богом.
— Де ти народився? — запитав його Господь.
— В Австро-Угорщині, – відповів ребе.
— Де ти ходив у хедер (школу)?
— У Чехословаччині.
— Де ти одружився?
— В Угорщині.
— Де народився твій первісток?
— У Третьому рейху.
— Де народилися твої внуки?
— В СРСР.
— А де ти помер?
— В Україні.
— Мій добрий ребе, – сказав Бог, – бачу, багато в житті тобі довелося подорожувати.
— Зовсім ні, Господи, – відповів равин. – Я за все життя не покидав рідного міста.
Я згадував цей анекдот, опинившись минулого тижня у Західній Україні – у Львові, який теж за свою довгу історію входив в різні князівства і імперії, переходив з рук в руки, як дорогоцінна скринька. Подорож до Львова нагадує чудовий фільм Уеса Андерсона «Гранд-готель «Будапешт», занурення в східноєвропейську казку столітньої давності, напередодні Першої світової, коли грали оркестри, дзвеніли трамваї, генерали були галантні, як світські леви, а метродотелі горді, як генерали. Тут зустрічаються тіні Відня і Праги, Кракова та Парижа, барокові костели і купецький ампір межують з манірним арт-деко, тут грають в шахи на вулицях, на кожному розі торгують квітами і сільським салом з сумок, по вулицях ходять худі довговолосі красуні і карпатські бабусі в хусточках, і над усім стоїть чарівний запах львівської «кави» – за легендою, саме львівський козак Юрій-Франц Кульчицький, який побував у турецькому полоні, навчив у XVII столітті Відень, а за ним і всю Європу, пити каву. Сьогодні пам’ятник козаку з туркою і розсипом зерен стоїть на львівській площі Данила Галицького, а неподалік, на вулиці Сербській, перед входом в «Мазох-кафе» – пам’ятник іншому львів’янину, Леопольду фон Захер-Мазоху, який нервово переминає в руках рукавички. Львів – іронічний і космополітичний, в ньому змішалась кров Польщі, Австрії, Німеччини, Угорщини, Росії, України, євреїв, гуцулів, циган, вірмен, і народилось на світ божий місто, що пережило усі імперії, яке взяло від них багатства і культуру, столичний лиск і шляхетський гонор.
Його секрет — у незалежному міському дусі.
Stadtluft macht frei. Як кажуть німці, «повітря міста робить вільним». У цьому прислів’ї є і практичний сенс: у Європі в середні віки кріпак, який прожив у місті 1 рік і 1 день, ставав вільним. У Львові це повітря відчувається всюди: Лемберг, як він тоді називався, отримав Магдебурзьке право (свою автономну юридичну систему) ще в середині XIV століття, і з тих пір міське самоврядування було основою його торгових привілеїв і цивільних прав. У вільному купецькому місті влада непомітна і скромна. Щоб вибратися на найвищу точку старого міста- вежу Ратуші, – треба спочатку пройти три поверхи міської управи – повз самотнього висловусого охоронця, кабінет мера, начальників відділів, і потім вже сплатити 20 гривень і піднятися на вежу скрипучими сходами: у відкритому місті муніципалітет не закриває двері. Нагорі відвідувача зустрічає свіжий вітер і дзвін, що відмірює чверті години. Тут перехоплює подих від латаних дахів старого міста, шпилів костелів і православних куполів, наметів на Ринку, зелених пагорбів, парків і передгір’я Карпат, яке видніється вдалині.
Моя мандрівка, втім, почалася не настільки безтурботно. В аеропорту Львова пасажирів-росіян з московського рейсу відвели в сторону і по одному викликали в кімнату, де три жінки-прикордонниці довго вивчали документи і розпитували про мету візиту і місце перебування у Львові. Так несподівано ти опиняєшся в контексті російсько-української війни і розумієш, що представляєш країну-агресора. Моїм пунктом призначення був Третій львівський медіафорум, який зібрав сотні журналістів з України, Росії, Європи і США, і тут теж домінувала тема війни. Про це говорив французький філософ Бернар Анрі-Леві, який виступив з доповіддю на оруеллівську тему «Історія – улюблена настільна книга тиранів». Українські журналісти жорстко говорили про провали української інформаційної політики на Донбасі. Представники кримських татар розповідали про «несвободу слова по-кримськи», росіянин Аркадій Бабченко говорив про те, як війна змінює людей по обидва боки об’єктива камери, а лауреат Пулітцерівської премії американка Енн Епплбаум визнала, що світові ЗМІ поки не знайшли протиотруту російській державній пропаганді і розмивають правду під виглядом «безлічі альтернативних точок зору». А закінчився перший день Форуму моноспектаклем того ж Бернара Анрі-Леві «Готель «Європа», присвяченим київському Майдану, річниці «Революції гідності».
Ехо війни присутнє на вулицях міста.
На площах стоять намети для збору грошей і речей для бійців АТО і їх сімей, біля пам’ятника Шевченку виставлено посічений кулями позашляховик із зони боїв: на залитих кров’ю сидіннях – ранці солдат ВСУ. На Личаківському цвинтарі – свіжі військові могили, а на вулиці Княгині Ольги щойно був відкритий пам’ятник генерал-майору Нацгвардії Сергію Кульчицькому, який загинув рік тому під Слов’янськом. Усюди знаки українського Рісорджіменто: жовто-блакитні прапори, патріотичні графіті, школярі у вишиванках (в той день був останній дзвінок), жінки з квітковими вінками на головах. У сувенірних крамницях – чорно-червоні прапори і футболки з гордими принтами, у вітринах кафе – антипутінські гасла. Але при цьому я не відчув ненависті до Росії, швидше – подив, цікавість і бажання розібратися. У розмовах на вулиці, в ресторані, в магазині мене вислуховували по-російськи і відповідали по-українськи, і ми добре один одного розуміли в цих ритуалах взаємної поваги і визнання.
Ностальгія – мабуть, основне почуття, яке я отримав від цієї поїздки, причому вона обопільна. У розмовах з донецькими телевізійниками і кримськими активістами, з київськими медіаменеджерами і львівськими студентами я відчував щиру тугу за втраченим загальним інформаційним, культурним та змістовим простором, образу на потоки брехні, спробу зрозуміти, що трапилося з Росією в останні півтора року. У розмовах з мешканцями міста – жаль за втраченим потоком російських туристів, наляканих байками про бандерівців і фашистів. Хоча в цілому я відчув і точку неповернення, остаточне прийняття того факту, що корабель «Росія» відправився в своє невідоме автономне плавання, як атомний підводний човен, що йде на довгі місяці за горизонт радарів, під лід Північного Льодовитого океану.
А я відчув ностальгію за Україною, яку ми втратили, що у Львові відчувається особливо гостро. За європейською альтернативою, яка, здавалося, завжди була під рукою, як вулиця Яуніела в Ризі, де радянські кінематографісти знімали фільми про Захід, як пляжі Пярну, як львівські «кав’ярні». За клаптиками ковдри Центральної та Східної Європи, за духом великої історії, за тінями великих імперій. Сьогодні ми добровільно відрізаємо себе від цієї спадщини, але не помічаємо, що самі при цьому перестаємо бути імперією, перетворюємося в Московію, в лісовий улус Орди. Причому втрата України відбулася не на Майдані, не в Криму і не в окопах Донбасу: вона трапилася на граматичному рівні, в мові, яка описує дійсність, в самому розумінні того, що відбувається зі світом і з нашими двома країнами.
У дискусіях Львівського медіафоруму я побачив глобальні перспективи, критичні теорії, свободу дискусії, яку все рідше можна зустріти в Росії. Українці осмислюють те, що відбувається, в межах інститутів, реформ, громадянського суспільства, модернізації та європеїзації – всіх тих термінів, які були в користуванні і у нас 5-10 років тому. І навіть гучне призначення Михайла Саакашвілі одеським губернатором, над чим в Росії прийнято потішатися, – ознака все тієї ж незашореності космополітичного мислення, яке свого часу приводило до Одеси іноземних управлінців – де Рибаса, Рішельє і Лонжерона, і зробило її, як і Львів, одним з найблискучіших міст Східної Європи. Дивним чином Україна, котра переживає сплеск національної самосвідомості, сьогодні більш є глобальною і космополітичною, ніж Росія – нафтова провінція світової економіки.
Але що таке сьогодні столиця і що таке провінція? Львів і є той самий столичний готель «Європа», де живуть тіні минулого. Тут європейський вибір України стає очевидним і безповоротним. Від повсюдної мови, вишиванок і сала Львів не робиться етнічно-провінційним, він залишається столичним, міським; українське входить в цей пиріг як ще один шар, ще одна глава в історії. У Львові Україна весело розлучається з похмурим провінціалізмом совка, з вульгарністю і вторинністю радянської імперії, з похмурою тінню ординської Москви. Його гротескна нелюбов до «москалів» має своє історичне коріння, але самі львів’яни сміються над цією анекдотичної формулою і вміють відрізняти москалів (прихильників імперської ідеології та політики) від росіян – носіїв культури і мови. І в той же час сам Львів багато дав російській історії і культурі. Якби ми розширили кругозір, то зрозуміли б, що Львів для нас (як і вся Україна, і Балтія) – вікно в Європу, місток до великого минулого, останній шанс зберегти культурну імперію. Але ми всюди бачимо не вікна, а амбразури, не можливості, а загрози, втрачаємо глобальний світ і занурюємося в провінційну трясовину. Так думав я, повертаючись на літаку із столичного 700-тисячного Львова до провінційної 15-мільйонної Москви, немов з фільму Уеса Андерсона у випуск новин російського ТБ.
Автор: Сергій Мєдвєдєв для Форбс.
Джерело: Роман Юхновец
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини