Не знаю, хто як, але скажу про себе. Настає час, коли лице робиться мордатим, живіт – череватим, а життєвий досвідна стільки всеосяжним, що годі його застосувати на практиці. Не допомагають навіть думи про Україну, від яких, згідно з теорією, я мав би зсохнутися на тараню.
«Краєзнавча мандрівка околицями Львова – ось рятунок від драглистих м’язів і рясної очеревини», – сказав я собі. Тут і трапилася нагода. Дізнався випадково, що в Брюховицьком у лісі зберігся форт часів І Світової війни. Це мене, зізнатися, збентежило. Брюховицький ліс, як питомий львів’янин, начебто знаю непогано, а про якісь укріплення навіть не підозрював. Де їх шукати? Виручив мене Богуслав Любів – директор Галереї українського військового однострою (пл.Ринок, 40). От разом і поїхали. Сонце світило лагідно, але не спекотно. Омитий дощем ліс зеленів смарагдово. Гарна була погода. Якраз для бойових дій, як зазначав бравий вояк Швейк.
Для охочих піти нашим шляхом даю орієнтири. Найкраще діставатися до форту від Брюховицького лісництва. Його вивіску добре видно з шосе на під’їзді до Брюхович. Звісно, що це не та дорога, яку проклали до форту. Ту дорогу ось так, відразу, годі знайти. Слід віддати належне тогочасним саперам. Вона надзвичайно добре замаскована своєрідним бруствером. Тож ліпше здійматися навпростець крутосхилом. При тій нагоді можна згадати батальні полотна «Перехід Суворова через Альпи» або «Наполеон Бонапарт штурмує Аркольський міст».
Втім, налягати на ноги доведеться недовго. Якихось п’ять хвилин, і наче забороло середньовічного лицаря, на вас гляне своїми бійницями бетонно-цегляний каземат піхотного прикриття артилерії. Їх тут чотири, і то в доброму стані. Можемо також побачити капоніри для гармат, і вже заплилі земляні ходи сполучення.
Так сталося, що цей форт, збудований у 1887 році, застарів вже під час будівництва. Бо розташований на висоті, з якої відкриваються прегарні краєвиди, а по-військовому – сектори обстрілу.
Але вже на початку ХХ століття в арміях європейських держав почала перемагати тактика стрільби із закритих позицій. Згідно з нею, гармати ховали у складках місцевості, а на вершинах розташовували хіба що командні пункти. Батарею, яка би мала необережність стати на висоті, при такій системі легко виявляли за спалахами і пороховим димом, а відтак зосереджували на ній вогонь у відповідь.
Ось чому на початку Першої світовою війни австрійське командування не намагалося утримувати Брюховицьку позицію, як, зрештою, і весь Львів. Справжньою, сучасною фортецею на той час був Перемишль. Це звання під час війни він виправдав вповні. Але й наш форт не уникнув військової долі. Вже у 1915 році, під час контрнаступу австрійських військ (більш відомого, як наступ генерала Маккензена), російське командування обсадило його своїми гарматами. Найімовірніше, що це були тридюймові (76,2 мм) швидкострільні гармати зразка 1902 року (засяг стрільби 8500 метрів).
Годі й казати, що трагічною була доля цієї залоги. Австрійські війська виявили і знищили її з допомогою 305-міліметрових мортир, так званих «мерзерів». Осколок від набою «мерзера» трапився і нам. Вперше «мерзери» застосували на австрійсько-російському фронті 2 лютого 1915 року. Як згадували учасники тих боїв: «їх кілька цільних стрілів, що впали 2 лютого, доволі було, щоб москалям відбити охоту спротиву… Взагалі, мерзери віддали союзним арміям велику прислугу на всіх фронтах» (Історія українського війська).
Мабуть, ніколи я не дізнаюся імен і доль сміливців, які відважилися на таку нерівну дуель. А форт – ось він, передімною. Як старий, вкритий рубцями солдат. І я його поважаю – незалежно від того, якій армії він служив. Так було, так є,так і буде.
Автор: Юрій Охріменко
Джерело: Незалежний культурологічний часопис «Ї»
Додавайте “Про Львів” у ваші джерела Google Новини